Особливості поезії Томаса Стернса Элиота

В англомовній культурі Томас Стернc Элиот (1888-1965) займає особливе місце. Насамперед він відомий як поет. Його ім’я заслужено ставлять в один ряд з іменами видатних поетів ХХ століття: У. Б. Йейтса, Э. Паунда, П. Валери, П. Клоделя, Р. М. Рильке й ін. Якщо на початку нашого сторіччя Элиот уважався експериментатором в області англійського вірша, творцем авангардного мистецтва, то із середини 40-х років він стає “мэтром” англійської поезії. Утворений читач бачить у ньому автора програмних для англійської літератури поетичних добутків: “Марна

земля” (The Waste Land,1922), “Попелясте середовище” (1930) і “Чотири квартети” (1943). Ці поеми роблять Элиота класиком ще при житті

Однак роль Элиота в англо-американській культурі не вичерпується поетичною діяльністю. Він заявляє про себе не тільки як поет, але і як видний літературний критик і культуролог. Його теоретичні погляди, висловлені в першій книзі есе “Священний ліс” (1921), багато в чому допомогли англійському й американському літературознавству перебороти, по-перше, орієнтованість на емпіричні факти й, по-друге, импрессионистичность і суб’єктивізм, властивий пізньої викторианской

критиці. Більше того, теорія поезії Элиота вплинула на розвиток окремих напрямків в американській “новій критиці”.

Тому не дивно, що література, присвячена Элиоту, настільки величезна. Вона нараховує багато десятків монографій і тисячі статей. На сьогоднішній день спадщина Элиота досить досконально вивчена. За 30 років, що пройшли від дня смерті поета, элиотоведи зібрали й опублікували найдетальніші відомості про його біографії, установили основні принципи й категорії поетичної теорії, проаналізували систему образів, метрику й ритміку його добутків. Була запропонована безліч концепцій, підходів до Творчості Элиота. Сугубо приватним проблемам присвячуються вже не статті, а цілі монографії, що пропонують розбір якого-небудь мотиву або образа в одному з добутків Элиота.

Слава Т. С. Элиота давно переступила границі англомовного миру. В 1948 році йому була присуджена нобелівська премія. “Головна причина й дотепер неослабного інтересу до Элиоту в тім, він великий обновник англійської поезії, стилістичний революціонер” [Вовк,1986]. “The Waste Land” – поема, що створила Элиоту положення “літературного диктатора” Лондона, з’явилася в 1922 році. Це збори фрагментальних символічних бачень, перенасичених мрячними алегоріями, ускладненими натяками, нескінченними запозиченнями із всіляких літературних джерел, починаючи від Біблії й кінчаючи Верленом і Гессе. Надмірна інтелектуальність обертається просто парадом эрудиций і заважає нормальному сприйняттю; Элиот з його сухим раціоналізмом майже недоступний для розуміння. Поема із соціального документа перетворюється в камерний добуток

В 1922 р. Элиот опублікував поему “Марна земля” (“The Waste Land”), що його друг і наставник Эзра Паунд назвав “самою довгою поемою, коли-небудь, написаної англійською мовою”. Своєю гіперболою (поема складається всього з 434 рядків) Паунд натякає на поетичну концентрацію й достаток алюзій у поемі. (Паунд, до речі, брав участь у редактуре остаточного варіанта поеми, що він скоротив на третину.) “The Waste Land”, краще, на думку багатьох впливових критиків, добуток Элиота, що наклав відбиток на наступний розвиток поезії, складається з п’яти частин, які поєднуються наскрізними темами безплідності й розмивання цінностей. “The Waste Land”, у якій відбилися сумніви й розчарування післявоєнного покоління, виразила інтелектуальний настрой цілої епохи

Для найбільшого метафізичного поета нового часу поезія – це не прекраснодушна доброта, що відкриває людині в його зіткненні з миром, але “інтимне таїнство реальності”, що виявляється в надрах авторського “я” [Элиот,1994].

