Переказ “Прапороносці” – Мінометники

Черныш лежав у траві на краю насипу й розглядав ворожі доти. Його покликав боєць Гай, тому що викликав командир роти, що повернувся з партзборів полку. Євгеній зрозумів, що Мова йтиме про настання. Він бачив, як соромився солдатів, боячись бою. Гай попросив Черныша у випадку його загибелі переслати листа дівчині, тому що крім її в нього нікого не було. Брата-Партизана повісили фашисти. Солдат подобався офіцерові своєю слухняністю. “Славний хлопець, – рушаючи, подумав про бійця Черныш. – Життя в нього, як струмок, чиста”. “Брянський

був якийсь урочистий, інший, чим завжди. Застебнутий на всі гудзики, туго підтягнутий, чистий, він стояв на бруствері, дійсно, немов соняшника квітка”.

Він сам керував підготовкою до бою. Сповістив Черныша про настання, поділився міркуваннями щодо своїх необстріляних бійців. Покликавши Сагайду, він повідомив, що “концерт починається за п’ятдесят мінут”. Вони міцно обійнялися, як завжди перед небезпечним боєм, Брянський попросив бійців за нього не хвилюватися. “Є, товариші, речі більше страшні, чим смерть: ганьба. Ганьба перед Батьківщиною. Товариші, цього бійтеся більше, ніж смерті. У кожний з нас чекають

удома або мати, або дружина, або діти, або молода. Вони дивляться на нас звідти, через Прут. Те дивиться на нас їхніми очами сама наша Батьківщина, що доручила нам відстояти її честь і незалежність”. Степ затих. Всі бійці напружено очікували команди. І от загриміли “катюші”. Телефоніст у землянці слухав команди Брянського й передавав їхнім офіцерам. Женячи розповів, що займався альпінізмом, комсомолець. Він якнайшвидше хоче в бій, до всьому готовий. Самиев вирішив направити Черныша в роту Брянського, колишнього студента з Мінська, ветерана полку. Підполковник уважав Юрія гарним офіцером. Після війни його необхідно буде направити в академію, тому що й сам недавно неї закінчив. Згадавши, що йому потрібний третій помічник начальника штабу, Самиев запропонував цю посаду Чернышу.

Хоч це речення й сподобалося молодому офіцерові, він відмовився. Йому було соромно, що дотепер не брав участі в боях, тому піде взводним. Юнак відчув, що після його відмови Самиев і Воронцов подивилися на нього значно тепліше, по-отечески. Євгеній рушив у тім напрямку, куди його направили. Сагайда схрип, приймаючи їх. Черныш повторював ці вказівки на вогневий, але гуркіт був таким сильним, що його ледь чули. Він бачив, як ішла авіація, був гордий від того, котре є сином такої могутньої держави, що несе звільнення Європі. Навколо все гуділо й свистіло, але йому не було страшно. Коли третій міномет замовчав, Черныш почув це. Заряджаючого Романа Блаженко ранив, його брат Денис перев’язував рану. Брати почали просити не відправляти Романа в санвзвод – не хотіли розставатися. Денис обіцяв сам вилікувати старшого брата, тому що в колгоспі був ветсанитаром. Черныш погодився, хоча й боявся, що можуть бути погані наслідки.

Час артпідготовки окончилось, і бійці почули гул на лівому фланзі. Виходить, бій іде по всьому фронті. Висота й дотепер стояла. Молодий телефоніст Маковейчик оголосив, що піднялася піхота. Брянський передав наказ перейти ближче до висоти, а це значило: “Уперед!”. Коли бійці проходили мимо Сагайды, командир з гордістю відзначив їхню силу і єдність. Побачивши пораненого Блаженко, забрал у нього лотки й пішов замикаючої. Він помітив голів солдатів, які бігли в траншеї, і чув голос Фоми Хаецкого: “Ой, патку мій, патку!”. Бій тривав навіть уночі, підведення везли боєприпаси й верталися за новим вантажем. Половина воїнів роти носила ящики з мінами на вогневу позицію. Хаецкий падав після свисту кожної кулі. Бійці утомилися й радувалися найменшому перепочинку. Але потрібно було знову йти. Солдати перетинали відкриту опушку. Черныш мимо першим, за ним – воїни з ящиками. Дорогу увесь час перегороджували трупи, він отпихивал їх, щоб рухатися далі. Кулі решетили цю місцевість. Раптом почувся лемент – не дорахувалися двох бійців. Черныш хотів повернутися за ними, але його випередив Гай. Обоє солдата були мертві. Гай взяв їхні документи, патрони. Дочекавшись його, усе рушили далі, але тепер уже мовчачи. На вогневий Гай відшукав Брянського, доповів про загиблим і повів людей за ящиками з мінами вже в п’ятий за цю ніч рейд. Потрібно було знову приготуватися до наступної зустрічі з ворогом. Ранком бій був запеклим

