НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ – МИКОЛА ГОГОЛЬ – “ЖИВІТЬ ЯКОМОГА ВЕСЕЛІШЕ…”
ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПРИГОДИ І ФАНТАСТИКА
РОЗДІЛ 3 “ЖИВІТЬ ЯКОМОГА ВЕСЕЛІШЕ…”
МИКОЛА ГОГОЛЬ
НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ
Останній день перед Різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично виплив на небо посвітити добрим людям та всьому світові, щоб усім було весело колядувати й славити Христа. Морозило дужче, як зранку: але зате так було тихо, що рипіння морозу під чоботом чути було за півверсти. Ще ні одна юрба парубків не з’являлася під вікнами хат; тільки місяць зазирав до них крадькома, ніби викликаючи дівчат,
Аж ось з димаря одної хати клубами посунув дим і пішов хмарою по небу, і разом з димом вилетіла відьма верхи на мітлі.
Відьма… знялася так високо, що тільки чорною цяткою миготіла вгорі. Та де тільки з’являлася та цятка, там зорі одна по одній зникали на небі. Незабаром відьма назбирала їх повний рукав.
Три чи чотири ще блищали.
Раптом з іншого боку з’явилася інша цяточка, побільшала, почала розтягатись і вже то була не цяточка. Короткозорий, хоч би він наклав на ніс, замість окулярів, колеса з комісарової брички, і тоді не розпізнав
1 Німцем у нас називають кожного, хто тільки з чужого краю, нехай він буде француз, чи цісарець, чи швед – все німець. (Прим. М. Гоголя)
2Стряпчий – судовий урядовець.
Стирчали на голові, та що увесь був не більший од сажотруса, можна було догадатися, що то не німець і не губернський стряпчий, а просто чорт, якому останню ніч залишилося вештатись по білому світу та під’юджувати на гріхи добрих людей. Завтра ж, тільки-но вдарять перші дзвони до утрені, побіжить він, не оглядаючись, підібгавши хвоста, до свого барлога.
Тим часом чорт підкрадався потихеньку до місяця і вже простягнув був руку, щоб схопити його; та враз смикнув її назад, ніби обпікшись, посмоктав пальці, подригав ногою й забіг з другого боку, і знову відскочив та відсмикнув руку. Але ж, незважаючи на невдачі, хитрий чорт не покинув своїх витівок. Підбігши, раптом схопив він обома руками місяць, кривляючись та дмухаючи; перекидав його з руки в руку, як мужик, що дістав голими руками жарину для своєї люльки; нарешті поквапно сховав до кишені, і, начебто нічого й не було, побіг далі.
У Диканьці ніхто не чув, як чорт украв місяця. Щоправда, волосний писар, виходячи рачки з шинку, бачив, як місяць, не знати чого, танцював на небі, і запевняв, божачись, у тому все село: та миряни1 хитали головами й навіть підіймали його на сміх. Та яка ж була причина зважитися чортові на таке беззаконне діло? А ось яка: він знав, що багатого козака Чуба запросив дяк до себе на кутю, де будуть: голова; приїжджий з архієрейської півчої2 дяків родич, у синьому сюртуці, що брав якнайнижчого баса; козак Свербигуз і ще дехто. Де, крім куті, буде варенуха, перегнана на шафран горілка та багато всякої страви. А тим часом його дочка, красуня на все село, зостанеться дома, а до дочки напевне прийде коваль, силач і хлопець хоч куди, що був чортові осоружніший, ніж проповіді отця Кіндрата.
На дозвіллі коваль малював і вславився як найкращий живописець на всю околицю. Сам сотник Л…ко, що був ще тоді живий-здоровий, закликав його навмисно до Полтави пофарбувати дерев’яний паркан коло свого дому. Усі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ, були розмальовані ковалем. Коваль був богобоязлива людина й малював часто образи святих, і тепер ще можна знайти в Т… церкві його євангеліста Луку. Але тріумфом його майстерності була одна картина, намальована на церковній стіні… на якій
1 М и р я н и – члени сільської громади; селяни.
2 П і в ч а – церковний хор.
