Народне уявлення про кобзаря пов’язане з образом мандрівного співака. Цей образ переріс у символ українського духу, об’єднав у собі його міць та велич, мудрість і невпокореність, гідність і щирість. Тарас Шевченко назвав свою першу поетичну збірку “Кобзар”, що свідчить про те, наскільки важливим був для його поетичного світу образ народного співця. У своїй творчості поет не раз змальовував кобзаря, пісні якого втілили радощі та жалі народу. Ми зустрічаємося з ним у поезіях “Тарасова ніч”, “Гайдамаки”, “Невольник”,
“Великий льох”. Але найяскравіше він представлений у вірші “Перебендя”. Здавалось би, безпритульність, старість, самотність та сліпота мали б викликати в людей жалість до цієї людини. Проте ні! Не жалюгідним самотнім старцем блукає він по світу. Кобзар потрібний людям, він завжди знайде пісню для будь-якого слухача: З дівчатами на вигоні – Гриця та веснянку, А у шинку з парубками – Сербина, Шинкарку… …На базарі – про Лазаря, Або, щоб те знали, Тяжко-важко заспіває. Як Січ руйнували. Проте автор наголошує, що не в потуранні людським бажанням знаходить себе кобзар. Інакше не наділив би його
поет тими рисами, що складають образ народного співця: любов’ю до рідного краю, відчуттям причетності до історичної долі своєї землі, бунтарським духом та глибокою мудрістю. Перебендя сприймається не просто як мандрівний співак, а як символ народного сумління та історичної пам’яті. І коли він, перебираючи струни, затягне думу, сховавшись у степу серед козацьких могил, То серце по волі з богом розмовля, То серце щебече господнюю славу, А думка край світа на хмарі гуля… У поезії Шевченка перед нами постає ще один образ народного співця – сам поет. Невипадково Тараса Григоровича часто називають Великим Кобзарем. Його світогляд – це світогляд виразника дум та бажань народу, його вірші, в яких втілені роздуми про долю України та тяжке життя пригнобленого народу, співзвучні з народною поезією. Поет часто використовує один із жанрів кобзарського мистецтва – думу. Шевченко відстоює право писати про свій народ, хоча це не принесе ні грошей, ні офіційної слави. Це позиція народного співця. Пригадаймо уривок з історичної поеми “Гайдамаки”, де автор веде полеміку про що “слід” і про що “не слід” писати поетові: Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу… Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода – Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Ні, не такого слова просить душа народного обранця. Духовна міць, національне самоусвідомлення та почуття відповідальності диктують йому згадки про “діла незабуті дідів наших” (“І мертвим, і живим…”). Вона не в усьому гарна та славетна, історія рідного краю, – “серце болить, а розказувать треба”, бо народ без минулого не має майбутнього. Тож і співає Кобзар, хоча не чекає вдячності від слухачів: І не пом’яне батько з сином, Не скаже синові: “Молись. Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись”. Хай голос його загубиться в загальному хорі, головне, щоб відлуння співу засівалося в серцях людських. І поки є такі співці, душа і совість народна, є надія, є майбутнє в України, бо є ті, хто кладуть на вівтар цього майбутнього власний безсмертний талант: Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України!
