“Нова Елоїза” – роман про чисте почуття, свободу особистих взаємин

ДІЯЛЬНІСТЬ Ж.-Ж. РУССО І П. БОМАРШЕ

2. “Нова Елоїза” – роман про чисте почуття, свободу особистих взаємин

У галузі художньої прози Руссо прославився своїм романом “Юлія, або Нова Елоїза”. Це просвітницький філософський роман, його справедливо називають “ен­циклопедією “руссоїзму”. Основні проблеми, уславлення природи та доброчиннос­ті, вирішуються тут за допомогою “уяви серця”. Тому одночасно роман був своєрі­дною сентименталістською енциклопедією почуттів. Написаний у формі листів, він поділялися на дві

книги, кожна з яких містила три частини. У перших трьох Руссо зображує історію кохання дівчини із заможної родини Юлії до бідного учителя Сен-Пре. Кохання постало як природне почуття, здатне зруйнувати забобони та су­спільні умовності. В останніх трьох частинах письменник прославляв моральний обов’язок, говорив про обов’язки людини перед родиною, близькими, суспільст­вом. Це історія заміжжя Юлії, яка підкорилася волі батька та вийшла заміж за рів­ного їй за суспільним станом Вольмара, – історія добропорядного шлюбу без при­страсного кохання. Проте намір Руссо бути лише повчальним не до кінця витримано. Оголошуючи почуття основним критерієм природності людини, він у відповідності до естетики сентименталізму передав складну гаму почуттів своїх ге­роїв, неможливість знищити ці почуття за допомогою розсудливих роздумів. Його героїня нібито померла від випадкової хвороби, проте в той же час це смерть було кохання.

СЮЖЕТ. “Я наблюдал нравы своего времени и выпустил в свет эти пись­ма”, – пише автор у “Передмові” до свого твору.

Маленьке швейцарське містечко. Освічений та вразливий різночинець Сен-Пре, ніби П’єр Абеляр, закохався у свою ученицю Юлію, доньку барона д’Етанжа. І хоча сувора участь середньовічного філософа йому не загрожувала, він знав, що барон ніколи не погодиться віддати доньку за людину, що не мала аристократичного по­ходження.

Юлія відповіла Сен-Пре не менш пристрасним взаємним почуттям. Проте, вихо­вана у суворих правилах, вона не уявляє собі кохання поза шлюбом, а шлюб – без згоди батьків. “Возьми суєтную власть, друг мой, мне же оставь честь. Я готова стать твоей рабой, но жить в невинности, я не хочу приобретать господство над то­бой ценою своего бесчестия”, – пише Юлія коханому. “Чем более я тобою очаро­ван, тем возвышеннее становятся мои чувства”, – відповідає він їй. З кожним днем, з кожним листом Юлія все сильніше прив’язується до Сен-Пре, а він “томит­ся и сгорает”, вогонь, що тече його жилами, “ничто не может ни потушить…, ни утолить”.

Клара, кузина Юлії, сприяла закоханим. У її присутності Сен-Пре зривав з вуст Юлії поцілунок, від якого йому ніколи не зцілитися. “О, Юлія, Юлія! Невже союз наш неможливий! Невже наше життя піде різними шляхами і нам призначена вічна розлука?” – промовляв він.

Юлія дізналася, що батько знайшов їй чоловіка – свого давнього друга, пана де Вольмара, і у відчаї покликала до себе коханого. Сен-Пре умовив дівчину тікати разом із ним, але вона відмовився: її втеча нанесе удар кинджалом у материнське серце і “розчарує кращого із батьків”. Охоплена суперечливими почуттями, вона в пориві пристрасті стала коханкою Сен-Пре і тут же гірко пошкодувала про це. “Не розуміючи, що я кою, я вибрала власну загибель. Я про все забула, думала тільки про своє кохання. Я скотилася до безодні ганьби, звідки для дівчини немає повер­нення”, – довірила вона Кларі. Та заспокоїла подругу, нагадуючи їй про те, що жертва її принесена на вівтар чистого кохання.

