Ознаки постмодернізму у творчості письменників-прозаїків другої половини XX ст

УСІ УРОКИ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ 11 клас

II семестр

ІЗ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ XX – ПОЧАТКУ XXI СТ.

УРОК № 55

Тема. Ознаки постмодернізму у творчості письменників-прозаїків другої половини XX ст.

Мета: допомогти учням глибше осягнути ознаки постмодернізму, розширити їх кругозір; розвивати усне зв’язне мовлення, аналітичне мислення, уміння висловлювати свої думки й аргументувати їх, добирати приклади, цитати з тексту; виховувати прагнення до пізнання нового, саморозвитку, естетичний смак.

Обладнання: картки з уривками текстів

творів постмодерністів.

Тип уроку: розвиток зв’язного мовлення (усний).

ХІД УРОКУ

I. Мотивація навчальної діяльності учнів

Учитель. Наприкінці XX – на початку XXI ст. перед людством постали надскладні проблеми. Це своєрідно й досить непросто відбилося в літературі постмодернізму, у визначення якого літературознавці ще не дійшли єдиної думки. З цього приводу Дж. Нейсбіт писав: “Ми завжди охрещуємо епохи на напрямки “пост” або “нео”, коли не знаємо, як їх назвати”. І все ж із деякими рисами: інтертекстуальність, іронія, фрагментарність, деканонізація історичних цінностей – погоджуються

всі. Осягненням глибин постмодернізму, розвитком усного зв’язного мовлення ми й будемо займатися на уроці.

II. Оголошення теми й мети уроку

III. Розвиток зв’язного мовлення

1. Робота над текстами постмодерністської літератури

(У групах або індивідуально)

Завдання. Прочитайте уривок із твору постмодерніста, детально перекажіть його, визначте риси стилю, розтлумачте, якщо можливо, асоціації, запозичення (інтертекстуальність).

Картка № 1

“Історія – це зовсім не те, що відбулося. Історія – це всього липі те, що розповідають нам історики. Були, мовляв, тенденції, плани, розвиток, експансія, торжество демократії; перед нами гобелен, потік подій, складна розповідь, зв’язна, пояснювана. Один вишуканий сюжет веде за собою інший… А ми, хто читає історію і страждає під її ігом,- оглядаємо весь цей малюнок, сподіваючись на сприятливі висновки щодо майбутнього. Ми вперто продовжуємо сприймати історію як низку салонних портретів і розмов, які легко оживають у нашій уяві, хоч вона скоріше нагадує хаотичний колаж, на який фарби нанесені малярним валиком, а не білячим пензлем.

Історія світу? Це всього лише відлуння голосів у пітьмі, що світять кілька століть, а далі зникають; легенди, старі легенди, які часом ніби перегукуються; химерні відлуння, безглузді зв’язки. Ми лежимо тут, на лікарняному ліжку сьогодення (які гарні, чисті в нас тепер простирадла), а поряд булькає крапельниця, живлячи нас розчином щоденних новин” (Дж. Барнс “Історія світу в 101/2 розділах”).

Можливі відповіді

– Поєднання художнього стилю й публіцистичного;

– деканонізація цінностей попередніх епох;

– іронія.

Картка № 2

“Ще не отямившись від вигляду Трахіли, Котта помітив тоненькі цівки диму, що вилися з-поміж брил. І раптом наче прийшов до тями: менш як за півсотні кроків од нього, у неглибокій ніші курилася чавунна грубка з Овідієвого будинку, а перед відчиненими дверима сидів Піфагор, розстеливши на колінах блакитну пілку, яка вперто метлялася на вітрі й на якій він наче щось писав. Але неподалік від старого, там, куди не сягало оте срібне сяйво на схилах, стояв, опершись ліктями на кам’яний конус, немов на бюро, й недбало піднісши в привітальному жесті руку, сам Овідій Назон, поет Риму.

Задивившись на вогонь у грубці, Назон, здавалося, щось говорив до свого слуги. Голос Назонів Котта впізнав, однак не зрозумів жодного слова. Потім він почув, як у голові в нього зашуміла кров, почув подуви вітру, що зривали з вуст вигнанця слово за словом і відносили їх на схили. А Піфагорова рука все пурхала над блакитною піл кою, так наче слуга намагався якомога хутчіш позаписувати слова, поки їх не розвіяв вітер.

