Огляд творчості Павла Грабовського

Із 38 років життя П. Грабовський 20 років провів у неволі – тюрмах, таборах, на засланнях. Відірваний від рідного краю, фізично недужий, часто доведений до відчаю, поет все ж зумів зберегти віру у праве діло борця за кращу прийдешність України. Він ні на хвилину не полишав своєї письменницької праці, яку розумів як обов’язок перед українським народом. Перебуваючи у Сибіру, П. Грабовський вимріював національну незалежність України, її суспільний поступ. Жагуча мрія бачити Вітчизну оновленою, щасливою, вільною пронизує всю його творчість.

/> До збірок оригінальної поезії П. Грабовського “Пролісок”, “З Півночі”, “Кобза” увійшли вірші широкого діапазону звучання. Серед них – посвяти друзям, у яких щире захоплення “справжніми героями”, вірші, адресовані школярам (із рівнем освіти він пов’язував майбутнє України), прекрасні зразки пейзажної лірики, зокрема “Веснянки”.
Справжніми перлинами творчості поета можна вважати його вірші “Швачка”, “Трудівниця”, “Робітникові”. Вони засвідчують надзвичайно тонку душу, чутливе серце поета, вболівання за долю братів-українців, готовність стати на їх захист.
У поезіях, присвячених зображенню важкого життя трудового народу в експлуататорському суспільстві, бринить глибоке почуття любові поета-громадянина до знедолених людей. В одному з ранніх своїх віршів “Робітникові” поет кількома штрихами, стисло, як це взагалі характерно для поезії Грабовського, змальовує важке життя сільського бідняка, що дні і ночі працює на заробітках, страчує свої сили в надмірній роботі на сільських глитаїв:
Роби на других дні і ночі,
На хвилю праці не заспи;
А візьме сум, заплачуть очі, –
У чарці горенько топи…
Подібну картину подає поет і в широко відомому вірші “Швачка”. Щоб здобути хліба “черствого шматок”, швачка мусить, незважаючи на те що, в надмірній роботі “рученьки терпнуть, злипаються віченьки”, працювати на інших, на “паненят вередливих, :іманіжених” “з раннього ранку до пізньої ніченьки”. І заставляє її так працювати “вільна неволенька”. Цими двома словами поет підкреслює, що після скасування кріпацтва жінка-біднячка тільки формально стала вільною, а насправді залишилась такою ж невільницею.
Характерною прикметою творів П. Грабовського різних тематичних груп є громадянський пафос. Він звучить і в пейзажній, і в інтимній ліриці поета. Своє мистецьке кредо поета-громадянина виголошує П. Грабовський у вірші “Я не співець чудовної природи”.
Глибоким ліризмом сповнений вірш “До матері”, страждання якої у зв’язку з’арештом сина уявляються йому стократ тяжчими, ніж власні. Адже, крім природного материнського болю за сином, їй доводиться захищати його іще “від людського неправого суду”.
Багато поезій присвячено зустрічам та прощанню з товаришами по засланню. Такий, наприклад, вірш “До М. О-ва”, вірші “Прощання (М. В. О-му)”, “На пам’ять”, “До товариша”, “Спогадання”, “На спогад”, “На братній могилі”, “До О. Б-ої”, “До Б. С-го”. Здебільшого ці вірші Грабовський писав в записну книжку, в альбом своїм друзям, ці поезії мали велику популярність серед політичних засланців. У поезіях, звернених до товаришів по засланню, Грабовський висловлює непохитну віру в те, що страждання їх не безплідні, бо вони прокладають шлях до нового життя:
Не сумуйте, що купа на купі
Всі поляжем за діло святе:
На зітлілому нашому трупі
Невмируще братерство зросте!
(“До товариства”)
Велике місце в поезії П. Грабовського займають вірші, присвячені його друзям і товаришам по засланню, їх страдницькому життю, їх героїчній боротьбі. Перше місце серед цих поезій, особливо в збірці “Пролісок”, займають поезії, присвячені кращому другові Грабовського, революціонерці Надії Сигиді, її світлому образу, її трагічній і героїчній смерті.
Ця жінка стала для політичних в’язнів полум’яним символом нескореності. Це вірші “До Н. К. С”, “Тяжкий завіт”, “До мучениці” . Через усе своє життя і творчість проніс П. Грабовський любов і повагу до Надії Сигиди. У віршах-присвятах автор називає її “ангелом”, “сестронькою”, “святою та невинною”. Мужність та рішучість – це ті риси, які мають бути у борця. Саме такою була Надія Сигида. Серед творів П. Грабовського вирізняється вірш “Уперед”, у якому він закликає до рішучих дій “за край рідний та волю”.
