Олександр Пушкін і Леся Українка: до проблеми аспектів поетичної драми

Олександр Пушкін і Леся Українка – дві однаково величні постаті двох братніх слов’янських літератур, які не підлягають протиставленню одна одній навіть в унісон націоналпатріотичній риториці, підпорядкованій дефакто глобалістичній зденаціоналізованій антикультурі, власне, духовній деградації. Російська та українська культури ніколи не взаємовиключали одна одну, а лише гармонійно доповнювали на нелегких, часто трагічних етапах світової історії, гідно представляючи могутній духовноетичний потенціал великої православної цивілізації

у болючих пошуках людством суспільноморального ідеалу, у відстоюванні національної та соціальної свободи, у богошуканні, в утвердженні торжества Правди над Злом

И долго буду тем любезен я народу,

Что чувства добрые я лирой пробуждал,

Что в мой жестокий век восславил я Свободу

И милость к падшим призывал, –

Пророчо писав геніальний російський поет Пушкін десь за рік до своєї трагічної загибелі, спровокованої ворогами слов’янства, адептами світового зла.

Слово, моя ти єдиная зброє!

Ми не повинні загинуть обоє,

Так утверджувала Леся Українка силу і велич животворящего духу своєї

Творчості, що вивела українську літературу на світовий рівень не тільки екзотичними традиційними образами та мотивами, відриваючись від вузьконаціонального хуторянського життя, а й філософською заглибленістю, новаторськими пошуками у жанровостильових модифікаціях, в осмисленні споконвічних протистоянь світоглядних орієнтацій та ідей – часто і в душі конкретних особистостей.

І Пушкін, і Леся Українка – поети різних епох. ! зв’язок між їхньою творчістю носить несинхронний характер. Будучи спільними у використанні тематики та певних образів, мотивів в осмисленні ідей, історичних процесів, проблем суспільства та особистості, поети не завжди є та, власне, не можуть бути адекватними у їх розв’язанні, залишаючись самобутніми в ідейноестетичних принципах.

Творчий шлях Пушкіна припадає на добу романтизму як у слов’янських, так і європейських літературах. Романтизм, що виник як чинник антипросвітницьких віянь, у результаті розчарувань у Великій французькій революції, несприйняття вульгарності буржуазного світу, бездуховності та егоїзму світських відносин, спустошення суспільства та особистості, ніс свої ідеали, часто примарні і незрозумілі й самим митцям.

Захоплення сильними особистостями – самотніми, пристрасними натурами, сповненими високих поривань, не прийнятими суспільством, але піднесеними над дійсністю, часто і над вищими моральними законами, з оскарженням до самого Творця; напружені сюжети, контрасти у змалюванні, тяжіння до гіперболізації, умовності, фантастики, героїки, історичної тематики, метафоричності, символіки, духовного світу людини; захоплення фольклором, містицизм, релігія, філософія, мистецтво – визначальні засади романтиків, погляди яких на світ, на суспільство часто бували полярними, суб’єктивними – від бунтарських, протестуючих до консервативних і реакційних.

Відкидаючи усталені естетичні норми класицизму, романтики стверджували право художників на роз. маїття стилів і форм, на поєднання традиційного і нового.

Принцип історизму у зображенні життя, в осмисленні суспільних протиріч, широке використання фольклору, традиційних мотивів та образів, увага до особистості, неординарність сюжетів, уміння передати колорит певної епохи, національна самобутність авторського “я”, ЩЙ висловлювало власне ставлення до дійсності, були засадничими факторами романтизму, який був представлений такими яскравими постатями, як уже названі Байрон, Скотт, Гюго, Гофман, як представники слов’янства А. Міцкевич, Ю. Словацький (Польща), В. Жуковський, ранні О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Гоголь, поетидекабристи (Росія) тощо. В українській літературі можна виділити цілу плеяду поетівромантиків – В. Забілу, А. Метлинського, Л. Боровиковського, М. Шашкевича, С. Писаревського, М. Петренка, Є. Гребінку, М. Костомарова, П. Куліша (останні троє реалізували себе і в прозі) й передусім раннього Т. Г. Шевченка.

Творчість раннього О. Пушкіна визначало певною мірою розчарування у просвітницьких ідеях торжества розуму, морального дидактизму, відштовхнувшись зокрема від “байронізму” своїх перших творів, автор геніальної поеми “Руслан та Людмила” утверджує вже у 1820ті рр. у “Кавказькому полоненому”, “Бахчисарайському фонтані”, “Циганах”, “Маленьких трагедіях”, численних ліричних поезіях свою школу в російському романтизмі та у вітчизняній літературі загалом.

Це був той національно самобутній романтизм із заглибленістю у внутрішній світ людини, який згодом підготував грунт до психологічного реалізму в російській та й зокрема в інших слов’янських літературах (Ф. Достоєвський, М. Лесков, А. Чехов, Панас Мирний, і. Франко, Е. Ожешкотощо).

А тип неординарного героя, відкинутого світським середовищем часу (зокрема у поемі “Цигани”), стане своєрідним прообразом ніцшеанської надлюдини Доби неоромантизму (пушкінський афоризм “…ты для себя лишь хочешь воли” визначить поведінку деяких персонажів М, Горького, Л. Андреева, Лесі Українки тощо).

Пушкін проявив себе і великим майстром у жанрі драматичної поеми, власне й драми ідей, де слово домінує над дією, де сама ідея як першооснова фактів та явищ не просто домінує над дією, а й сама є часто об’єктом осмислення, причиною боротьби антагоністів.

Саме про такий тип драми писав значно пізніше у “Квінтесенції ібсенізму” майстер п’єсидискусії, англійський класик ірландського походження Вернард Шоу, зазначаючи, що загальнолюдські питання “стоять поза будьякими установками; саме це надає їм вічного, загальнолюдського значення, і Драма, де це все де’ монструється, не залежить ні від часу, ні від місця”.

“Маленькі трагедії” О. Пушкіна передували в російській та українській класиці віршованим драмам О. К. Толстого (“Смерть Івана Грозного”, “Цар Федор Іоаннович”, “Цар Борис”, “ДонЖуан”), “Переяславській ночі” М. Костомарова, “Драмованій трилогії” (історичним п’єсам “Байда, князь Вишневецький”, “Петро Сагайдачний”, “Цар Наливай”) П. Куліша, “Останній ночі” М. Старицького тощо.

Справжнім новатором в утвердженні дискусійної п’єси (“сьогодні наші п’єси починаються з дискусій” – Б. Шоу) і в розвитку і становленні жанру драматичної поеми в українській літературі була і є Леся Українка, драматургія якої визначається насамперед потужним ліричним струменем і внутрішньою гостроконфліктністю, заснованою на протиборстві ідей, переконань, філософських засад, котрі окреслені блискучими афоризмами (саме афористичність є важливим фактором у відображенні ідейних світоглядних протистоянь у поетичній драмі). Давши світові власну, неординарну модифікацію жанру драматичної поеми (традиції Олександра Пушкіна тут є незаперечними), Леся Українка на “екзотичних” темах створила гостропроблемні філософськопсихологічні Твори, що порушували загальнолюдські і національні питання, твори, які виходили далеко за межі свого часу: більшість драм Лесі Українки, охоплюючи різні сфери й періоди світової історії, виявились багато в чому прозірливозастережливими.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Олександр Пушкін і Леся Українка: до проблеми аспектів поетичної драми

Categories: Нові твори

Links