Сен-Пре страждав, переживаючи за Юлію. Його ображало розкаяння коханої. “Значить, я вартий лише зневаги, якщо ти зневажаєш себе за те, що з’єдналася зі мною, якщо радість мого життя для тебе – мука?” – запитує він. Юлія, врешті, визнає, що тільки “кохання є життєдайним камінням усього нашого життя”. “Нет на свете уз целомудреннее, чем узы истинной любви. Только любовь, её божест­венный огонь может очистить наши природные наклонности, сосредоточивая все помыслы на любимом предмете. Пламя любви облагораживает и очищает любов­ные ласки; благопристойность и порядочность сопровождают ее даже на лоне сла­дострастной неги, и лишь она умеет все это сочетать с пылкими желаниями, одна­ко, не нарушая стыдливости”. Не в змозі далі боротися із пристрастю, Юлія запросила Сен-Пре на нічне побачення.

Побачення повторювалися, Сен-Пре щасливий, він насолоджувався коханням свого “неземного янгола”. У суспільстві неприступна красуня Юлія подобалася ба­гатьом чоловікам, і в тому числі знатному англійському мандрівникові Едуардові Бомстону; мілорд постійно захоплювався нею. Якось у чоловічій компанії розніже­ний вином сер Бомстон особливо палко говорив про Юлію, що викликало різке не­задоволення Сен-Пре. Коханець дівчини викликав англійця на дуель.

Закоханий у Клару пан д’Орб розповідав про те, що трапилося, дамі свого серця, а та – Юлії. Юлія умовив коханого відмовитися від поєдинку: англієць – небез­печний противник. Юлія написала також серу Едуарду: вона зізналася йому, що Сен-Пре – її коханець і вона обожнює його. Якщо він вб’є Сен-Пре, він вб’є відра­зу двох, оскільки вона жодного дня не проживе після його загибелі.

Благородний сер Едуард при свідках приніс свої вибачення Сен-Пре. Бомстон і Сен-Пре стали друзями. Англієць із розумінням ставився до бід закоханих. Зустрі­вши у товаристві батька Юлії, він намагався переконати його, що шлюб із безрід­ним, але талановитим і благородним Сен-Пре аж ніяк не принижував дворянські чесноти родини д’Етанж. Проте барон неухильно наполягав на своєму.

Сен-Пре у відчаї; Юлія охоплена сум’яттям. Вона заздрила Кларі: її почуття до пана д’Орбу спокійні та рівні, її батько не збирався чинити опору вибору доньки.

Сен-Пре поїхав до Парижа. Звідти він посилає Юлії листи, у яких описував мо­ральні норми паризького світу. Піддавшись всезагальній гонитві за насолодами, він зрадив Юлії і написав їй лист – покаяння. Вона пробачила коханого, але застерігала його: ступити на шлях розпусти легко, але залишити його неможливо.

Несподівано мати Юлії знайшла листування доньки із коханцем. Добра пані д’Етанж не мала нічого проти Сен-Пре, але, знаючи, що батько ніколи не дасть сво­го дозволу на шлюб доньки із “безрідним старцем”, вона мучилася докорами сум­ління, що не змогла вберегти доньку, і незабаром померла. Юлія, вважаючи себе винною у смерті матері, покірно погодилася стати дружиною Вольмара. “Настало время отказаться от заблуждений молодости и от обманчивых надежд; я никогда не буду принадлежать вам”, – повідомила вона Сен-Пре. “О любовь! Разве можно мстить тебе за утрату близких!” – виголосив Сен-Пре у болісному листі до Клари, що стала вже пані д’Орб.

Розсудлива Клара просила Сен-Пре більше не писати Юлії: вона “вышла за­муж и сделает счастливым человека порядочного, пожелавшего соединить свою судьбу с ее судьбой “. Більше того, пані д’Орб вважає, що, вийшовши заміж, Юлія врятувала обох закоханих – “себя от позора, а вас, лишившего ее чести, от раскаяния”.

Юлія повернула до лона доброчинності. Вона знову побачила “всю мерзость греха”, у ній пробудилася любов до розсудливості, була вдячна батькові за те, що той віддав її під захист гідного чоловіка, “наделенного кротким нравом и приятнос­тью”. Панові де Вольмару близько п’ятдесяти років. Завдяки спокійному, розміре­ному життю та душевній рівновазі він зберіг здоров’я та свіжість – на вигляд йому не даси і сорока… “Наружность у него благородная и располагающая, обхождение простое и искреннее; говорит он мало, и речи его полны глубокого смысла”, – описує Юлія свого чоловіка. Вольмар любив дружину, але пристрасть його рівна й стримана, оскільки він завжди чинив, як підказував йому розум.

