Патрік Джуліан Барнс

1946 р.)

Англійський письменник другої половини XX ст., лауреат багатьох літературних премій: С. Моема, Букерівської, Медичі та Меморіальної за твори “Метроленд”, “Папуга Флобера”.

Народився 19 січня 1946 у м. Лестер, але місцем постійного проживання, навчання і роботи обрав Лондон. Після закінчення школи лондонського Сіті (1957 – 1964) вищу освіту здобував у коледжі св. Магдалини Оксфордського університету на філологічному факультеті, який закінчив з відзнакою в 1968 році. Працював на різних посадах: лексикографа, літературного оглядача

і редактора, телевізійного критика, кінооглядача. Починаючи з 1980 р., зажив популярності як письменник. Коло його інтересів, як автора, широке:

– тема французьких і англо-французьких відносин: “Метроленд” (1980), “Папуга Флобера” (1985);

– детективні романи, їх у нього чотири: “Даффі” (1980), “Місто шахраїв” (1981), “Похибка” (1985), “Поїздка до собак” (1987). Усі вони видані під псевдонімом Дена Кавана;

– експериментальні твори: “Історія світу в 10.5 розділах” (1989),”Як усе було” (1991), “Дикобраз” (1992);

– есеїстика: “Листи з Лондона” (1995), “Хочу заявити”

(2002), “У державі болю” (2002).

Загалом же творчий доробок письменника складається з одинадцяти романів, книги оповідань і двох збірок есеїстики.

“Папуга Флобера” (1984). Дж. Барнс поставив перед собою завдання відповісти на питання, що для читача найважливіше – книги чи життя Г. Флобера. Він був переконаний, що опудало папуги допоможе знайти ключ до розуміння того, що було написано французьким письменником XIX століття, сприятиме виявленню нових відомостей про його життя.

Епіграфом до твору автор взяв слова з листа Гюстава Флобера до Ернеста Фейдо 1872 року: “Коли пишеш біографію друга, ти мусиш написати її так, начебто хочеш помститися за неї”.

У першій главі повісті “Папуга Флобера” він описав п’ять днів свого перебування в Руані: блукання містом; відвідування лікарні, де колись працював лікарем батько Флобера, і де минуло дитинство письменника; музея медицини, в якому знаходилося дві експозиції: одна – присвячена Флоберу, а інша – історії медичної науки. Саме там Гюстав і побачив папугу, опудало якого позичив, коли писав свій твір “Проста душа”. Лулу став головним персонажем його повісті. Ксерокс листа письменника свідчив про те, що папуга дійсно стояв у нього на столі цілих три тижні і став його дуже дратувати. Дж. Барнс купив примірник повісті, ще раз згадав про долю бідної служниці, яка пожертвувала всім заради інших: півстоліття прослужила пані, постійно турбувалася про нареченого – простолюдина, дітей пані, свого небожа, самотнього старого з невиліковною хворою рукою. Усі вони один за одним залишили її: хтось помер, хтось поїхав, а інші просто забули про неї, тому не було нічого дивного в тому, що єдиною розрадою жінки стали папуга і релігія. Для Дж. Барнса папуга – приклад флоберівського гротеску, стриманого і контрольованого, а також одна з трьох іпостасей триєдиного Бога в уявленні героїні повісті. Обидва – стара служниця Фелісите і письменник – були приречені на самотність, обидва виявили стійкість і терплячість, незважаючи на те, що їхнє життя було сповнене горя і смутку. Лише в одному героїня твору не була схожою на Г. Флобера: не вміла чітко висловлювати свої думки. Проте це з успіхом міг робити папуга Лулу, тому недаремно Фелісите прийняла його за Святого Духа, який дав мову. В образі героїні повісті, на думку автора, втілений характер Флобера, а в Лулу – його голос.

В останній день перебування в Руані Дж. Барнс направився до Круассе. Там він побачив, що від маєтку письменника залишився лише один невеликий павільйон, який колись слугував літнім будиночком, у якому усамітнювався Г. Флобер. Тепер у ньому розмістили експозицію музею, експонати якого ніколи не залишали байдужими відвідувачів: портрети, фотографії, люльки, коробка з тютюном, чорнильниця у вигляді відкритого рота жаби, позолочена фігурка Будди на письмовому столі тощо. На високій шафі стояло ще одне опудало папуги. Ніхто не знав, хто з двох папуг був справжнім.