Зобразив він святого Петра в день страшного суду з ключами в руках, як той виганяв з пекла нечисту силу; переляканий чорт кидався на всі боки, передчуваючи свою погибель, а замкнені колись грішники били й ганяли його батогами, поліняками і всім, що під руку трапилось. У той час, як майстер працював над цією картиною й малював її на великій дерев’яній дошці, чорт з усієї сили намагався перешкоджати йому: штовхав невидимо під руку, хапав із горна в кузні попіл і обсипав ним картину; та, незважаючи на все, роботу було закінчено, дошку внесено до церкви і вправлено у стіну в притворі, і з того часу чорт заприсягся мститися ковалеві.
Одну тільки ніч залишалося йому блукати білим світом; але й цієї ночі він шукав способу зігнати на ковалеві свою злість. І для цього наважився вкрасти місяць, сподіваючись, що старий Чуб ледачий та вайлуватий, а до дяка від хати не так вже й близько: дорога йшла поза селом, повз вітряки, повз кладовище, обминаючи яр. Ще місячної ночі варенуха та горілка, настояна на шафрані, могли б заманити Чуба. Але в таку темряву навряд чи вдалося б кому стягти його з печі та викликати з хати. А коваль, що здавна не ладнав з ним, при ньому нізащо не наважиться прийти до дочки, дарма, що дужий.
Отаким чином, як тільки чорт сховав у кишеню свою місяць, враз по всьому світі зробилося так темно, що не кожен би знайшов дорогу до шинку, не тільки до дяка. Відьма, опинившись раптом у темряві, скрикнула. Тут чорт, підкотившись до неї бісиком, підхопив її під руку й заходився нашіптувати на вухо те саме, що звичайно нашіптують усій жіночій породі. Дивно ведеться в нас на світі!
Тепер погляньмо, що робить, залишившись сама, красуня-дочка. Оксані не минуло ще й сімнадцяти років, а вже мало не по всьому світу, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки, тільки й мови було, що про неї. Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ще ніколи і не буде ніколи на селі. Оксана знала й чула все, що про неї говорили, і була вередлива, як красуня. Парубки ганялися за нею юрбами, але, втративши терпець, залишали один по одному вередливу красуню й лицялися до інших, не таких примхливих. Один тільки коваль був упертий і не кидав свого залицяння, дарма, що й з ним поводились анітрохи не краще, ніж з іншими. По виході батька свого, Оксана довго ще чепурилася та вихилялася перед невеликим в олов’яній оправі дзеркалом і не могла намилуватися з себе. “І чого людям надумалося розславляти, нібито я гарна? – говорила вона, ніби неуважно, для того тільки, щоб хоч про що-небудь побалакати з собою. – Брешуть люди, я зовсім не гарна”. Але свіже, жваве, по-дитячому юне личко, з блискучими чорними очима та невимовно привабливою усмішкою, що пропікала душу, майнувши в дзеркалі, враз довело інше. “Хіба чорні брови та очі мої, – провадила далі красуня, не випускаючи дзеркала, – такі гарні, що вже подібних до них немає й на світі? Яка тут краса в цьому кирпатенькому носі? І в щоках? І в губах? Ніби гарні мої чорні коси? Ух, їх можна злякатися увечері: вони, як довгі гадюки, переплелись та обвились круг моєї голови. Я бачу тепер, що я зовсім не гарна! – І, відхиляючи трохи далі від себе дзеркало, скрикнула:
– Ні, гарна я! Ой, яка гарна! Диво! Яку радість принесу я тому, кому буду жоною! Як милуватиметься з мене мій чоловік! Він нестямиться від радості! Він зацілує мене на смерть.
– Чудна дівчина! – прошепотів, увійшовши тихо, коваль. – І вихваляється вона мало! З годину стоїть, видивляючись у дзеркало, і не надивиться, та ще й хвалить себе вголос!
“Егеж, парубки, чи ж вам до пари я? Ви погляньте на мене, – вела далі гарненька кокетка, – як я плавно виступаю; у мене сорочка вишита червоним шовком. А які стрічки на голові! Вам довіку не бачити пишнішого галуна! Всього цього накупив мені батько мій, щоб одружився зо мною найкращий молодець у світі!” І, усміхнувшись, обернулася вона й побачила коваля…
Скрикнула й суворо зупинилася перед ним.
Коваль і руки опустив.
Важко сказати, що виявляло смагляве личко чарівної дівчини: і суворість в ньому було видно; і крізь суворість якесь глузування з збентеженого коваля; і ледве помітна краска досади тонко розливалася по обличчю; і все це так перемішалося й таке було невимовно гарне, що поцілувати її мільйон разів – от усе, що можна було зробити тоді найліпшого.