Але смерть дорогої людини викликає у поета не тільки тугу, сльози, але і непримиренну ненависть до мучителів. Згадуючи, як закатована на каторзі Сигида в передсмертному листі заповідала “любити всіх людей”, “любити правду і добро”, Грабовський говорить:
Твої завіти… бережу я їх
Ти стежку світиш і з могили…
Але простить мучителів твоїх
Я не відчую в собі сили!
(“Тяжкий завіт”)
З Надією Сигидою, вчителькою із Таганрога, засланою на каторгу за переховування матеріалів організації “Народна воля”, Грабовський познайомився по дорозі на заслання. Поет здружився з нею і полюбив. Незважаючи на свою молодість (Сигиді було 25 років), вона не дорожи^ ла своїм життям, бо по дорозі до Сибіру втратила свого засудженого чоловіка. Надію Сигиду було відправлено на Карійську каторгу, де й закатовано на смерть (вона померла від покарання її ста різками). Того ж дня померли три її подруги, прийнявши отруту як протест проти закатування Н. Сигиди.
Грабовський разом з іншими засланцями складає протест “Русскому правительству”, який був спрямований проти нелюдських умов поводження з політв’язнями. Цей протест був розповсюджений по всіх містах Росії. За це Грабовського було знову кинуто до тюрми на три з-половиною роки.
Домінуючим мотивом поетичної спадщини П. Грабовського є мотив неволі України. Звертаючись до України, П. Грабовський найчастіше використовує поетичну форму послання. Це вірш “До України” (“Під небом дальньої чужини…”), “До українців” (“Українці, браття милі”), “До галичан”, “Народові українському”, “Поетам-українцям”, “Доукраїнки”, “ДоУкраїни” (“Сиджу в неволі та марю тихенько”), “До Русі-України”. У названих віршах-посланнях поет утверджує ідеї правди, освіти, згоди, любові до України.
Поетичним вираженням одвічного прагнення українського народу до волі став вірш П. Грабовського “До Русі-України”, опублікований у першій збірці поета “Пролісок” (1894), яка з’явилася друком у Львові.
У поезії “До Русі-України” поет висловлює своє найзаповітніше бажання бачити рідний край вільним. І йдеться тут не тільки про класову залежність, але й національну. П. Грабовський висловлює своє переконання в тому, що волю український народ повинен здобувати сам:
Бажав би я, мій рідний краю,
Щоб ти на волю здобувавсь,
Давно сподіваного раю
Від себе власне сподівавсь.
У цьому вірші автор відстоює природне, єдино законне право українців “запанувати” на Русі, тобто бути господарями у своїй країні. Мир, злагода, “велич простого народу” повинні запанувати в Україні, коли вона визволиться “з-під віковічного ярма” – таку думку проводить П. Грабовський у вірші. І саме заради такого, нормального, істинно людського життя, “Русь порізнена” має встати, підвестися з колін на весь зріст, визволитися “з-під віковічного ярма” чужоземних і власних гнобителів.
Запорукою національної свідомості П. Грабовський вважає освіченість народу. До проблеми освіченості він звертався неодноразово у своїх віршах, адресованих землякам. Освоїти “лан освіти” поет закликає у вірші “До українців”.
Цей вірш є полум’яним зверненням поета-борця до братів-україн-ців, які живуть далеко. від рідної землі, віддаючи свій розум і талант збагаченню чужинських культур.
Значною проблемою для поета було те, що до нього мало надходило інформації щодо подій в Україні. Лише з листів Б. Грінченка, М. Павлика та І. Франка він дізнавався про деякі новини в культурному й суспільному житті українців. Тому є зрозумілим звернення до земляків:
Українці, браття милі.
Відгукніться, де ви є,
Чи живі ще, чи в могилі
Давня слава зогниє.
Турбується поет і тим, “чи покраща наша доля”, чи позбудемося ми рабського ярма. І тут знову звучить висновок поета про те, що лише разом, шляхом освіти, з палкою любов’ю у серці до України можна прийти до кращих часів..
Таким чином, і в інтимній, і в пейзажній ліриці П. Грабовського, у його посвятах друзям, знайомим звучить громадянська стурбованість про долю рідної землі. Тема України, її неволі і сподівання на кращу долю об’єднує більшість поетичних творів П. Грабовського.
Виражаючи “українські почування української душі”, П. Грабовський закликав:
Гей, докупи, певні Діти!
Всіх веде мета одна:
Шлях любові та освіти
Нас навіки поєдна!
І в цьому закликові яскраво виявилися його народницькі переконання.
Тільки разом, тільки шляхом освіти, яка відкриє очі, допоможе національному прозрінню, можна творити майбутню долю України. Спільна невтомна праця допоможе розв’язати руки, дасть наснагу до боротьби “за високість духа”, допоможе знайти відповідь на запитання: “Хто ми?”.