Кілька разів наша піхота врукопаш сходилася з ворогом. Діючими залишалися кілька німецьких дотів. Брянський гнівався, коли його мінометники не попадали в мету. Він увесь час записував щось у блокноті для наступного аналізу бою. На його вогневій позиції все було чітко й узгоджено. Неподалік розташувався командний пункт батальйону й санітарні взводи. Виснажені після безсонної ночі, бійці вперто били ворога. Навіть поранені допомагали. Телефоніст Маковій уже кілька разів бігав по відкритій висоті лагодити порвану лінію. Коли він з’являвся, усе полегшено зітхали: “Маковейчик! Соловейчик! Живий!” Багатьом солдатам цей ранок нагадував будинок і власних дітей, тому всі його любили. От знову розрив на лінії й Маковій побіг, зубами зачистив кінці кабелю, забувши, що в кишені лежить зброя Хаецкого. По дорозі назад зустрівся з худим румуном у постолах. Обоє з переляку побігли в різні сторони, залишивши зброю. Це був перший бій Маковейчика. І хоча солдати сміялися, що він не взяв “мови”, хлопець радувався, що залишився живий. Нарешті висота взята. Це відбулося на наступному світанку

Мінометники рушили вперед. З висоти видно було, як далеко в горах біліли будиночки. Там уже був мир. А на цій висоті, засіяної уламками металу й трупами, начебто пройшов смерч. Брянський дивився, куди попадали міни, аналізував бій. Гай, проходячи, нахилявся й зривав благоухающие кустики запашного зілля. Раптом тишу розірвав вибух – це він наступив на міну. Обпалені вибухом волошки, які тримав мертвий солдат у руці, нагадували жмут колючого проведення. Далі пересувалися мовчачи. Була година відпочинку, уперше за троє діб, бійці їли сидячи. Чернышу була нестерпно гірко – смерть Гаю приголомшила його. До нього підсів Роман Блаженко, що теж жалував Гаю. Він міркував, що потрібно палити тіло вогнем і залізом тим, хто розв’язує війни, тому що вони відбирали в людей життя. “Яке те щастя дане людині! – заговорив знову Блаженко, заворожений картиною неосяжного світлого простору. – от Такий мир!.. Скільки б вистачило!.. А що з того?.. Не вміє він його вжити!” Черныш плакав, не зауважуючи свої сльози. Він згадав Гаю, якому хотілося всіх приголубити. Це були його перші й останні сльози на війні. Подали команду відправлятися. Спускаючись долілиць, Брянський і Сагайда пустотливо сковзали по траві й про щось жваво говорили. Через кілька днів Черныш нагадав Брянському цей епізод. Той відповів, що перебуваючи на війні, людина стає або черствим, або мудрим.

XII Один за одним здавалися румунські міста. На ріці Прут війська 2-го Українського зустрілися з військами 3-го Українські фронти. Об’єднавшись, вони наглухо замкнули кільце навколо кишинівського угруповання супротивника. Розверталася одна з найбільших битв. Оточені війська ворога були нещадно розбиті. Інші війська двох Українських фронтів вели настання на центральні райони Румунії. Серед наступаючих військ був і гвардійський стрілецький полк гвардії полковника Самиева. Назустріч бійцям ішли румуни. Вони були без конвою й щасливі від того, що їх ніхто не торкає. Дехто йшов навіть при повнім озброєнні. Старшина мінометної роти Вася Багиров під час штурму висоти втратив всіх своїх коней. Коли Васяс Хаецким привели віз, запряжений парою ситих коней, Брянський на це не погодився, посилаючись на інструкцію. Але винахідливий Хаецкий сказав, що це коні їхнього колгоспу, що він їм давав імена, назвавши при цьому жеребця Маринкой. Самиев дозволив прийняти транспорт. Піхотному полку коні були необхідні. Сагайда теж заявився на коні. Пішли искатьконей і Черныш із Козаковым. Сержант отпихнул румунського бійця, запропонувавши коня Євгенію. Маковейчик знайшов і собі підводу для телефонного кабелю. Якийсь румун забрал з підводи свої речі, залишаючи в сіні благоухающие яблука. Хлопцеві здалося, що це тот же румун, з яким він зштовхнувся в горах. У Брянського тепер кожна обслуга мала підводу. Верхи на коні скакав Черныш, весело свистів канчуком у повітрі й радувався тому, що він вполку.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Переказ “Прапороносці” – Мінометники

Categories: Скорочені твори

Links