Володимир Винниченко найбільш відомий в Україні як письменник і політичний діяч. Понад п’ятдесят років його життя присвячені українській літературі та боротьбі за українську державність. Немало випробувань випало на його долю. Кількаразове ув’язнення у Лук’янівській тюрмі за політичні переконання, перебування в дисциплінарному батальйоні, на нелегальному чи напівлегальному становищі, вимушені еміграції. І попри все – багата й напружена літературна творчість. Тож не дивно, що ці дві найбільші пристрасті – політика і література
– дуже часто взаємно впливали одна на одну. Це давало підстави багатьом сучасникам називати публіцистичним, пропагандистським його художній талант. Темами творів цього письменника дуже часто бували соціальні контрасти й конфлікти, революційні та пореволюційні події. З іншого боку, літературний хист щоразу ставав у пригоді Винниченкові-політику. Щоправда, дехто вважав і вважає, що корінь його політичних невдач – якраз у його мистецькій сутності. Мовляв, пустили до політики лірика та мрійника. Винниченко справді був дуже емоційний, вразливий, щирий – а така людина безпорадна в політичних хитрощах.
Нетривале перебування у складі молодого українського уряду, дипломатичні ігри з російською більшовицькою владою переконали його в тому, що даремно чекати “комунізму з українським обличчям”. Імперія прагне слабких і слухняних “окраїн”. Винниченко змушений був емігрувати, бо неважко здогадатися, яка доля чекала б його, колишнього Голову Української Центральної Ради, у розпал сталінської сваволі. Розлука з рідним краєм була його найбільшим болем. Радянська Україна стала жахливою пародією на ту державу, про яку Винниченко мріяв усе своє життя. Його, відірваного від Батьківщини, втомленого роками праці задля української нації, офіційні джерела називали там тепер не інакше як “старим вовком контрреволюції”, що зі своєї “буржуазно-націоналістичної” дзвіниці не бачить щасливого майбутнього українського радянського народу. А тим часом до емігрантів-вигнанців доходили жахливі чутки про червоний диктат, голодомори, репресії. І Винниченко, позбавлений не тільки Батьківщини і доброго імені, але й елементарних умов для життя, забутий співвітчизниками у своєму далекому Мужені, пише останній роман – “Слово за тобою, Сталіне!” Твір написано за сто днів до смерті. Невдовзі після цього помер і сам кривавий диктатор. А ще за якийсь час почалося повсюдне розвінчування сталінського режиму. Чомусь хочеться бачити у цьому деякий містичний зв’язок, а може, життєву закономірність, відповідно до якої загибель таких, як Винниченко, невідворотно приносить за собою кару на голову того, хто сіяв смерть. Винниченко і в цьому романі залишився вірним собі й відданим сином свого народу. Твір задуманий і виконаний як “політична концепція в образах”. Отож, письменник до останніх своїх днів болісно шукав рецепту погодження національних українських інтересів із засадами соціальної рівності та справедливості. Навіть більше – не лише в межах України, Радянського Союзу, а в планетарному масштабі він прагнув отієї справедливості, здорового суспільного ладу, шляхетних стосунків між державами і поступового стирання конфлікту між соціалістичною та капіталістичною формами устрою. Це була вартісна, хоч і нездійсненна – принаймні на той час – мрія. І сам автор розумів це, вважаючи роман утопією. Устами “літературного” члена політбюро викладати Сталіну критику ним же виплеканої божевільної імперії, а після цього пропонувати план порятунку ситуації – це була, звісно, велика наївність. Тепер, п’ятдесят років по тому, такою ж наївністю видається і сама ідея “колектократії” – колективної власності на землю, фабрики чи інші об’єкти й місця праці – без знищення права власності як такого. Проте є у романі особливість, яка й складає його найбільшу цінність для нас. Винниченко з дивовижною майстерністю “знімає лак” із “щасливої Радянської України”. І вибирає для цього найкращий спосіб. Його головний герой із доволі промовистим прізвищем Іваненко робить у Москві доволі стрімку кар’єру. Але одного разу все починає руйнуватися. Його брат – “ворог народу” – перед смертю у таборі для політв’язнів кличе його до себе і передає листа, у якому розповідає про підпільну організацію “термітів”, до якої належав і сам. Ці “терміти” начебто непомітно і нещадно “вигризають” зсередини протрухлявілу будівлю радянської імперії, тобто шкодять їй, наближаючи неминучий кінець. Дія відбувається в той страшний період репресій, взаємних підозр і звинувачень, коли кожен донос міг безповоротно визначити долю людини. Тож Іваненка задля спокути гріхів перед партією відряджають на Україну, щоб виявити оту підпільну організацію “термітів”. Ретельний службист, він переймається цією місією і прагне очистити від підозр у причетності себе і свою родину. Але доля зіграла з товаришем Іваненком сумний жарт. Після приїзду на Україну в ньому прокинулася генетична пам’ять його народу. Він застав справжню руїну на рідній землі. Тільки й того, що по-давньому пахла чебрецем, цвіла вишнями (достоту, сумна іронія на шевченківський мотив). Та на цьому не закінчилося. Роль провокатора так добре вдалася старанному чиновникові, що дуже швидко він познайомився зі всім, що належало скуштувати “термітові”. Прийшло страшне прозріння. Згадався закатований брат, сповнилося прокляття зганьбленого, знехтуваного роду. Ні, це не було сентиментальне переродження. Це була наука, втовкмачена в “енка” кийками і кастетами. На Україну їхав перевертень-функціонер – до Москви, пройшовши всі випробування, повертався українець. Він повертався, щоб спокутувати гріхи перед своєю Батьківщиною. Щоб просвітити правдою Сталіна (таке вже було в історії: “цар добрий і справедливий, він просто нічого не знає про це…”). Наївно? Дуже. Реальність була далека від ідилії, і зрозуміло, що Сталіну було відомо все – і більше, ніж усе. Геноцид і репресії входили до програми. Але письменникові добре вдалося щось важливіше. Ця притча про блудного сина потрібна була читачеві, бо вона з великою художньою силою демонструвала, яке жалюгідне існування чекає націю, позбавлену самоповаги і неспроможну на протест проти чужих ідолів.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)