Та ось час уповільнився, зупинивсь, а тоді повернув у минуле. Запліснявілий помаранч котився молом залізного міста, розбурханим морем пливла, зазнаючи кільової хитавики, “Трівія”. З одного вікна на Пьяцца дель Моро сіявся, мов сніжинки, попіл, а на стадіоні “Сім притулків” перед цілим букетом мікрофонів стояла осяяна світлом вогненного візерунка з двохсот тисяч смолоскипів невеличка постать. І вже з цього гамірного овалу час знову швидко повернув назад до трахільських завалів.

Я знайшов Назона. Я знайшов засланого, безвісти зниклого поета Риму, вигнанця, якого всі вважали небіжчиком. Серед цього спустошення, тут, на руїнах останнього пристанища найзнаменитішого колись чоловіка в столиці, Котта відчув полегшення, так ніби з плечей у нього спав нестерпний тягар. Вигляд цих двох чоловіків біля курної грубки, вигляд огорненого димом поета, що стояв у недбалій позі, так, як тоді, коли виголошував промову на стадіоні, вивільнив Котту з лещат залізного міста й переніс знов до римської дійсності. І він побіг до вигнанця, і щось закричав, замахав руками й засміявсь, а тоді послизнувся на ріні, вдарився кісточкою на нозі, але не відчув ні цього удару, ні різкого болю в сухожилках. Нарешті він таки знайшов Овідія Назона!

Коли, стрімголова пробігши півсотні кроків по срібній руді, об яку порозбивав собі ноги ще дужче, ніж об усі перешкоди на шляху до Трахіли, Котта, спотикаючись, нарешті ступив із сяйва схилів у тінь прямовисної скелі, коли від раптової зміни світла йому на хвилю потемніло в очах, коли позад нього ще котилися порушені ним камінці і він, важко хекаючи, привітався, то раптом збагнув, що, крім нього, тут більш нікого нема”.

(К. Рансмайр “Останній світ”)

Можливі відповіді

– Зміщення історичного часу й історичних фактів – Піфагор – слуга Овідія Назона;

– в історичному контексті – сучасна лексика, сучасні реалії (мікрофони);

– звернення до ірреальності;

– попіл над містом, можливо, натяк на загибель Помпеїв під попелом вулкана.

Картка № 3

“Здавалося, неначе слимаки тримають в облозі кожнісіньку літеру, аж поки з неї вивітриться остання згадка про загибель, а потім поблажливо, спокійно розповзаються по всіх знаках на камені, ховаючи під собою одне по одному всі слова.

Котта шкандибав світом трахільських руїн як людина, що дивом зосталася жива й никає завалами знищеного стихією міста – спочатку спантеличено й без певної мети, згодом усе зосередженіше й, нарешті, навіть із готовністю пошукати серед каміння якихось ще придатних речей… Але в Трахілі не лишилося нічого, крім потрісканої грубки та нашкрябаних на клаптиках тканини чи викарбуваних на камені слів. Отож Котта монумент за монументом обійшов це хранилище потьмянілих знаків, повисмикував з каміння прапорці, серед тиші прочитав уголос те, що ще можна було прочитати,- якийсь позбавлений глузду текст,- і наповнив свою торбу тим шматтям. Бо серед багатьох вицвілих написів та окремих слів на вітрі лопотіли й імена, йому знайомі, – імена мешканців залізного міста.

Минуло два дні, харчі скінчилися, і зуби в Котти від водявих шовковиць стали фіолетовими. А на стрімчаках та гребенях хребтів, куди Котта зі своєю скаліченою ногою не міг видертися, й досі бовваніли монументи з непрочитаними словами.

Голод гнав Котту назад, на узбережжя, але він ще мусив повернутися сюди, поки дощі не змили на клаптиках останню літеру!

