Образи героїв характерних для дитячої італійської літератури
Як і у всіх інших народів, у джерел італійської дитячої літератури коштує казка, фольклорний початок. Народні Казки Італії виростали й із самобутнього національного матеріалу, що давала життя, і з “бродячих” фольклорних мотивів, що осіли на італійському грунті. Особливо великі зв’язки народної казки Італії з лицарською епопеєю, із циклом Круглого Стола: ці мотиви проникнули в Італію в середні століття із Франції. А пізніше сюжети італійських народних казок знайшли своє літературне життя в новелах Боккаччо, у поемі “Шалений Роланд
Уперше народні італійські казки були зібрані й літературно оброблені в XVII столітті письменником Джамбаттиста Базиле ( 1575-1632). Його “Пентамерон”, або “Казка про казки”, являє собою по композиції наслідування “Декамерону” Боккаччо й складається з 50 казок. Їх протягом п’яти днів розповідають десять різних оповідачок. “Пентамерон” був написаний на неаполітанському діалекті й опублікований в 1634 році, через два роки після смерті самого Базиле. Майже ціле століття книга залишалося безвісної, і лише в XIX столітті вона викликала зацікавленість
Книга Базиле не є збірником народних казок у теперішньому змісті цього слова. Автор “Пентамерона” істотно перетворив мотиви народної традиції. Казка багато в чому втратила свою невигадливість, поряд з нею в книзі фігурують і середньовічні легенди, і мотиви класичної літератури. Однак Базиле в ряді випадків удалося зберегти колорит народного мовлення, її соковитого епітета, знайти поетичну форму оповідання.
Протягом декількох століть народна казка в Італії знаходила друге життя на підмостках сцени: багато мотивів італійського прозаїчного фольклору успішно розробляла знаменита “комедія дель арте”, або “комедія масок” – імпровізований комічний спектакль, що існував в Італії з XVI до початку XVIII століття. Ці подання були акторською імпровізацією на основі сценарію, що містить лише коротку сюжетну схему. Більшість акторів грало в масках, представляючи постійні типи: закоханих, панів, слуг і т. п. Характерною рисою цих веселих спектаклів, що розігрувалися для простого люду, було сполучення традиційного чарівного сюжету із сатиричними життєвими мотивами. У другій половині XVIII століття “комедія дель арте” стала відтискуватися соціально-побутовою реалістичною комедією Голота-Дони і його послідовників і поступово ставала надбанням дитячого глядача. Останнім яскравим спалахом цього жанру були “Казки для театру” Карло Гоцци ( 1720-1806).
Яскравий талант Гоцци, чудове знання традиції народного театру й полемічний запал допомогли йому створити неповторний жанр театральної казки, за якої й закріпилася згодом назва “фьяби для театру” . Першої з них була знаменита “Любов до трьох апельсинів” (1761), написана, як говорить Гоцци, на сюжет найвідомішої дитячої казки, “которою венеціанські годувальниці забавляють дітей”. Головним у ній було сполучення фантастичної стихії з яркою зрелищностью, живим динамічним сюжетом і веселою буфонадою, що возврится глядача до реальної італійської дійсності.
На радянській сцені “фьяби” Гоцци йшли майже винятково в дитячих театрах або театрах ляльок. Особливо цікаві були постановки 40-х років: “Зелена пташка” (1935) у Ленінградському Тюзе, ” Король-Олень” (1943) у Державному центральному театрі ляльок С. В. Образцова.
Історію Публікацій італійських книг, присвячених дитячому читачеві, треба, імовірно, починати з 1775 року, коли граф Карло Беттони із Брешии вніс Миланскому Патріотичному Суспільству 100 цехінів для оголошення конкурсу на книжку для дітей (“25 морально-виховних оповідань”). Гідного, однак, не найшлося, і конкурс Беттони стих. Проте початок був покладений, і в 1782 році з’явилися призначені для дітей шістнадцять “Моральних новел” падре Франческо Зоаве ( 1772-1806). Художніх вартостей у них фактично ні, персонажі безжиттєві, їхні вчинки лише, риторично ілюструють моральні істини. І все-таки ці новели, яких в остаточному виданні стало 42, видавалися в Італії біля ста разів і переводилися на інші мови. У такому ж дусі були витримані “Байки про громадський обов’язок для школярів” якогось Гаетано Псрего ( 1746-1814).
У цих і подібні їм дитячих книжках кінця XVIII – початку XIX століття переважав повчальний^-повчальний-повчально-повчальний тон.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)