У другій главі “Хронологія” у хронологічній послідовності автор виклав значні події в житті Гюстава Флобера, що дало можливість читачам під новим кутом зору подивитися на особистість письменника, зокрема: 1831-1832 рр. – написання есе про П. Корнеля, а також п’єс, прозових творів; 1836 р. – божевільне юнацьке кохання до Ельзи Шлезінгер, дружини видавця музичного журналу, яка майже сорок років підтримувала стосунки з письменником (вона народилася 23 вересня 1810 року, в один рік з Л. Колле); 1846 р. – зустріч з письменницею Луїзою Колле, зв’язок з якою тривав до 1854 року (Гюставу було 24, а їй 35 років); 1850 р. – хвороба на сифіліс, якою він заразився під час перебування в Єгипті. У зв’язку з цим у нього стало випадати волосся, він зробився кремезним, втратив майже всі зуби; 1876 р. – смерть близьких йому людей – Луїзи Колле і Жорж Санд.

У четвертій главі “Бестіарій Флобера” Дж. Барнс розкрив таємницю, що Гюстав називав себе Ведмедем, а сестру Кароліну – Щуром. Слово “ведмідь” французькою мовою перекладалося так, як і англійською, – грубіян, невихована людина, відлюдник. Однак Гюстав – це ще й інші тварини: бик, сфінкс, слон, кіт тощо.

У п’ятій главі – “Стоп-кадр”. На думку Дж. Барнса, сучасним Г. Флобера робила любов до іронії. У Єгипті він не зміг стримати захоплення, дізнавшись, що слово “альманах”, тобто “синя панчоха”, поступово після перетворення стало означати “повія”. Дотепною іронією став і його неперевершений твір “Лексикон прописних істин”.

Дж. Барнс отримував насолоду від читання самої книги, а не від професійної критики. Письменнику не подобалися будь-які критичні роботи не тільки тому, що в більшості своїй вони були недоброзичливими, а й тому, що виявляли непрофесійність і нездатність критиків розібратися будь у чому. За приклад автор взяв літературознавчі праці почесного професора кафедри французької літератури Оксфордського університету Енід Старки, знану в Англії як біографа Гюстава Флобера. Дослідниця вказувала на те, що французький письменник не мав чіткого уявлення про зовнішність своїх героїв, про що свідчив колір очей Емми Боварі. У героїні в одному випадку очі були карі, а в іншому здавалися то чорними, то блакитними. На думку Дж. Барнса, для читача роману ніякого значення не мав колір очей героїні. Крім того, Г. Флобер, на відміну від О. Бальзака, не створював портретних характеристик своїх персонажів, зображуючи їх зовнішність об’єктивно. Він проявляв недбалість, описуючи своїх героїв.

Гюстав Флобер був непростою людиною: любив повчати інших, стверджував, що не треба розмовляти мовою буржуа. Він був палким коханцем, знаходився, як і багато молодих людей, у полоні ілюзій, вважаючи силу пристрасті силою чоловіка. Флобер не був полохливим і обмеженим у своїх смаках. Єдиною жінкою, до якої він був по-справжньому прив’язаний, стала Луїза Колле. Однак через страх можливого одруження з нею письменник постійно намагався принизити її. Коли вони були знайомі вже майже рік, і весь Париж знав про їхнє пристрасне почуття, він на три місяці покинув кохану в компанії з Дю Каном заради амбіційного хлопця, який був у нього на утриманні, і відправився до Бретані. До того ж письменник не любив подорожувати. Із усіх видів мандрівок він найбільше полюбляв одну: лежати на канапі і спостерігати за швидкоплинною низкою пейзажів. Відомо, що під час славетної подорожі на Схід більшу частину часу Флобер провів у стані повної апатії.

Луїза Колле сповна зазнала від письменника принижень, грубощів, страждань під час приїзду в Круассе. Він не впустив кохану навіть у будинок. Погодився зустрітися з нею лише у готелі, де вона зупинилася. Митець не чув, про що говорила кохана, проте зауважив, що таємниця щастя криється в тому, щоб насолоджуватися тим, що вже маєш. Не розуміючи її страждань, Гюстав порадив одружитися з Віктором Кузеном, який, до речі, теж давав їй пораду вступити в шлюб із Флобером.