І ось одного вітряного жовтневого ранку Котта обережно, спираючись на ціпок із розгілини, ступаючи крок за кроком, спустився до моря. Ще до смерку він був уже в бухті балюстрад. Там його й знайшов винар Фіней, який привів на берег двох мулів із великими кошиками, щоб набрати подрібненої прибоєм щебінки. Побачивши виснаженого римлянина, винар повідв’язував з одного сідла кошики й запропонував Котті сісти на мула. Отак після заходу сонця Котта, напівсонний, скоцюрблений, доїхав, похитуючись, до линваревого будинку й застав там усе так, як і сподівався. Вікна й двері стояли навстіж. Лікаонів дім був порожній”.

(К. Рансмайр “Останній світ”)

Можливі відповіді

– Світ-текст, система знаків;

– натяк на кам’яні скрижалі пророка Мойсея;

– біблійні мотиви (в’їзд до міста на мулі).

Картка № 4

“Зникнення линваря Лікаона схвилювало мешканців залізного міста не більше, ніж звістка про загибель Трахіли… Кому потрібні були нитки, шворки чи вірьовки, той просто ходив до линварні з боку освітленої сонцем вулички й під наглядом римлянина порпався в тому припалому порохом безладді, поки нарешті знаходив те, що шукав, і платив пригорщею монет, які Котта байдуже кидав до бляшаної коробки. Так само байдуже Лікаон щоразу кидав колись гроші до своєї залізної шафи. Часом люди бачили, як римлянин стоїть уранці біля крутильні й дослухається до знайомого хурчання.

Було в Лікаоновому домі й дещо нове, і воно привертало увагу: цілі гірлянди прапорців; ті гірлянди Котта понапинав навкіс через ливарню, а також у веранді. Це були нанизані на конопляні шворки клаптики, які він повивільняв із трахільських кам’яних монументів і приніс до залізного міста. Мов оті незліченні гасла та заклики на столичних вулицях та на дошках для об’яв, що нагадували римським громадянам про їхні численні обов’язки, так у линваревому будинку погойдувалися тепер на вздовж і поперек напнутих шворках пообписувані й вицвілі прапорці з Трахіли.

Згодом Котта спробував дати цим клаптикам лад. Тепер на кожній шворці вони були якось пов’язані між собою, кожна шворка мала свою назву: “Арахна”, “Чайки”, “Єдваб”… Але куди нанизати численні назви рослин та камінців? На шворку “Ехо”? Чи на ту, що дістала ім’я скам’янілого епілептика? Гра, у яку Котта почав грати знічев’я, аби перебрати клунок ганчір’я, іноді тримала його в напруженні цілими днями.

Арахна про це не знала. Коли він приніс їй клаптик з її ім’ям, вона тільки сплеснула в долоні й показала на мигах щось незрозуміле.

А Фіней, перш ніж повернути Котті такий самий клаптик зі своїм ім’ям, засміявся й витер тим клаптиком шинквас.

Терей ледве-ледве прочитав своє ім’я, тоді мовчки стенув плечима й знову схилився над діжкою з тузлуком.

Тільки Феме щось пригадала. У тузі за сином вона стала балакуча, їй увесь час потрібно було, щоб її хтось слухав.

А пригадала Феме ось що: такі клаптики, як оці, Назонів слуга Піфагор збирав у томських будинках, приходячи на узбережжя, – фартухи, потертий одяг, речі, з яких повиростали діти; потім, у горах, він ставив якісь дивні кам’яні баби і обертав їх на такі собі дороговкази”.

(К. Рансмайр “Останній світ”)

Можливі відповіді

– Уживання в історичному контексті нових слів і називання нових понять (“мов оті незліченні гасла та заклики на столичних вулицях”);

– Натяк на “метаморфози” Овідія Назона (імена, перетворення).

Картка № 5

“І поки ткаля полотнищем розгортала перед римлянином свої творіння, поки брудна підлога в коморі й увесь мотлох довкола помалу зникав під купою райських світів, Котта усвідомив, що на цих панорамних картинах найбільше важить не земля й не море, а небо – чисте, блакитне, трохи захмарене або затягнене грозовими хмарами, але повсюди ніби живе, заселене летючими птахами; небо, де кожна зграйка мала своє місце.