Відповідь на це ж питання автор намагається одержати і в ліриці “Орли”. Ця поезія пройнята переживаннями письменника, викликаними нещасливою долею України, лукаві сини якої, дбаючи лише про власні статки, “гнуть головоньку” перед чужоземними загарбниками і повністю відцуралися від рідного народу і материнської мови. Відвертою сатирою звучить у вірші збірний образ “орлів”, які, “на пожитки густі позіхаючи”, напихають свої “кишені товсті”. Розвінчуючи псевдопатріотів, П. Грабовський звертається до матері-У країни:
Чи таких ти орлів
Сподівалася,
Як за них лила кров,
Турбувалася?
У снігах. Сибіру автор звертається до України, вболіває за її майбутнє. Вірш “До дітей” звучить як заповіт поета підростаючому поколінню України:
Перша думка наша, діти,
Краю рідному;
Першу працю присвятити
Люду бідному!
Жити в мирі й дружбі, любити рідний край, допомагати ближньому, “не кохатися у користі”, у своїх діях керуватися засадами християнської моралі, на яких грунтується майбутнє нації.
У своїй поетичній творчості П. Грабовський багато уваги приділяв також перекладам. Протягом усього творчого життя Грабовський здійснював величезну роботу як перекладач творів світової поезії. У книгах “З чужого поля”, “Доля”, “З Півночі” (розділ “Переклади”), “Кобза”, в підготовленій, але не виданій збірці “Хвиля” (1&99) вміщено переклади поетичних творів із 25 літератур світу. Українською мовою завдяки праці Грабовського зазвучали російські билини, твори Державша, Жуковського, Пушкіна, Рилєєва, Полежаева, Лєрмонтова, Тютчева, Огарьова, О. К. Толстого, Курочкіна, Некрасова, Добролюбова, Михайлова, Минаева, Плещеева, Майкова та ін.
Грабовському належать переклади поем Байрона, Бернса, віршів Шеллі, Гете, Гейне, Беранже, Гюго, Дюпона, Метерлінка та ін.
Значне місце у перекладах Грабовського посідають поети слов’янських, скандінавських та угорської літератур. Одним із перших на Україні звернувся Грабовський до грузинської, вірменської та естонської поезії.
Цікавим явищем є створення збірника “Песни Украины” (за життя поета не був надрукований) – спроба популяризації російською мовою кращих поетичних творів українських поетів XIX століття.
Переклади Грабовського (сам автор часто називав їх “переспівами”) мають різний рівень відповідності оригіналам. Неусталеність перекладацьких принципів та відсутність першоджерел, спричинені злигоднями заслання, позначилися на створеній Грабовським “антології світової поезії”, але не применшують її значення, особливо для свого часу.
Своєрідністю перекладацької діяльності Грабовського є й те, що поет здебільшого щедро наснажував перекладний твір пафосом й ідеями власної творчості.
Значення творчості
П. Грабовський – поет переважно малих форм, майстер короткого, стислого, але повного глибокого почуття і думки ліричного вірша. Лірика його щира, натхненна. Все, про що пише поет, він сам пережив, переболів. У поезії Грабовського нема вишуканих, прикрашених образів, розрахованих на ефект.
Грабовський бачив у житті, у суспільстві класові суперечності, класову боротьбу, відображав її у своїй поезії, боровся своїм поетичним словом за реалістичне зображення дійсності.
Грабовський оспівав революційну героїку боротьби з російськім самодержавством у другій половині XIX ст. У його поезії відбились думи і настрої революціонерів 80-90-х років, які, приречені гинути в тюрмах та в засланні, не зрікались боротьби, крізь темряву реакції бачили світле майбутнє, кликали боротись за нього.
У поезії Грабовського звучать не тільки скарги і плач над нещасною долею народу, але й палкий заклик до боротьби за краще майбутнє. Його вірш “Уперед” став бойовою революційною піснею, що поруч із бойовим гімном “Вічний революціонер” наслідує великий заповіт “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…”.
Павло Грабовський – вірний продовжувач революційних традицій Шевченка в українській літературі. Поруч з Іваном Франком, Лесею Українкою він своєю соціальною лірикою представляє в українській поезії ту кращу революційну демократію, яка своїм поетичним словом боролась проти царського деспотизму, сваволі, соціального і національного гноблення.
Грабовський зумів викохати таку велику любов до рідного краю й народу, до якої навіть у нашому письменстві не одразу добереш аналогію. Його як поета, публіциста, критика і як людину завжди вирізняла характерна риса борця, відданого ідеалам вільного життя людини і нації.