Переказ “Прапороносці” – Злата Прага

Смерть Івана Антоновича приголомшила бійців. Завжди розважливий, він користувався особливою повагою. Нікому не приходило на розум, що Кармазин може загинути. Коли його не стало, бійці почали звертатися зі своїми проблемами до Чернышу. Євгеній за короткий строк завоював довіру й повагу у своїх товаришів. Незабаром прийшов і наказ на призначення Черныша командиром роти. Минуло кілька днів. Наші війська ввійшли на територію Австрії. Атаки стали короткими й, більшою мірою, нічними. Бункера, у яких колись розливалося вино, стали схованками для фашистів.

Здавалося, що всі навколо дихало війною.

Під час штурму великої залізничної станції Хаецкий вирішив як-небудь добратися своєї роти, а не маскуватися в яру. “У такі мінути Фому стрімко тягло до своїх огневиків. З ними на передньому краї, у самому серці бою, він почував себе впевненіше й безпечніше, ніж в усі ж безпечному, необстрелиевом овражке, але без них, без своїх огневиків”. Він скомандував їздовим швидко перетинати залізничну колію. Зруйноване селище не подавало ознак життя. Фома зупинив підведення й пішов далі сам. Наприкінці вулички біля сараю він побачив якісь фігури, ринувся до них, а

потім раптом стрибнув у лійку, зрозумівши, що це німці. Вороги возилися біля замка, чимсь обливали дерев’яний будинок. Автоматна черга пронизала більшість фашистів. Інші ринулися навтьоки. Фома побігла до вже палаючого будинку, почуваючи, що там люди. Збивати замок довелося уламком рейки. Люди вискакували із приміщення й бігли в степ. Ока їх були скляними від жаху. Лише худенька дівчинка зупинилася, зрозумівши, що це радянський солдат, і покликала всіх інших. Через кілька хвилин Фому обступили люди різних національностей, яким він урятували життя. Серед них були поляки, словаки, українці, росіяни, французи й один араб. Фома показала людям звільнену територію, і вони пішли до сходу. Дівчину, що першої зупинилася, кликали Зинкой, вона була з України. Всі в’язні були цивільними людьми, завезеними в Німеччину на роботи. Довідавшись про наближення наших, фашисти вирішили знищити їх. Якби Хаецкий запитав прізвище дівчини, то довідався б, що це була єдина сестра Сагайды, що він мріяв розшукати. Фома вночі добрався все-таки до своїм, розповів їм про злодіяння німців. У вільні мінути він проводив зі своїми їздовими політзаняття: знайомив з тим, що відбувалося на фронтах. Розповідав, що фашисти переодягалися в цивільний одяг, і жадав від їздових обережності.

У Берліні над рейхстагом уже розвівався червоний Прапор, а тут, на границі Чехії й Австрії, ішли запеклі бої. Ворог перестав бути якимсь більшим об’єднанням, а виявляв собою величезні банди. Бійці копали окопи. Під час артпідготовки Черныш готовив себе до командування вогневими трьох рот. Потрібно випробувати новий метод швидкісної стрілянини. Євгеній поставив у перший взвод Сагайду, там з новачками було важче. А його обстріляний взвод передали молодому офіцерові Маркевичу. Незабаром від Шовкуна всі довідалися, що повернулася Ясногорская. Погляди всіх бійців звернулися до Чернышу. Він почервонів і, нічого не сказавши, повів солдат на стрільбище. Згодом після занять командири рот відпочивали на вершині пагорба. Ока Євгенія були спрямовані на дорогу – він очікував Шуру. Раптом пішов дощик, загримів перший весняний грім. Черныш згадав, як рік назад вони вгамовували спрагу дощовою водою, що збирали в плащ-намети, як ділив він її із Брянським. Раптом Євгеній почув дівочий голос – Шура була вже в розташуванні його роти. Бійці покликали Черныша. Він привітався з дівчиною, зніяковів. Але поруч були дружні підбадьорливі погляди його бійців. Євгеній відчув, що вони розуміють його почуття й підтримують. Вся рота радується, що між Чернышом і Шурою зароджується любов. Коли Шура із Шовкуном ішла приймати взвод, те увесь час згадувала своє перебування в госпіталі. Там їй не вистачало листів Євгенія. Вона гнівалася, що він так рідко й лаконічно писав. А коли побачила його, те все забула. Потім Шуру перебороли суперечки. У Шовкуна вона запитала, чи правильно поводилася на вогневий. Але Шовкун заспокоїв її, тому що за неї і Євгенія радувалася вся рота.