Навіть те, що жило на суходолі чи в морі, що там повзало, плавало, за чимось гналось чи від чогось утікало,- усе, здавалося, прагло краси й довершеності пташиного лету. А вгорі над табунами звірів численні фігури пташиного лету являли собою знаки звільнення від будь-якого тяжіння. Коли море було збурене, розбурхане, а береги покраяні розщелинами чи залиті водами сизигійських припливів, тоді рожеві чайки, буревісники й чорні кряки здіймалися над спіненими гребенями хвиль та рифами, так ніби разом із припливом їхнє прагнення до легкості тільки зростало

Аж на останніх картинах, що Арахна розгортала перед Коттою, він завважив якийсь сумнів у величі лету, завважив, власне, падіння; разючий, якийсь майже зловтішний контраст до райського самозабуття пташиних зграй. Це була картина порожньої далечіні, зіткана з ниток синіх, білих та сріблястих відтінків,- вид на море, що спокійно простиралося під сонцем: небо, поцятковане легенькими літніми хмарками, мертва хвиля, а вгорі – поодинокі чайки. Але ніде ні берега, ні острова, ні судна.

Далеко-далеко, на самісінькому обрії, Котта розгледів двоє широких і сірих, як у кондора, крил, безпорадно скинених над водою, наче руки потопельника; проте ні дзьоба, ні голови не видно було. Навколо крил із води білими списами здіймалися фонтани бризок, а з високості ще летіли, погойдуючись, загублені пір’їни й легенькі пушинки – опускалися на море повільніше, ніж важке тіло, що його доти несли ті крила. Там, удалині, у море впало щось велике й схоже на птаха, а у висхідному повітряному потоці нерухомо позависали чайки, і філігранно оздоблена легеньким бризом морська поверхня відкидала в небо сонячне світло”.

Ікар. Ім’я того, що впав у хвилі й зник у тому яскравому сяйві, було одним із багатьох знаків, який спурхнув із пальців глухонімої ткалі і якого так і не зрозумів Котта”.

(К. Рансмайр “Останній світ”)

Можливі відповіді

– Використання античних міфів (міф про Ікара);

– мистецькі студії про твори живопису (мутантна зміна жанрів).

Картка № 6

“”Око мудрого й набожного читача здатне узріти світло – нехай навіть слабеньке – світло Божественного Знання. Але і для таких читачів бібліотека нехай залишається заказаною. Саме із цих причин, як ви розумієте, у бібліотеку не можна допустити всіх і кожного. До того ж,- додав Абат, ніби розуміючи, наскільки неміцний останній аргумент,- книга така тендітна, так страждає від часу, так боїться гризунів, непогоди, невдатних рук! Якби всі ці сотні років кожен, хто хоче, мусолив наші кодекси, чимало їх не дожило б до нинішніх часів. Бібліотекар оберігає томи не тільки від людей, але й від природних сил, присвячуючи життя боротьбі зі згубним Забуттям, цим віковічним ворогом Істини”.

“Отож ніхто, крім двох ченців, не входить на верхній поверх Храмини”.

Абат усміхнувся.

“Ніхто не повинен. Ніхто не може. Ніхто, якщо й захоче, не зуміє. Бібліотека захищається сама, вона непроникна, як істина, що в ній зберігається, підступна, як неправда, у ній заточена. Лабіринт духовний – це й справдешній лабіринт. Увійшовши, ви можете не вийти з бібліотеки. Я виклав вам наші правила й прошу вас дотримуватися правил абатства”.

“Але ви допускаєте, що Адельм упав у прірву з вікна бібліотеки. Як можу я розслідувати обставини його загибелі, якщо не огляну ймовірне місце злочину?”

“Брате Вільгельме,- відповідав настоятель примирливим тоном,- людина, яка змогла описати мого Гнідого, ніколи не бачачи його, й стосовно загибелі Адельма легко зможе судити про місце, куди доступ заборонений”.

Вільгельм відповів, уклонившись: “Ваше високопреподобіє і суворість свою наділяє мудрістю. Хай буде так, як ви вважаєте за потрібне””.

(У. Еко “Ім’я троянди”)

Можливі відповіді

– Світ – бібліотека, текст;

– натяк на античні тексти, міф про Лабіринт;

– Містить ознаки детективного жанру, є натяк на знаменитого

Шерлока Холмса та його дедуктивний метод розслідування.