– Чого ти прийшов сюди? – так почала Оксана. – Хіба хочеться, щоб випровадила за двері лопатою? Ви всі майстри під’їжджати до нас. Умитьпронюхаете, коли батьків нема дома. О, я знаю вас! Що, скриня моя готова?
– Буде готова, моє серденько, після свят буде готова. Коли б ти знала, скільки попрацював я коло неї: дві ночі не виходив з кузні; зате в жодної попівни не буде такої скрині. Залізо поклав таке, якого не клав на сотникову таратайку, коли ходив на роботу до Полтави. А як буде розмальована! Хоч усю околицю виходи своїми біленькими ніжками, не знайдеш такої! По всьому полю будуть розкидані червоні й сині квіти. Горітиме, як жар. Не сердься ж на мене! Дозволь поговорити, хоч подивитись на тебе!
– Хто ж тобі боронить, говори й дивись!
Тут сіла вона на лаву й знову глянула в дзеркало й стала управляти на голові свої коси. Поглянула на шию, на нову сорочку, вишиту шовком, і тонке почуття самовдоволення з’явилося на устах, на свіжих щічках і підсинилося в очах.
– Дозволь і мені сісти біля тебе! – сказав коваль.
– Сідай, – промовила Оксана, зберігаючи на устах та у вдоволених очах те саме почуття.
– Чарівна, люба Оксано, дозволь поцілувати тебе! – промовив підбадьорений коваль і пригорнув її до себе, наміряючись поцілувати; та Оксана відхилила свої щоки, що були вже на непримітній віддалі від губ коваля, і відіпхнула його. – Чого тобі ще хочеться? Йому як мед, то й ложку! Геть від мене, в тебе руки цупкіші за залізо. Та й сам ти пахнеш димом. Я думаю, геть мене забруднив сажею.
Тут вона піднесла дзеркало й знову почала перед ним чепуритися.
“Не любить вона мене! – думав собі, похиливши голову, коваль. – їй усе іграшки; а я стою перед нею, як дурень, і очей не зводжу з неї. І все б стояв перед нею, і повік би не зводив з неї очей! Чарівна дівчина! Чого б я не дав, щоб дізнатися, що в неї на серці, кого вона кохає. Та ні, вона й гадки не має ні про кого. Вона милується сама собою; мучить мене, бідолашного; а я за журбою не бачу світу; а я її так люблю, як ні один чоловік на світі не любив і ніколи не любитиме”.
– Чи правда, що твоя мати відьма? – промовила Оксана й засміялася. І коваль відчув, що всередині в нього все засміялося. Сміх цей начебто враз озвався в серці, тихо заграли жили, а разом з тим і досада запала йому на душу, що він не мав права поцілувати це милим сміхом осяяне личко.
– Що мені мати? Ти в мене і мати, і батько, і все, що тільки є найдорожчого в світі. Якби мене покликав цар і сказав: “Ковалю Вакуло, проси в мене всього, що тільки є найкращого в моєму царстві, все віддам тобі. Звелю тобі зробити золоту кузню, і будеш ти кувати срібними молотами”. – “Не хочу, – сказав би я цареві, – ні самоцвітів дорогих, ні золотої кузні, ні всього твого царства. Дай мені краще мою Оксану!”
Мороз побільшав, і вгорі так зробилося холодно, що чорт перестрибував з одного копитця на друге й хукав собі в кулак, бажаючи хоч як-небудь розігріти замерзлі руки.
Відьма й собі відчула, що холодно, дарма, що була тепло одягнена; і тому, піднявши руки догори, відставила ногу та, прибравши такої пози, як людина, що мчить на ковзанах, не зворухнувшись жодним суглобом, спустилася повітрям, ніби по льодовій похилій горі, – і просто в димар.
Чорт таким самим способом подався слідом за нею. Але що ця тварина прудкіша за всякого фертика1 в панчохах, то й не дивно, що він наїхав при самім отворі димаря на шию своїй коханці та й опинилися обоє в просторій печі між горшками.
Мандрівниця відсунула тихенько затулку, щоб глянути, чи не наскликав син її, Вакула, до хати гостей, та, побачивши, що нікого не було, тільки мішки лежали серед хати, вилізла з печі, скинула теплого кожуха, причепурилась, і ніхто не міг би дізнатися, що вона хвилину тому їздила на мітлі.