Сен-Пре відправився у навколосвітнє плавання, і декілька років про нього не було жодних відомостей. Повернувшись, він відразу написав Кларі, повідомляючи про своє бажання побачитися з нею і, відповідно, з Юлією, оскільки ніде у цілому світі він не зустрів нікого, хто міг би втішити любляче серце.

Чим ближче Швейцарія та селище, де тепер жила Юлія, тим більше хвилювався Сен-Пре. Нарешті – очікувана зустріч. Юлія, зразкова дружина і мати, представляє Сен-Пре двох своїх синів. Вольмар сам проводжає гостя до відведених йому апар­таментів і, бачачи його сум’яття, наставляв його: “Начинается наша дружба, вот милые сердцу узы ее. Обнимите Юлию… Чем задушевнее станут ваши отношения, тем лучшего мнения о вас я буду. Но, оставаясь наедине с нею, ведите себя так, словно я нахожусь с вами, или же при мне поступайте так, будто меня около вас нет. Вот и все, о чем я вас прошу”. Сен-Пре починав відчувати “сладостную пре­лесть” невинних дружніх відносин.

Чим довше гостював Сен-Пре у Вольмарів, тим більшу поваги він відчуває до господарів. Все у будинку дихало доброчинністю; родина жила заможно, але без розкошів, слуги стримані і віддані своїм господарям, робітники працьовиті завдяки особливій системі заохочень, – одним словом, ніхто не “скучает от праздности и безделья”, “приятное соединяется с полезным”. Господарі брали участь у сільських святкуваннях, обізнані з усіма подробицями ведення господарства, вели розмірений спосіб життя і приділяли велику увагу здоровому харчуванню.

Клара, що декілька років тому втратила чоловіка, на прохання подруги, переїха­ла до Вольмарів – Юлія давно вирішила зайнятися вихованням її маленької донь­ки. Одночасно пан де Вольмар запропонував Сен-Пре стати наставником його си­нів – хлопчиків повинен виховувати чоловік. Після тривалих душевних страждань Сен-Пре погодився – він відчув, що зуміє виправдати виявлену йому довіру. Перш ніж приступити до своїх нових обов’язків, він поїхав до Італії, до сера Едуарда. Бомстон закохався у колишню куртизанку, збирався одружитися із нею, відмовляю­чись тим самим від блискучих видів на майбутнє. Сен-Пре, сповнений високих мо­ральних принципів, врятував друга від рокового кроку, переконавши дівчину заради кохання до сера Едуарда відкинути його пропозицію та піти до монастиря. Обов’язок і доброчинність торжествували.

Вольмар схвалив вчинок Сен-Пре, Юлія пишається своїм колишнім коханим і раді­ла їхній дружбі, що була свідченням переродження почуттів. “Дерзнем же похвалить себя за то, что у нас хватит силы не сбиться с прямого пути”, – пише вона Сен-Пре.

Отже, на всіх героїв чекало тихе та безхмарне щастя, пристрасті не було тут мі­сця, мілорд Едуард отримує запрошення оселитися у Кларані разом із друзями. Од­нак шляхи долі незнані. Під час прогулянки молодший син Юлії впав у річку, вона кинулася йому на допомогу і витягла, але, захворіла, незабаром померла. У свій останній час вона писала Сен-Пре, що смерть її – благодіяння неба, оскільки тим самим воно позбавило їх жахливих бід – хто знає, як все могло б змінитися, якщо б вони із Сен-Пре знову стали жити під одним дахом. Юлія зізналася, що перше почуття, що стало для неї смислом життя, лише ховалося у її серці: заради обов’язку вона зробила все, що залежало від її волі, але у серці своєму вона не віль­на, і якщо воно належить Сен-Пре, то це її мука, а не гріх. “Я полагала, что боюсь за вас, но, несомненно, боялась за самое себя. Немало лет я прожила счастливо и добродетельно. Вот и достаточно. А что за радость мне жить теперь? Пусть небо отнимет у меня жизнь, мне о ней жалеть нечего, да еще и честь моя будет спасена”. “Я ценою жизни покупаю право любить тебя любовью вечной, в которой нет греха, и право сказать в последний раз: “Люблю тебя”.