ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС – РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ
Була це душ копальня дивовижна,-
У ній, як жили тихих срібних руд,
Тяглись вони крізь тьму.
Поміж коріння струміла кров, що до людей пливла;
Тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.
Ото й увесь багрянець.
Там були
Урвисті скелі, і ліси безлюдні,
І зведені над пусткою мости,
І той сліпий, великий, сірий став,
Що над своїм глибоким дном повиснув,
Як небо дощове над краєвидом.
І поміж піль, полога і сумирна,
Виднілася бліда стяга дороги,
Прострелена, мов довге полотно.
Дорогою цією йшли вони
Попереду
В киреї голубій; він нетерпляче
І мовчазливо в далечінь вдивлявся,
І крок його жадібно жер дорогу
Великими шматками; в нього руки
Звисали з-під киреї тяжко й хмурно,
Немов забули вже про легкість ліри,
Яка отак була вросла в лівицю,
Як віть троянди у гілки оливи.
Чуття у ньому начебто двоїлись,
Бо мчався зір, неначе пес, вперед,
Вертався, і спинявся, і чекав
На повороті ближчому дороги,-
А нюх і слух позаду залишались.
Йому здавалось іноді, що він
Вчуває кроки кожного з двох інших,
Які за ним узвозом вгору йшли.
Проте це тільки
І вітер ззаду торгав за кирею.
Так він собі казав: “Вони ідуть”,-
Казав це гучно й до лупи вслухався.
Вони ідуть, але страшенно тихо
Обоє ходять. От якби посмів
Вій обернутись(але обертатись
Було йому заказано при ділі,
Яке він майже довершив),- тоді
Побачив би, що йдуть обидва тихі:
Це Бог мандрівок і доручень дальніх,
Дорожній шлик над світлими очима,
Вперед простерта палиця струнка,
Маленькі крила, що об ступні б’ють,
І звірена його руці – вона.
Така Кохана,- та її ця ліра
Оплакала за плакальниць усіх,
Аж світ на плач суцільний обернувся,
Де знову все було: і ліс, і діл,
І шлях, і поле, і ріка, і звір;
Але й в плачливому отому світі,
Так само, як над іншою землею,
І сонце йшло, й зоріло тихе небо,
Плачливе небо в скривлених зірках,-
Така Кохана.
Тепер вона ступає поруч Бога,
Хоч довгий саван заважає йти,
Невпевнена, і ніжна, і терпляча.
Вона неначе стала при надії,
Не думала й про мужа, що простує
Попереду, не думала й про шлях,
Що приведе її назад в життя.
Boнa в собі вся скупчилась, посмертям
Наповнена по вінця.
Як плід вбирає солодощі й тьму,
Вона ввібрала в себе смерть велику,
Таку нову, що й не збагнути їй.
В дівочості новітній, неторканій
Вона вже існувала; стать її
Була немов надвечір юна квітка,
І так одвикли від звичаїв шлюбних
У неї руки, що й самого Бога
Безкрайно лагідний напутній дотик
Її вражав, немов надмірна близькість.
Вона уже – не та білява жінка,
Оспівана колись в піснях поета,
Вона уже – не пахощі, не острів
Широкої постелі, бо уже
Вона не власність жодного мужчини.
Її розв’язано, мов довгі коси,
І віддано, мов пробуялу зливу,
Й поділено, немов запас стократний.
Вона – вже корінь,
І коли нараз
Її спинив і з розпачем промовив
До неї Бог: “А він таки оглянувсь”,-
Безтямно й тихо запитала: “Хто?”
А там здаля, при виході у світло,
Стояв хтось темний, що його обличчя
Не розпізнати. Він стояв і бачив,
Як на стезі дороги польової
Печальнозорий Бог і посланець
Безмовно обернувся, щоб іти
За постаттю, яка назад верталась,
Хоч довгий саван заважав іти,
Невпевнена, і ніжна, і терпляча.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)