Мати коваля Вакули мала не більше як сорок літ. Вона була ні гарна ні погана з себе. Важко й бути гарною в такі роки. Однак вона вміла так причаровувати до себе найстатечніших козаків (яким, не завадить між іншим сказати, мало було діла до краси), що до неї вчащали і голова, і дяк Йосип Никифорович (звісно, коли дячихи не було дома), і козак Корній Чуб, і козак Касян Свербигуз. І, на похвалу їй слід сказати, вона так уміло обходилася з ними, що жодному з них і на думку не спадало, що в нього є суперник.
Солоха вклонялась кожному, і кожний думав, що вона вклоняється тільки йому.
Утім, прихильнішою Солоха була до Чуба. Щоправда, цікавив її не так сам козак, як його майно. Дізнавшись про кохання Вакули до Оксани, жінка стривожилася, адже, побравшись із дівчиною, син міг заволодіти Чубовим багатством. Аби того не сталося, Солоха за всяку ціну намагалася посварити Вакулу із Чубом.
Тим часом через темряву й заметіль козак Чуб заблукав і не помітив, що повернувся до власної хати. Він постукав у двері, але, почувши грізний окрик Вакули, вирішив, що потрапив до сусідів. Парубок теж не впізнав Чуба й накинувся на нього з кулаками. Збентежений козак поплентався до Солохи.
Літературний практикум
1. Які дивовижні події відбуваються на початку повісті “Ніч перед Різдвом”?
2. Знайдіть порівняння, яке автор використовує в описі викрадення місяця. На чому наголошує це порівняння?
3. Знайдіть портрети відьми й чорта. Які подробиці наближають ці образи до казкових персонажів, а які – засвідчують їхню життєподібність?
4. Робота в парах. Перечитайте опис зимової ночі, яким починається повість. Опрацюйте його за поданими запитаннями.
– Як в описі розкрито красу й святкову урочистість зимового пейзажу?
– Що надає опису зимової ночі поетичності?
1Фертик, ферт – тут: самовдоволена, розв’язна людина, чепурун.
– Завдяки яким художнім засобам образи природного світу, згадані в описі, постають одухотвореними?
5. Яким зображено Вакулу в наведеному уривку повісті? Що свідчить про хист і майстерність парубка? За що його незлюбив чорт?
6. Схарактеризуйте зовнішність і вдачу Оксани. Обгрунтуйте відповідь, спираючись на текст.
7. Схарактеризуйте ставлення Вакули до Оксани. Знайдіть у тексті рядки на підтвердження щирості кохання коваля.
Купи дівчат з мішками вдерлися до хати Чуба, обступили Оксану. Крик, регіт, балачки приголомшили коваля. Усі наввипередки поспішали розказати красуні що-небудь нове, викладали з мішків і хвалилися паляницями, ковбасами, варениками, яких встигли чимало вже наколядувати. Оксана, здавалось, була цілком задоволена і рада, щебетала то з тією, то з тією і реготала, не вгаваючи. З якоюсь досадою й заздрістю дивився коваль на таку веселість і цього разу кляв колядки, хоча й сам не раз захоплювався ними до нестями.
– Е, Одарко! – сказала весела красуня, обернувшись до однієї з дівчат, – у тебе нові черевики. Ой, які ж хороші! І з золотом! Добре тобі, Одарко, в тебе є така людина, яка все тобі купує; а мені нема кому дістати такі гарні черевики.
– Не тужи, моя люба Оксано! – підхопив коваль, – я тобі дістану такі черевики, що мало яка й панночка носить.
– Ти? – сказала Оксана, швидко й згорда глянувши на нього. – Подивлюсь я, де ти дістанеш такі черевики, які могла б я надіти на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що носить цариця.
– Бачиш, яких захотіла! – закричала сміючись дівоча юрба.
– А так! – провадила далі горда красуня, – будьте ви всі за свідків: якщо коваль Вакула принесе ті самі черевики, які носить цариця, то от вам моє слово, що вийду зараз-таки за нього заміж.
Дівчата повели із собою примхливу красуню.
