Підтримайте або спростуйте думку: “Треба сміятися, щоб не плакати”

Протягом свого історичного розвитку український народ переживав безліч трагічних і драматичних періодів. Та, незважаючи на це, він ніколи не впадав у відчай, “не плакав”, а перемагав, знаходив у собі внутрішні сили виживати й творити добро. Мені здається, що неабияку роль у цьому відіграло, передусім, надзвичайне вміння українців жартувати, сміятися. Тому, на мою думку, саме веселу вдачу варто вважати однією з головних рис українського національного характеру, яка допомагала й допомагає йому не впадати в гріх розпуки й сліз (а буття нашого

народу ой як часто давало приводи для цього!). Істинно девізом нашого народу могли б стати слова: “Треба сміятися, щоб не плакати!”

Наш люд умів і вміє працювати з радістю, відпочивати з дружнім сміхом, перемагати будь-які злигодні життя з усмішкою на вустах. Життєдайне джерело сміху ніколи не пересихало в серцях українців, свідченням чому – як багата гумористична спадщина усної народної творчості, так, наприклад, і той факт, що нова українська література, започаткована І. Котляревським, знайшла свій вияв у творі, наскрізь пройнятому гумором, доброю іронією над хибами й вадами людського життя, влучними

кпинами над недоліками своїми й інших, – в “Енеїді”.

Традиція, започаткована І. Котляревським, не була втрачена. Кожен український письменник так чи інакше звертався до гумористичних жанрів. Наприклад, XІX століття позначене появою творів Г. Квітки – Основ’яненка, С. Руданського, JІ. Глібова, І. Франка та багатьох інших, у яких митцям удавалося відобразити засобами гумору й сатири найрізноманітніші сторони буття українського народу. Письменникам навіть не треба було вигадувати якихось смішних історій: навкруги завжди творилися комічні, інколи через сльози, ситуації й лунав сміх, породжений ними. У такий спосіб основним завданням митців ставало збирання цих історій і перенесення їх на папір. Саме тому люди, читаючи “Салдацький патрет” чи “Конотопську відьму” Г. Квітки або байки JІ. Глібова, завжди впізнавали в персонажах цих творів чи то свого сусіда, чи односельця, чи й самих себе. І незабаром літературні твори починали побутувати між людьми як народні. Саме така доля, скажімо, “Перемовок світових” С. Руданського.

Добру спадщину XІX століття перейняло й розвинуло століття XX. І хоча це століття на сьогодні вважають однією з найжорстокіших сторінок в історії людства, однак і в цей час український народ і його митці не припиняли сміятися. Правда, жарти інколи вписувалися кров’ю й стражданнями в історію нашої культури. Цей оксюморон, як на мене, у першу чергу стосується найяскравішого представника “гострого пера” XX століття – Павла Губенка, який увійшов у літературу під псевдонімом Остап Вишня.

Як відомо, початок творчого шляху Павла Губенка припав на час розквіту української культури – на 20-30-і роки XX століття. Митець був свідком творення якісно нової української літератури, знався й товаришував із М. Хвильовим, І. Сенченком та ін. Проте незабаром владна рука сталінізму почала винищувати культурну еліту українського народу. У жорстокі лабети репресійної машини потрапив і Остап Вишня. Істинно кажуть: сміх і тиранія – речі несумісні. Десять років… десять важких і жорстоких років без права на жарт – такий вердикт виніс суд письменнику. Проте не зламався, не підкорився митець! Вийшовши на волю, він знайшов у собі сили для творчості й доброго сміху, бо це була справжня людська, українська сутність Павла Губенка. Треба сміятися, щоб не заплакати! І він сміявся…

Перу Остапа Вишні належать багато гумористичних творів. їхня тематика надзвичайно різноманітна: від побрехеньок мисливців до соціальних негараздів, від дитячих смішинок до державно значущих та історичних подій, від творів – інвектив про втрати урожаїв до творів – закликів про потребу збереження природи тощо. Особливо полюбилися народу такі твори, як “Мисливські усмішки”, “Зенітка”, “Перший диктант”.

Як відомо з біографії письменника, він був завзятим мисливцем. Свої спостереження над процесом полювання, над людьми, які полюбляють полювання, свої думки з приводу мистецтва під назвою “мисливство” митець висловив у циклі невеликих оповідань, давши їм загальну назву “Мисливські усмішки”. Переказати ці усмішки майже неможливо. їх треба тільки читати, бо ті ситуації, ті художні засоби – від гіперболи до охудожненого суржику. – творять неймовірну за гумористичним зарядом картину, насолода від сприйняття якої надзвичайна. Проте не лише задля насолоди читачів писав ці історії Остап Вишня. У канву творів уплетено багато глибоких думок про любов до природи, про екологію людської душі, про людську долю тощо. За “пухнастими” картинками мисливського ремесла письменник заховав гострі стріли гумору, спрямовані на знищення злого й байдужого в людях, на збереження доброго й прекрасного у світі й в українській національній вдачі.

Насиченістю комічного характеризується й усмішка Остапа Вишні “Зенітка”. Письменник не вигадує цієї історії. Розповідь ведеться від імені старого діда (який і сам точно не пам’ятає, скільки йому років) про його “військові” вправляння під час війни з німецько-фашистськими окупантами: виявляється, дідусь примудрився вбити аж трьох ворогів, замість зброї використавши прості вила – трійчатку. З переляку німцям здалося, що то стріляла зенітка, що й породило історію про те, ніби в діда є та славетна зброя. Самоіронія діда щодо свого “подвигу” не применшує значущості того, що він спромігся зробити у свої старечі роки. Навпаки, на її тлі стає більш виразним погляд на війну з ворогами українського народу як на справу всіх і кожного, як на справу, якою не варто вихвалятися, а яку слід лише робити в міру своїх сил і можливостей. Тобто вила – трійчатка в ролі зенітки виступають у творі своєрідним символом того, як кожен українець посильною працею й ділами творив перемогу над ворогами.

Іронізуючи над справжнім подвигом, дід набагато серйозніше дивиться на свої “бойові будні”, проведені в протистоянні з нині покійною своєю жінкою. Уроки стратегії й тактики, які вона колись йому давала, вимагали набагато більше хоробрості й вигадки. А ті харцизи – німці… тьху!.. Оповідаючи про сімейні битви, дід досить часто використовує військову лексику, яка, потрапивши в непритаманне їй мовленнєве оточення, уже сама по собі звучить комічно. А в читача створюється враження, що дійсно – таки війна з бабою – річ значно складніша, ніж війна з фашистами. Хоча кожен, хто пережив війну, прекрасно розумів, що це лише бравада, внутрішня необхідність людини сміятися смерті в обличчя, сльозам наперекір. Говорячи цим жестом: не боюсь тебе, смерте!.. Гетьте, сльози!..

Вести мову про твори Остапа Вишні й багатьох інших митців, про тематику й засоби виразності цих творів можна безкінечно, як нескінченно можна знаходити в жартах усе глибші й глибші думки, мудрі й перевірені часом істини. Мабуть, то найвища майстерність, якою володіли як митці – гумористи, так і наш народ у цілому, – у малому висловити безкінечне, у смішному сказати вічне, глибоке й мудре вкласти в пустунку – жарт, щоб нерозумні люди – діти, сміючись, “вкушали” правду й набирали наснаги протистояти часто жорстокому й несправедливому життю. Тож воістину: треба сміятися, щоб не плакати!