Образ музи у творчості А. А. Ахматовій
1. Тема поета й поезії. 2. Образ музи. 3. “Вечір”. 4. “Чіткі”.
5. “Біла зграя”. Муза пішла по дорозі… Я, дивлячись їй вслід, мовчала, Я любила її одну. А в небі зоря стояла. Як ворота в її країну.
А. А. Ахматова В щоденнику А. А. Ахматовій зустрічається наступний запис: “X. запитав мене, важко або легко писати вірші. Я відповіла: їх або хтось диктує, і тоді – зовсім легко, а коли не диктує – просто неможливо”. У вірші “Творчість”, що відкриває один з найбільш значимих для поетеси циклів “Таємниці ремесла”, говориться
Це видимо найчастіше на тих добутках, яких чимало. Які прийшли не надиктованими тією самою, божественної й чистої, музою, а створені
Подібний важкий процес створення віршів видний насамперед по щоденникових записах, однак зустрічаються й уже видані книги із внесеними в них в останній момент виправленнями. Це особливо помітно на тлі віршів, написаних практично без виправлень, на одному подиху. У таких текстах голос музи завжди відчувається особливо ясно. Звідки ж почався цей ритуал поклоніння музі, де народилася вона?
Для Ахматової величезне значення має Царське село. М. И. Цветаева називала саму поетесу “Царскосельской музою”, і саме на його тінистих стежках з’явилася вперше босонога й легкокрила дівчина-муза Муза Ахматової не схожа на інших своїх сестер – ні грецьких, ні сучасних. Вона особлива, індивідуальна й надмирна. Ця творча благодать втілена в прекрасну оболонку жінки, пленительно-чарівної й лагідної. Поетеса завжди довідається свою Музу в особу, яку б маску та не надягла.
Муза відвідує її, “злітає утішати”, іноді постійно, а іноді тільки через багато років; у неї особлива вдача, спочатку веселий і радісний, що поступово перейшла в сумний, щоб надовго так і залишитися. У підсумку Муза Ахматовій стає Музою Плачучи З Музою, як з живою, звичайною людиною, можна вступити в розмову, можна запитувати й клястися, просити й благати. А вона, як жива людина, може відповісти – лукаво або дбайливо, мудро або безтурботно.
А може мовчати – і в цьому найстрашніше для поета покарання. Адже саме Муза виносить і саму велику для поета нагороду – дарунок “пречистого слова”, “священного дієслова”. Уперше цей образ з’являється в книзі “Вечір”, у добутку, озаглавленому “Музі”. З першого рядка небесна гостя “з ясним і яскравим поглядом” названа поетесою сестрою: ” Муза-Сестра заглянула в особу…”. Відразу й так просто, природно, як кілька років через Б. Л. Пастернак назве свою книгу “Сестра моя – життя”.
Однак у концестихотворения – протилежні почуття, і вже не ліричній героїні, а їй самої “скажуть, сміючись, дзеркала: “Погляд твій не ясний, не ярок…””. Це тому, що муза в підсумку прирікає її на самітність… Через рік у збірнику “Чіткі” знову на читача дивиться все та ж Муза, хоч і неназвана, але як і раніше пізнавана. І знову вона – наречена сестра Ахматовій Але з’являється вона 8 екстравагантному й таємничому вигляді двійника, заступниці поетеси.
Муза Ахматової – завжди смаглява. Начебто вона з’явилася вперше у вигляді кучерявого ліцеїста-підлітка, що гуляє в садах Ліцею юного А. С. Пушкіна. Без орієнтира й маяка, тільки-но втримуючи хибку рівновагу, Ахматова брела по шляху своєї творчості тільки завдяки підтримці таємницею, але могутньої сили художньої творчості, єдиною непохитною основою серед нестійкої землі щоденності. У вірші 1914 року вона писала: И сумна Муза моя, Як сліпу, водила мене Багато віршів, присвячених Музі як символу могутній, непізнаної й нестримній силі, перебуває в збірнику “Біла зграя”.
Для Ахматової ця сила найчастіше цілющої, вивідної людини з низьких, брудних кіл повсякденності у високий і прекрасний мир теперішнього, мудрого життя. Читачеві залишається тільки зуміти знайти шлях до мистецтва, віддатися йому повністю, без залишку, добровільно відрікшись від низинного й брезклого побуту. І тоді відкриється мир – чистий, ясний, справжній.
Щодо цього характерний вірш 1914 року “Самота”: Так багато каменів кинуте в мене, Що жоден з них уже не страшний, И стрункою вежею стала пастка, Високою серед високих веж. Будівельників її дякую, Нехай їхня турбота й сум мине. Звідси раніше бачу я зорю, Тут сонця промінь останній тріумфує И часто у вікна кімнати моєї Влітають вітри північних морів, И голуб їсть із рук моїх пшеницю…
А недописану мною сторінку – Божественно спокійна й легка, Допише Музи смаглява рука. Частина віршів циклу “Біла зграя”, присвячені ролі й місцю поезії в житті поета, свідчить про те, що Ахматова міркувала над соціальним аспектом своєї творчості, над роллю й обов’язками художника перед народом: Нам свіжість слів і почуття простоту Втрачати не те ль, що живописцеві – зренье, Або акторові – голос і движенье, А жінці прекрасної – красу? Але не намагайся для себе зберігати Тобі дароване небесами: Засуджені – і це знаємо самі Ми марнувати, а не збирати Ахматова привнесла своєю появою в російській літературі тонкі крупиці неземного, чистого, дивного. У збірниках її віршів – “Вечір” (1912), “Чіткі” (1914), “Біла зграя” (1917), “Подорожник” (1921), “Anno Domini!
” (1921) – дивна свіжість і новаторство, разючі навіть для срібного століття: Іди один і зціляй сліпих, Щоб довідатися у важку годину сомненья Учнів зловтішне глумленье И байдужість юрби. У цих рядках повністю відбивається відношення Ахматової як до своєї сестри – музі, так і до поезії в цілому. Тут відбите й замилування поетеси перед творчою силою, і свідомість відповідальності перед читачами й перед самою собою
(2 votes, average: 4.50 out of 5)