Елітарна, часом эзотерическая поезія Элиота стала настільки популярної (вірші, написані для декількох близьких людей, видаються мільйонними тиражами), що кожна людина в більшому або меншому ступені здатний до самоосмислення, рефлексії, трансцендетированию, потрясінню. Велика поезія і є потрясіння, у надлишку наличествует в Элиота. Старий Опосум притягає навіть не апокаліпсичною есхатологією, але віртуозними зображеннями глибинного людського, вистражданого, екстатичного. Ці заховані в підтекст почуття дозволяють читачеві відчути власну конгениальность – причетність, жаль, співпереживання

Мур і Коллингвуд не перебільшували, характеризуючи Элиота як пророка, світову фігуру неймовірних розмірів: Элиот перервав ренессанскую традицію оспівування людини, сказавши епосі всю правду про виразки й жахи, що роз’їдають неї. Звичайно, не він, – перший, але образотворчі засоби, віртуозна Мова, глибинний підтекст, витончена интеллектуализм і витончена інтуїція в з’єднанні з унікальної элитовской тайнописом зробили його зухвало сучасними

Кожне слово, кожний образ, кожна метафора – ціле нашарування: философий, религий, этик і одночасно – правд життя з усіма її грязнотами й вульгарностями. Тут необхідна навіть не дешифрування, як у Джойса, а здатність поринути в цей

Круто заварений інтелектуальний мир, насититися цим гірко – солоним розчином

Нескінченне нашарування натяків, недомовок, ремінісценцій, відкриті й замасковані цитати, сложнейшая система відсилань, ретельна імітація різних поетичних технік, віртуозні асоціації, полифилосовские метафори, парафрази, речитативи, асонанси, розширені види рим, змішання арго сакральних текстів, збільшена до крайніх розмірів (меж) суггестивность слова – от з якого “сміття” зроблені його вірші. При всьому при цьому – рідкісна обмеженість, незвичайна глибина, зв’язок із традицією. Як у великих попередників, ускладненість і зашифрованность – не навмисні, а природні, адекватні наростаючому хаосу миру [Элиот,1998].

Основна тема поезії Элиота – скорбота, переживання злиденності миру й людини, неминучість відплати за розтрату життя. Велика незначність природи, суини эректус, творить марну історію, де вес-неправда й обман. Ні не невір’я в людину, тим більше не мізантропія – поетичне попередження, метафізичний Римський клуб. Не настирлива ідея загибелі миру, не розпад людяності – крик розпачу, спроба зупинити бодромарширующих до трагічного кінця [Ионкис,1980].

Міфологічне тло необхідне Элиоту як декорація безвременья – вічності, на підмостках якої життя повторює ті самі фарси. Але міф не тільки тло – сутність що відбувається й таємний зміст схована, ірраціонального людського безглуздість великого

Щоб осягти хаос що відбувається, необхідно розглянути порох що відбувся. І навпаки: сьогодення змушує переосмислити минуле [Элиот,1994].

Творчість Элиота і є переосмислення філософії, історії, культури, зміст свідомості. Як уважав він сам, поява нового твору мистецтва впливає як на все Майбутнє, так і на минулі утвори

Центральна проблема творчості Томаса Стернса Элиота – криза духу. Подібно Валерії й Шпенглеру, він гостро відчув симптоми смертельної хвороби сучасної буржуазної цивілізації. Будучи настроєний вороже стосовно неї, Элиот, однак, не випробовує задоволення від свідомості її заходу, тому що в ньому він прозріває можливу загибель європейської культури, що не подрібнювала буржуазної, котру він оцінював не інакше, як сурогат, а справжньої культури, що прийшла від еллінів, збагаченої століттями. Підшукуючи точку опори для порятунку культури, Элиот зупинився на християнській релігії вірі. Це “одкровення” і “звертання, що пішло,” відбулися не відразу. У міру того, як перед Элиотом прояснилася його “істина”, поезія його міняла особу

Розпач, жах бездуховності, спрагу людяності й любові, знаходження їх у лоні християнства, голгофу сумнівів і пафос смиренності він виразив не в експресіоністському лементі, а в більше стриманих формах. Розробляючи їх Элиот у відмінності від Паунда, новації якого йому імпонували, не захоплюється експериментом заради експерименту. Знайдені ним форми свідчать про велику емоційну силу поета й про здатності передати складність, суперечливість не тільки його світовідчування, але й того дійсного миру, у якому він жив

Найбільш значним досягненням элиотоведения останніх двох десятиліть в області текстології стала публікація чорнового варіанта поеми “Марна земля”, що считались загубленим[Eliot, 1980]. Це видання, постачене найдокладнішими коментарями, відкрило дослідникам-аналітикам послідовні стадії роботи над поемою, всі нюанси элиотовского задуму, що дозволило багато в чому усвідомити як тлумачення поеми в цілому, так і трактування окремих образів. Також немаловажною подією став вихід у світло в 1988 році повного откомментированного збори листів Элиота [Eliot, 1988].

Все вищесказане може привести до думки, начебто элиотоведение себе вичерпало, і я можу внести в науку нове лише в тому випадку, якщо звернеться до приватної, вузької проблеми, але це не так.