Переказ повести Альбера Камю “Падіння”
Зустріч читача з оповідачем відбувається в амстердамському барі за назвою “Мехіко-Сіті”. Оповідач, що був адвокат, що мав у Парижі велику практику, після переломного періоду у своєму житті переселився туди, де його ніхто не знає й де він намагається отрешиться від своїх часом важких спогадів. Він дуже товариський і використає бар до певної міри як храм, де знайомить із людьми, що сподобалися йому,, розповідає їм про своє життя, про свої гріхи й майже завжди домагається того, що його співрозмовники відповідають йому відвертістю на відвертість
Жан-Батист Клеманс, так кличуть колишнього адвоката, розкривається перед читачем, як перед одним зі своїх щоденних співрозмовників. Працюючи в Парижі, він спеціалізувався на “шляхетних справах”, на захисті вдів і сиріт, як говориться. Він нехтував суддів і випробовував почуття задоволення тому, що брався за праве діло. Він заробляв собі на життя завдяки сперечанням з людьми, яких нехтував. Клеманс перебував у таборі справедливості, і цього було досить для його щиросердечного спокою. У своїй професійній діяльності він був бездоганний:
Один раз увечері Клеманс, дуже задоволений минулим днем, ішов по мосту Мистецтв, зовсім пустельному в ту годину. Він зупинився, щоб подивитися на ріку, у ньому росло відчуття власної сили й завершенности. Раптом він почув позаду тихий сміх, однак, оглянувшись, нікого поблизу не побачив. Сміх ішов нізвідки, Серце його колотилося. Придя додому, він побачив у дзеркалі своя особа, вона посміхалося, але посмішка здалася Жан-Батисту якоїсь фальшивої. З тих пор йому чудилося, що час від часу він чує цей сміх у собі. Тоді^-те всі й почалося
Клемансу стало здаватися, що якась струна в ньому розладналася, що він розучився жити. Він почав виразно відчувати в собі комедіанта й розуміти, що день у день лише одне хвилювало його: його “я”. Жінки, живі люди, намагалися вхопитися за нього, але в них нічого не виходило. Він швидко їх забував і пам’ятав завжди тільки про себе. У своїх відносинах з ними він керувався лише чуттєвістю. Їхня прихильність його пугала, але в той же час він ні одну з жінок не хотів відпускати від себе, одночасно підтримуючи по нескольку зв’язків і багатьох роблячи нещасними. Як Клеманс усвідомив пізніше, у той період життя він жадав від людей усього й нічого не давав замість: він змушував багатьох і багатьох людей служити йому, а їх самих начебто ховав у холодильник, щоб вони завжди були під рукою й він міг ними скористатися в міру потреби. При спогаді про минуле сором палить його душу
Один раз у листопадову ніч Клеманс вертався від своєї коханки й проходив по Королівському мосту. На мосту стояла молода жінка. Він пройшов повз неї. Спустившись же з моста, він почув шум людського тіла, що звалився у воду. Потім пролунав лемент. Він хотів побігти рятуйте! але не зміг поворухнутися, а потім подумав, що вже занадто пізно, і повільно рушив далі. І нікому ні про що не розповів
Його відносини із друзями й знайомими зовні залишалися колишніми, але понемножку розбудовувалися. Ті всі так само вихваляли його почуття гармонії, однак сам він відчував у своїй душі лише сум’яття, здавався собі уразливим, відданим у владу суспільної думки. Люди здавалися йому вже не шанобливою аудиторією, до якої він звик, а його суддями. Увага Клеманса загострилося, і він відкрив, що в нього є вороги, а особливо серед людей малознайомих, тому що їх бісило його поводження щасливого й задоволеного собою людини. У той день, коли він прозрів, він відчув всі нанесені йому рани й відразу знесилився. Йому здавалося, що увесь світ прийнявся глузувати з нього
З того моменту він став намагатися знайти відповідь на ці глузування, які насправді звучали всередині нього. Він став эпатировать слухачів своїх публічних лекцій по юриспруденції й поводитися так, як ніколи б не дозволив поводитися колись. Він розполохав всю свою клієнтуру
З жінками йому стало нудно, оскільки він більше з ними не грав. Тоді, устав і від любові, і від цнотливості, він вирішив, що йому залишається зрадитися розпусті – він прекрасно заміняє любов, припиняє глузування людей і оселяє мовчання, а головне, не накладає ніяких зобов’язань. Алкоголь і жінки легкого поводження давали йому єдине гідне його полегшення. Потім на нього напала безмірна утома, що і дотепер його не залишає. Так пройшло кілька років. Він уже думав, що криза минула, однак незабаром зрозумів, що це не так, лемент, що пролунав на Сене в ту ніч за його спиною, не замовк і при будь-якому зручному випадку нагадував про себе навіть після переїзду Клеманса Вамстердам.
Один раз у барі “Мехіко-Сіті” він побачив на стіні картину “Непідкупні судді” Ван Эйка, украдену із собору св. Бавона. Хазяїнові обміняв її на пляшку джина один із завсідників його закладу. Цю картину розшукувала поліція трьох країн. Клеманс переконав заляканого хазяїна віддати її йому на зберігання. З тих пор картина перебуває в його квартирі, він розповідає про неї всім своїм співрозмовникам, і кожний з них може донести на нього. Підсвідомо до цього він і прагне, почуваючи свою непокутувану провину перед тією дівчиною, що він не врятував, розуміючи, що тепер уже ніколи не представиться можливість витягтися її з води. А вага на серці залишиться з ним назавжди.
Е. В. Семина
(2 votes, average: 3.00 out of 5)