– Смійся, смійся! – говорив коваль, виходячи слідом за ними. – Я й сам сміюся із себе! Думаю і не можу надумати, куди подівся розум мій? Вона мене не любить, та й бог з нею!
Чорт тим часом не на жарт розніжився в Солохи: цілував їй руку з такими вихилясами, як засідатель попівні, хапався за серце, охкав і сказав прямо, що коли вона не погодиться вдовольнити його спрагу і, як водиться, нагородити, то він ладен на все, кинеться у воду, а душу пошле прямо в пекло. Солоха була не така вже жорстока, до того ж чорт, як відомо, діяв з нею заодно. Раптом почувся стукіт і голос кремезного голови. Солоха побігла відчиняти двері а спритний чорт вліз у мішок, що лежав долі.
Голова, обтрусивши зі своїх капелюхів сніг та випивши з Солошиних рук чарку горілки, розказав, що він не пішов до дяка, бо знялася заметіль; а побачивши світло в її хаті, завернув до неї, маючи намір перебути вечір з нею. Не встиг голова це сказати, як у двері загрюкало знов і почувся голос дяка.
– Сховай мене кудись, – шепотів голова. – Мені не хочеться зустрітися з дяком.
Солоха думала довго, куди заховати такого огрядного гостя; нарешті вибрала найбільший мішок з вугіллям; вугілля висипала в кадовб, і кремезний голова забрався з вусами, з головою і з капелюхами в мішок.
Дяк увійшов, покректуючи та потираючи руки, і розказав, що в нього не було нікого і що він сердечно радий цій нагоді погуляти трохи в неї і не злякався заметілі. Тут він підійшов до неї ближче, кахикнув, усміхнувся, доторкнувся своїми довгими пальцями до її оголеної повної руки і промовив з таким виглядом, у якому виявлялися і лукавство, і самовдоволеність:
– А що це у вас, велеліпная Солохо? – І, сказавши це, відскочив він трохи назад.
– Як то що? Рука, Йосипе Никифоровичу! – відповіла Солоха.
– Гм! Рука! Хе! Хе! Хе! – промовив сердечно задоволений зі свого почину дяк…
Раптом у двері постукали. Почувши голос Чуба, Солоха сховала дяка в мішку. Та тільки-но гість завів з нею розмову, як у двері знову почали гупати. То повернувся Вакула. Відтак Чуб опинився в тому самому мішку, у якому вже сидів дяк…
Побачивши посеред хати мішки, Вакула узявся віднести їх до кузні. На вулиці він зустрів юрбу дівчат, серед яких була й Оксана, і зупинився…
Усі жилки в ньому здригнулися; кинувши на землю мішки, аж дяк, що був на самому дні, заохкав, забившись, і голова гикнув на все горло, подався він з маленьким мішком за плечима разом з гуртом парубків, що йшли слідом за тою дівочою юрбою, звідки йому почувся голос Оксани.
“Так: це вона! Стоїть, як цариця, і блискає чорними очима, їй розказує щось показний парубок, мабуть, забавне, бо вона сміється. Та вона завжди сміється”. Нібито мимохіть, сам не розуміючи як, продерся коваль крізь натовп і став коло неї.
– А, Вакуло, ти тут! Здоров! – сказала красуня з тою самою усмішкою, що мало не зводила Вакулу з розуму. – Ну, багато наколядував? Е, який маленький мішок! А черевики, які носить цариця, дістав? Дістань черевики, вийду за тебе заміж! – І, засміявшись, побігла з гуртом дівчат.
Як укопаний, стояв коваль на одному місці. “Ні, не можу; несила більше… – промовив він нарешті. – Але, боже ти мій, чому вона така з біса гарна? Її погляд, і мова, і все, ну, от так і палить, так і палить… Ні, немає вже снаги перемогти себе! Час покласти край усьому, пропадай душа, піду втоплюся в ополонці, та й згадуй як звали!”
Тут рішучим кроком пішов він уперед, наздогнав гурт, порівнявся з Оксаною і сказав твердим голосом:
– Прощай, Оксано! Шукай собі якого хочеш жениха, мороч, більше на цьому світі.
Красуня була ніби здивована, хотіла щось сказати, але коваль махнув рукою й побіг геть.
– Куди, Вакуло? – кричали парубки, бачивши, як біжить коваль.