Шура пообіцяла мінометникам прийти на вечерю. Але її довго не було, і Черныш сам пішов за нею в санітарний взвод. Дівчина із санітарами вже йшла на вогневу – там повинне було прийти поповнення. За ці кілька годин вона змінилася, уникала розмови з Євгенієм. Здавалося, що між ними назавжди встав Брянський.

На передову надходило поповнення. Танки почали тіснити підведення Хаецкого. Спочатку старшина сварився, а потім пішов знайомитися із сусідами. Розповідав танкістам про свій винятковий полк, про обдарованих командирів і бійців. Виявилося, що бригада танкістів николько не гірше полку Самиева. Вони завірили Фому, що це останній бій. Розмова про закінчення війни заполонив свідомість Хаецкого. Вертаючись до своїм, він поділився новиною з Маковієм, що у цей час мріяв про Шурі (удень під час відвідувань їхньої роти вона при всьому народі жартуючи розцілувала хлопця). Телефоністові було цікаво, що особливого Ясногорская знайшла в Черныше, обравши його після смерті Брянського. Розглядаючи лейтенанта, що заглянув у його окопчик, Маковій для себе відзначив, що Євгеній – найкращий з офіцерів полку. З передовий почали надходити перші поранені. Черныш довідався від них про Шурі, турбуючись за її життя.

XXIII-XXIV Перед боєм Хаецкий уперше в житті стояв у повний ріст, не боячись вибуху або ворожої кулі. Від цього він виріс у власних очах. У шість ранків почався бій. Мінометною підготовкою керував Черныш, уперше був застосований його метод швидкісної стрілянини, що дав дуже гарні результати. У цьому бої під час форсування австрійської ріки всі пологи військ узгоджено виконували свої функції, підтримуючи один одного. Черныш побачив спереду Ясногорскую й пішов їй назустріч. Маковій прагнув привернути увагу дівчини до себе, але вона його не чула. Проходячи повз убитих солдатів ворожої армії, Шура морщилася, представляючи, що серед них є ті, хто в 1941 році починав цю війну.

Звільнено чеське місто з радістю зустріло переможців. Фома жваво спілкувалася з місцевим населенням. Робітники заводу сказали, що хазяїн підприємства втік, а союзницька авіація разбомбила завод після того, як німців уже не було. Чехи уболівали за своїми підприємствами, тому що вони повинні були залишитися народу. Пообіцявши розібратися, Фома наздогнала Воронцова. Той пояснив старшині, що більшим капіталістичним державам невигідно, щоб у таких країнах, як Чехія, розвивалася промисловість. Але домовити вони не встигли, тому що політрука викликали в штаб. У розмові з Козаковым Хаецкий довідався про антифашистське повстання в Празі. Саме туди відправлявся тепер полк Самиева. Вийшовши на шосе, бійці зрозуміли, що наші танки вже в місті, але не втрачали надію й самим стати на допомогу повстанцям. Розвідники вирвалися далеко вперед. Але полк чомусь затримувався за поворотом. Це турбувало Козакова. “Коли б Козакова запитали, де кінчаються його сугубо службові, офіційні справи й де починаються особисті, то він тільки потис би на це плечима. У полицю для нього вже давно все стало особистим. Однополчани були йому кревною ріднею, зброя – ремеслом, прапор – сімейною святинею”. Тому, почувши на узліссі лісу позаду наростаючу стрілянину, він з розвідниками помчав назад. Бійці стріляли в небо, обіймали один одного, над головами розвівався прапор полку. Це була довгоочікувана Перемога. Самиев наказав припинити стрілянину, тому що потрібно берегти патрони. Групи німецьких військ відмовилися капітулювати і йшли на захід. Їх потрібно було наздогнати. Так що зброя була ще необхідно. Але навколо вже був мир. Чеські дівчини прикрасили квітами Шуру вінком і стрічками. Хаецкий віз у сідлі двох чеських дітей. З Ягідкою здоровався старий чех. Люди браталися з визволителями. Наших бійців тут очікували. Сагайда згадував загиблих, особливо Брянського. Настрій в усіх було возвышено. Раптом почули команду, що праворуч з’явилися ворожі танки. Це було 9 томлячи

Злата Прага в день Перемоги була й справді золотий. Тріумфували місцеві жителі й воїни-визволителі. Всі люди миру по-новому тепер дивилися на наших бійців. Солдат армії-визволительки, він – “великий справедливец, він власними грудьми захистив народи миру, по яких могутні розбійники могли пройтися потопом”. А полк Самиева йшов празькими вулицями. “Монолітною, зімкнутою колоною, при розгорнутому прапорі, особою до сонця… Таким пройде він через Прагу, на лету чеканячи по стінах чеської столиці свої славні вказівки. Таким вилетить він за місто, у золоту імлу далеких, незнайомих шляхів. Випробуваний усім. Готовий до всьому”.