Приниження Луїзи почалося з початку їхнього знайомства. їй заборонялося відсилати листи на його домашню адресу, а робити це тільки через Дю Кана, приїздити до Круассе і зустрічатися з його матір’ю, хоча одного разу вона була представлена їй на одному із перехрестків у Парижі. Колле було відомо, що пані Флобер знала про погане ставлення її сина до Луїзи. Крім того, він брехав, негативно відзивався про Луїзу в розмовах з друзями, насміхався над її творчістю, вдавав, що начебто не знав, наскільки бідною вона була, вихвалявся перед нею тим, що в Єгипті підхопив “хворобу кохання” від дешевої куртизанки; на сторінках роману “Пані Боварі” розповів про каблучку, яку вона подарувала йому на знак їхнього кохання.

Причини такого ставлення Гюстава до коханої жінки пояснити важко. Можливо, такі риси характеру Луїзи, які спочатку полонили його, – веселість і жвавість, свобода, почуття рівності з чоловіками – поступово почали дратувати письменника. Однак він поводив себе грубо вже під час перших їхніх зустрічей, навіть коли перебував у стані закоханості. У другому листі до коханої він зазначав: “Я не міг бачити колиску без того, щоб не побачити тут могилу; вигляд оголеної жінки змушував мене уявляти собі її скелет”. Звісно, що таке твердження далеке від сентиментів коханця. Луїза вбачала причину жорстокого поводження Флобера в побоюванні її. Вона вважала, що Гюстав боязливо ставився до неї з двох причин:

1) як і більшість чоловіків, остерігався жінок, які наскрізь бачили чоловічу натуру;

2) страшився сам себе, бо міг по-справжньому закохатися в неї, впустити її в своє серце.

Флобер був переконаний, що для подружнього щастя необхідні три обов’язкові умови: дурість, егоїзм і відмінне здоров’я. Він же мав тільки одну – егоїзм. Письменник нікого не допускав до свого серця, яке було глибоко сховане і зачинене, соромився любовного почуття. Боячись закохатися в Колле, він намагався відшукати в ній більше чоловічого, ніж жіночого, вона була для нього новим видом гермафродита – третьою статтю. Митець хотів бачити її в ролі свого інтелектуального партнера, але й цей зв’язок був непростим. Він не погоджувався з її ідеями, полюбляв повчати її, але продовжував надсилати їй свої праці для зауважень. Луїзу Колле теж цікавила його думка стосовно написаного нею, тому вона обмінювалася з ним своїми творами. Читаючи їх, він критикував стиль письменниці, радив писати головою, а не серцем. Взагалі Г. Флобер усім давав поради щодо мистецтва поезії, хоча сам ніколи не писав віршів. Він не довіряв почуттям, боявся кохання, тому прагнув, щоб його проза була об’єктивною, науковою, безособовою; і вимагав від усіх такої самої манери письма, такого самого усамітненого способу життя: не витрачати власного часу на світське життя, а присвячувати його творчій діяльності.

Гюстав Флобер був людиною пихатою, хоча сам не погоджувався з такою характеристикою. Він висміював Дю Кана за те, що той мріяв про орден Почесного легіону, а сам через певний час отримав його із задоволенням; зневажав вищий світ до того часу, доки не був обласканий принцесою Матильдою; часто робив необдумані вчинки. Одного разу купив лайкові рукавички вартістю 5 тисяч франків (за роман “Пані Боварі” отримав лише 8 тисяч франків) у той час, коли завинив своєму кравцю 2 тисячі франків. Щоб оплатити борг, його матері довелося продати землю.

Луїза здогадувалася, що Флобер по-справжньому ніколи не розумів жіночої натури. Випадково їй удалося прочитати його щоденник, який він вів під час перебування на Сході. Усе, що захоплювало його, було принизливим і вульгарним для неї. Нільська куртизанка на ім’я Кучук Ханем, одна з найдорожчих куртизанок, змащувала своє тіло маслом сандалового дерева, щоб замаскувати сморід клопів, яких було багато в її помешканні. Гюстав сприйняв невдоволення Колле як вияв ревнощів і сказав, що Кучук Ханем – східна жінка, а це означало, що вона – машина, для якої всі чоловіки однакові. Він пояснив, що ця жінка не мала ніяких почуттів до нього, що вона вже давно його забула і продовжувала вести свій звичайний спосіб життя серед диму цигарок у лазні, фарбувала вії і пила каву. І навряд, щоб вона відчувала задоволення.

У “Лексиконі прописних істин” Флобер так відгукнувся про Колле: Колле, Луїза

А) Нудна, настирлива, розбещена жінка; їй самій не вистачало таланту, тому вона нездатна була розгледіти генія в інших; намагалася спіймати Гюстава в шлюбні тенета. Уявіть собі дітей, що кричать! Уявіть собі нещасного Гюстава! Чи може щасливого Гюстава?

