Переказ “Прапороносці” – Голубой Дунай

Ішли запеклі бої. Офіцери жартували, що із всіх радянських військ – вони на захід усього, тому що найближче підійшли до Будки. У столиці почалася паніка. Багатії тікали на захід, а бедные люди в села, у пошуках хліба. Один раз на подвір’я, де зупинився Вася Багиров зі своїми бійцями, зайшов якийсь старий і запропонував свою допомогу на кухні. Жартома кухар дав йому завдання нарубати дров, вибравши для цього чималу колоду. Угорець не вмів цього робити. Бійці глузували з несподіваного гостя, уважаючи його капіталістом. Але він виявився художником,

що втік від арешту за свої свавільні думки. Солдати чуйно поставилися до старого, нагодували його. З оповідання довідалися про те, що думають прості угорці про радянську армію і як ставляться до існуючого в країні режиму. У Ференца, так кликали художника, у столиці залишилися дочка й онук. Один раз він показав бійцям свої малюнки, на яких зображувалися руїни всесвітньо-відомих архітектурних пам’ятників. Фома попросила художника намалювати його портрет. Ференц виконав прохання, зобразивши Хаецкого на жвавому коні, за що був запрошений до обіду.

Відступаючи, ворог мінував за собою шляхи. Мінометники рухалися

полем. Вони знали, що незабаром знову буде бій. Але в Євгенія Черныша був піднятий настрій. Він або не розумів, чому так, або не хотів навіть собі в чомусь зізнаватися. Він згадав свою останню зустріч із Шурою, коли розповів їй, що впорядкував записи Брянського й відправив їх у наркомат. Він цікавився думками Юрія, і Шура була йому за це вдячно. Настрій Черныша помітив лейтенант із батареї Сашко Сиверцев, з яким вони перебували на лікуванні в госпіталі й разом повернулися в полк. Женячи пояснив свої почуття. Це було прагнення побачити Дунай. Кожний з бійців згадував ріку, біля якої ріс: Сашко Сиверцев – Неву, Маковейчик – Дніпро. Раптом воїни побачили підводу, який правил Шовкун. На ній лежали поранені Шура й Сперанский. Сперанский підірвався на міні. Коли дівчина виносила його, неї ранило в руки й стегно. Шовкун знайшов у мадяра підведенню й повіз обох до госпіталю.

Німці уповали на Будапешт як на останню надію. Це місто було самим великим залізничним і автомобільним вузлом, що оберігав Німеччину з півдня. Тому фашисти стягали сюди численні війська. Але наші їх оточили. Наприкінці грудня 1944 року по всій лінії фронту армійські радіостанції зверталися до оточених німців, пропонуючи прийняти парламентаріїв з ультиматумом: щоб зберегти угорську столицю й уникнути жертв, фашистським військам гарантувалися гуманні умови капітуляції. Але обох парламентаріїв фашисти підступно вбили. Наші воїни кипіли від гніву. Охоплений полум’ям, Будапешт п’ятдесят днів здригався від гарматних ударів.

Запеклі бої велися на вулицях угорської столиці. У таких умовах навіть штаб перебував на передовий. Командир роти Кармазин кожного мінометника перетворив на огневика, тому що їздові тут були не потрібні. Фашисти засіли на цвинтар, і наша піхота не могла їх звідти вигнати. Черныш коректував мінометну стрілянину з будинку, що зайняв його взвод. Він зрідка перегукувався із Сашком Сиверцевим, що стояв з іншої сторони горища. Вороги потрапили в дах, і хлопці ледь не загинули. Чекаючи підкріплення вони згадували свої рідні місця. Сашко розповідав про своє рідне місто Ленінграді, захоплювався панорамою Будапешта, що нещадно знищували фашисти. Він умів поважати красу, тому що до війни закінчив школу й хотів стати художником. Найбільше збурювання викликало в нього руйнування мостів. На допомогу піхотинцям прийшли дві самохідки й протаранили стіну цвинтаря. Піхотинці пішли на штурм. Черныш підтримував їхнім мінометним вогнем. Бій тривав до вечора, тому пожежі над містом ставали яскравіше. Євгеній вів спостереження з даху будинку. Для того, щоб увести в бій свої міномети, йому потрібно було вирубати кілька каштанів. Командир роти, Іван Антонович, наказав Хаецкому знайти сокиру й пилку. Наших бійців скрізь супроводжував художник Ференц, що був їм замість перекладача. Цього разу Ференц із Фомою спустився в бункер, де сховалися від обстрілу мирні жителі. Люди звели перешкоду, тому що думали, що будуть їх мучити пилками й сокирами. Ференц заспокоїв будапештцев. Довідавшись, що збираються вирубувати каштани, жінки попросили залишити дерева заради дітей. Цей безперспективний район угорського міста так забруднений, що ніде й малятам пограти. Іван Антонович урахував прохання місцевих жителів і придбав серед них неабияка пошана. Ференц із тугою дивився на палаючий Будапешт, тому що це було його рідне місто, що він увічнив у багатьох своїх роботах.

Тривали запеклі бої за кожну вулицю, кожний квартал, кожний будинок. У готелі “Європейської” засіли вороги. Вибити їх послали самих заслужених бійців, серед яких був і Фома Хаецкий. Керував цією завзятою групою старшина Вася Багиров. На завдання він відбирав собі напарників по знайомству. На війні в радянських воїнів існував лише один привілей – на небезпечне завдання йти першими. Вася Багиров зі своїми бійцями розбудив Ференца. Той познайомив їх із другом-пролетарем. І вони повели солдатів підземними бункерами до готелю, з якої потрібно було вибити німців. Проважатыми були також сестра пролетаря й дівчина-хорватка Маричка. Вони опинилися на подвір’я готелю, на даху гаража. Спереду в них був важкий нічний бій. Старшина розподілив свою штурмову групу на різних поверхах готелю. Собі й Хаецкому залишив найважчий, перший. Поки Багиров закидав гранатами кімнати, Хаецкий відчиняв завалені вхідні двері, щоб впустити основну масу бійців. Брати Блаженки, що штурмували третій поверх, захопили ворожий міномет і продовжували отстреливаться.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Переказ “Прапороносці” – Голубой Дунай

Categories: Скорочені твори

Links