Картка № 7

“І от у полоні цього щиросердного одурманення, ніби перенісшись за цьогосвітню межу, я мав видіння. Або сон. Не знаю, як краще це назвати.

Я йшов крученими сходами всередині якоїсь тісної кам’яної труби. Йшов начебто в крипту зі скарбами. Але коли нарешті відкрився вихід (десь дуже глибоко внизу), я опинився у величезному приміщенні, ще просторішому, ніж монастирська кухня, що займала перший поверх Храмини. Так, це й справді була кухня, але оснащена не тільки печами й різноманітним посудом, а й ковальськими міхами та молотами. Начебто тут зійшлися для своєї справи ще й підмайстри Миколи*. Повітря аж пашіло від розжарених печей і розплавленого заліза; з вогнедишних каструль виривалися клуби пари, а на поверхні варива здувалися, булькали і голосно лопалися великі круглі міхури, сповняючи все навколо густим безупинним гулом. Кухарі метушилися, розмахуючи вертелами, а послушники підстрибували в повітря – хто вище,- намагаючись дістати курей та іншу дрібну живність, насаджену на розпечені штирі. І поруч, за два кроки, ковалі гатили молотами з такою силою, що саме повітря, здавалося, глухнуло, і хмари іскор випорскували з ковадел, зливаючись на льоту з іншими іскрами, що виривалися з двох натоплених печей.

Я не розумів, де перебуваю: у пеклі чи, навпаки, у раю, облаштованому за уявленнями Сальватора**, у раю, залитому м’ясними соками й бентежному від смажених ковбасок. Але не було часу задумуватися, де я, бо орава якихось курдупелів, якихось карликів із величезними, як цебри, головами, з’явившись незрозуміло звідки, накотилася на мене, потягнула за собою в трапезну й насильно увіпхнула в двері.

Усе було прибрано до балу. Величезні килими й гобелени висіли на стінах, але малюнки були не такі, які зазвичай навівають побожні думки або прославляють доблесних царів,- найдужче вони нагадували маргінальні ілюстрації Адельма; причому з-поміж усіх його малюнків були обрані якраз нестрашні й потішні: зайці, що танцюють навколо куканського дерева; риби, що пливуть упоперек ріки й вистрибують з води прямо на сковорідку; хороводи мавп, переодягнених єпископами-кухарями; животасті потвори, що в’ються в клубах пари навколо казанів.

На чолі столу був Абат, убраний, як на свято, у розшиті пурпуром шати. Він здіймав свою вилу***, як скіпетр. Поруч із ним Хорхе, тримаючи величезний кубок, цмулив вино, а келар, в одязі Бернарда Гі****, набожно читав із книги, виготовленої у формі скорпіона, життя святих і уривки з Євангелій”.

(У. Еко. “Ім’я троянди”)

Можливі відповіді

– Використання образу потвори-карлика. Натяк на героя Е. Гофмана “Крихітка Цахес…”;

– бал нагадує роман М. Булгакова “Майстер і Маргарита”;

– ірреальність.

2. Інтерактивна вправа “Мозковий штурм”

Визначте ознаки постмодернізму у творах письменників другої половини XX ст.

Очікувані відповіді

– Широке використання відомих текстів, образів, пряме й приховане цитування.

– Фрагментарність оповіді.

– Деканонізація цінностей попередніх епох.

– Ірреалістичність.

– Іронія, пародіювання.

IV. Домашнє завдання

Скласти усний твір-роздум: “Чи готовий я стати читачем елітарної літератури?”

Індивідуальне завдання: підготувати повідомлення про Сербію ХХ-ХХІ ст.

V. Підсумки уроку

Інтерактивна вправа “Мікрофон”

Продовжте речення:

– Мене зацікавило твердження…

– Найбільше мені сподобалася робота групи (учня)…

_________________________________________________________________

* Монастирський коваль.

** Один із найколоритніших персонажів роману “Ім’я троянди”; чернець, який зазнав бідувань, доки опинився в цьому монастирі.

*** Мається на увазі виделка для м’яса, яку Абат демонстрував Вільгельмові й Адсону під час трапези.

**** Один із персонажів роману, інквізитор.