Б) Смілива, пристрасна, глибоко незбагненна жінка; через кохання сама розп’яла себе на хресті заради безсердечного, нестерпного, провінціального Флобера. Вона справедливо скаржилася: “Гюстав ніколи ні про що не писав мені, крім про Мистецтво – і про себе”. Протофеміністка, яка скоїла гріх, зажадавши когось зробити щасливим”.

Про себе ж зазначив таке:

“Флобер, Гюстав Відлюдник Круассе. Перший письменник – модерніст. Батько Реалізму. Вбивця Романтизму. Понтонний міст, що поєднав Бальзака з Джойсом. Предтеча Пруста. Ведмідь у своєму лігві. Буржуа – буржуазофоб. У Єгипті – батько вусатих,

Сен-Полікарп, Крушар, Карафон; Головний вікарій, Майор, Старий сеньйор, Ідіот салонів. Усі ці прізвиська досталися людині, яка була байдужою до шляхетних форм звернення: “Гідність безчестила, титули розбещували, служіння обмежувало”.

Після розриву з Флобером Луїза Колле виїхала до Лондона.

Дж. Барнса непокоїла наявність двох опудал папуги, і він вирішив відшукати справжнє. Із двох наявних. На пошуки письменник витратив два роки, однак на нього чекало розчарування. Ніхто не міг сказати, який із двох папуг був справжнім, оскільки Флобер як митець писав з уявлення і міг щось поміняти для гармонії фарб, навіть якщо і взяв папугу на прокат. Дослідник творчості французького письменника Люсьєн Андрійо пояснював: під час відкриття музею в Круассе звернулися за допомогою до Музею природної історії і попросили папугу. Через сорок років, коли стали збирати експонати для музею при лікарні в Руані, теж звернулися до Музею природної історії. Із 50 запропонованих папуг вибрали такого, який більше був схожим на описаного автором. Проте жоден із папуг не міг вважатися справжнім. Г. Флобер завершив повість у 1876 році, а павільйон у Круассе відкрили через 30 років. У 20 – 30-х роках XX ст. було модним прикрашати помешкання опудалами тварин – звірів і птахів. Тому музей продавав із своїх колекцій усе те, що не становило цінності. До того ж опудала з’їдала міль, вони розпадалися під дією часу. Так трапилося і з папугою Фелісите, в якого випали всі нутрощі. Історія пошуку папуги Флобера англійським письменником тихо завершилася, подібно серцю Фелісите, яке билося усе тихіше і непомітніше.

Дж. Барнс дійшов висновку: книги Г. Флобера, безумовно, мали важливе значення для читача, але завжди надзвичайно цікаво дізнатися і про життя письменника, що допоможе краще уявити особистість і оточення митця, його думки щодо висвітлених ним проблем.

“Історія світу у 10.5 розділах” (1989) – роман, який приніс світове визнання Джуліану Барнсу. Автор втілив свою давню мрію: “Написати Біблію, зручну для користування в наш час”. Письменник розкрив власне розуміння історії патріархального суспільства, не наполягаючи на достовірності викладених фактів. Він зазначав, що у творі історія – це “не те, що відбувалося насправді”, а “лише те, що розповідають нам історики”. Барнс по-своєму передав біблійний сюжет про Всесвітній потоп, переосмисливши і проаналізувавши попередній літературний досвід. Основну увагу письменник звернув на проблему дегуманізації суспільства, починаючи з фанатичної віри в Бога і закінчуючи вірою в могутність науки.

На перший погляд, роман – сукупність окремих змістовно і хронологічно непов’язаних історій, про що свідчили різноманітні наскрізні мотиви: подорожі, образи – архетипи ковчега, Ноя, жінки – воїна, “чисті” “нечисті”, “цивілізація” – “природа”, “розум” – “почуття”, “раціональне” “інтуїтивне”, “божественного шлюбу”. Але це було далеко не так. Історія, за Дж. Барнсом розвивалася не лінійно, а за спіраллю.

Архітектоніка твору незвичайна: 10 новел (розділів) та інтермедії між 8 і 9 розділами (1/2 розділу), які об’єднані біблійним міфом. Кожна новела – це особиста історія, яку пережив герой. У першому розділі розкрито історію Всесвітнього потопу, яка тематично пов’язана з 6 та 9 новелами. Під час Великого потопу для безбілетного пасажира хробака – шашеля ковчег Ноя став плавучою в’язницею. Йому, вигнанцю з Божих стежок, не сподобався довколишній сморід і бруд, присутність тварин: сім істот “чистих” і по парі – “нечистих”, до того ж не викликав захоплення і сам Ной, оскільки був п’яницею і шахраєм, не любив природи. Для хробака так і залишалося незрозумілим, чому для спасіння Бог обрав саме таку людину. І як відповідь пролунали слова: “Знати, що твій рід буде на Землі єдиним, це кому завгодно запаморочить голову”. На думку оповідача – хробака, праведник не заслуговував на спасіння. Ной – прообраз тих персонажів – чоловіків, які любили випити, були жорстокими у ставленні до оточуючих і природи, самовпевненими й егоїстичними, які вважали себе “чистими”.

У наступних розділах хронологія розвитку сюжетної лінії головного героя порушена: дія 2 розділу перенесена в наш час, події 3 розділу відбувалися в 1520 році, у 4-ій новелі описано трагедію фрегата “Медузи”, що сталася 1811 року. У 5-му розділі, присвяченому опису сучасного Раю та Пекла, вміщено три історії: про людину, яка двічі врятувалася з “Титаніка”, про пророка Иону в череві кита та депортований з гітлерівської Німеччини теплохід з євреями, який не хотіли приймати в жодній країні світу.

Дж. Барнс створив у романі дійсність, сповнену катастрофами. Так, у другому розділі письменник розповів про захоплення арабськими терористами туристів круїзного лайнеру в одному з портів. Залежно від національності їх поділили на “чистих” і “нечистих”. Першими на борту лайнера розстріляли тих, чия нація була причетна до всіх негараздів, що відбувалися в Палестині.

У четвертій новелі автор надав жінці можливість змінити історію світу. Дівчинка Кет ще з дитинства усвідомила, що суспільство завжди надавало перевагу чоловікам, і це її дуже обурювало. Коли вона виросла, в неї з’явився бойфренд Грег. їхні стосунки стали такою ж моделлю споконвічного ставлення чоловіка до жінки: вона нижча за нього. Під час чорнобильської катастрофи Кет покинула ковчег, байдужого до оточуючого світу Грегора і втекла на човні з парою котів, шукаючи порятунку серед дикої природи.

Через нервовий розлад під час подорожі в неї почало випадати волосся, лущилася шкіра, її переслідували жахи. Наприклад, дівчині наснилося, що вона перебувала в психіатричній лікарні, на її руках були бандажі, а лікарі – чоловіки запевняли в тому, що вона хвора. Кет прокинулася на острові в Торресовій протоці і побачила, що її кішка народила кошенят. Це свідчило про те, що її поневіряння не були марними, вона змогла дещо змінити в історії світу.

Автор надав можливість Кет відродити і врятувати світ, тим самим відстоюючи не модель “чоловіка”, а модель “жінки”, яка була спрямована на збереження та відновлення життя на Землі. Тому в розділі “Інтермедія” Барнс заклав архетип “божественного шлюбу”. Основу світу письменник вбачав у єдиному цілому – чоловіка і жінки, об’єднаних коханням. Чоловік – оповідач дуже любив свою дружину. Найголовнішим для нього був її спокій.

Стосунки між чоловіком і жінкою завжди були непростими, бо вони то протистояли, то доповнювали один одного. На думку автора, щоб уникнути будь-яких протиріч, навчитися кохати, необхідно не кидатися словами: “Я тебе кохаю”, не вживати їх з користю для себе. Треба пам’ятати, що “любов може принести як щастя, так і нещастя; але вона завжди вивільняє приховану в нас енергію… випрямляє нам спину, наповнює нас впевненістю, …поки це почуття з нами, ми готові на все, ми можемо кинути виклик світові”.

Отже, Дж. Барнс дійшов такого висновку:

– Кохання розкриває в людині найкращі якості.

– Існування світу неможливе без чоловіка і жінки. Він – центр світу, вона – центр його серця, обидва вони стають єдиним цілим, а це сприяє відродженню планети.

– В любові потрібно “…бути вірними серцю, його ритму, його впевненості, його правді, його силі – і його недосконалості”.

– звернення до традиції колажного постмодерністського письма;

– синтезування різних жанрових форм: історичної розвідки та журналістики, наукового звіту і детективу, архівного рукопису і приватного листа;

– відмова від авторського слова, надання можливості читачеві та персонажам спілкуватися без посередника;

– фрагментарність побудови, ідеологізованість, іронічне ставлення до історії;

– наявність гри з читачем та текстом;

– гіпертекстуальність.