– Прощайте, браття! – кричав у відповідь коваль. – Дасть бог, побачимося на тому світі; а на цьому вже не гуляти нам разом. Прощайте, не згадуйте лихом! Перекажіть отцю Кіндратові, щоб одслужив панахиду по моїй грішній душі. Свічок перед іконами Чудотворця та Божої Матері, каюсь, не обмалював через мирські справи. Все добро, яке знайдеться в моїй скрині, на церкву! Прощавайте!
Проговоривши це, коваль кинувся знову бігти з мішком на спині.
– Він збожеволів! – говорили парубки.
– Пропаща душа! – побожно пробурмотіла бабуся, що проходила повз, – треба піти розказати, як коваль повісився! кого хочеш; а мене не побачиш
Однак Вакула пішов порадитися до сільського знахаря Пузатого Пацюка. Чорт тим часом сидів у мішку, який він ніс за плечима.
Розповівши Пацюкові про своє горе, парубок прохопився, що ладен шукати допомоги навіть у самого чорта. Почувши такі слова, Пацюк зауважив, що чорт сидить у Вакули за плечима…
Переляканий коваль кинувся навтьоки, а чорт, який саме виліз із мішка, заскочив йому на шию.
Мороз пішов поза шкірою в коваля; перелякавшись та збліднувши, не знав він, що робити, вже хотів перехреститися… Але чорт, нахиливши свій собачий писок йому до правого вуха, сказав:
– Це я – твій друг, усе зроблю для товариша й друга! Грошей дам, скільки хочеш, – пискнув він йому на ліве вухо. – Оксана буде сьогодні ж наша, – прошепотів він, нахиляючи свій писок знову до правого вуха.
Коваль стояв, роздумуючи.
– Згода, – сказав він нарешті, – за таку ціну готовий бути твоїм!
Чорт сплеснув руками і почав з радості галопувати на шиї коваля. “Тепер уже попався коваль! – подумав він собі. – Тепер я віддячу тобі, голубчику, за всі твої малювання та небилиці, що ти вигадував на чортів! Що тепер скажуть мої товариші, коли дізнаються, що найпобожніший на все село чоловік у моїх руках?” Тут чорт засміявся з радості, згадавши, як дражнитиме в пеклі все хвостате кодло, як лютуватиме кривий чорт, якого вважали між ними першим на вигадки.
– Ну, Вакуло! – пропищав чорт, так само не злазячи з шиї, ніби боячись, щоб той не втік. – Ти знаєш, що без контракту нічого не робиться.
– Я згодний! – сказав коваль. – У вас, я чув, розписуються кров’ю; стривай же, я дістану з кишені цвяха! – Тут він заклав назад руку – та хап чорта за хвіст.
– Бач, який жартун! – закричав сміючись чорт. – Ну, годі, кинь уже пустувати!
– Стривай, голубчику! – закричав коваль. – А ось це як тобі видасться? – При цьому слові він поклав хреста, і чорт зробився такий тихий, мов ягнятко. – Постривай же, – сказав він, стягаючи його за хвіст на землю, – знатимеш ти в мене, як під’юджувати на гріх добрих людей і чесних християн. – Тут коваль скочив на нього верхи і підняв руку, наміряючись перехрестити.
– Змилуйся, Вакуло! – жалібно простогнав чорт, – усе, чого тобі треба, усе зроблю, пусти тільки душу на покаяння: не клади на мене страшного хреста!
– Ага, ось яким голосом заспівав, німець проклятий? Тепер я знаю, що робити. Вези мене зараз-таки на собі! чуєш? та лети як птиця!
– Куди? – промовив смутний чорт.
– В Петербург, просто до цариці!
І коваль обімлів… почуваючи, як підіймається в повітря.
Оксану зачепили прощальні слова Вакули, тож вона вирішила бути привітнішою із закоханим парубком.
Щоб забрати покинуті ковалем мішки, колядники побігли по санчата. Тим часом Чубів кум, що напідпитку вертався додому, прихопив один з них, сподіваючись розжитися різдвяними подарунками. Коли ж сварлива дружина відібрала в нього “здобич”, з’ясувалося, що в мішку ховаються Чуб і дяк.
Останній мішок Вакули колядники привезли до Оксани. Коли з нього виборсався зніяковілий голова, до хати увійшов Чуб. Прикро вражений витівками Солохи, козак поклав собі надалі до неї не залицятися.
Спочатку страшно здалося Вакулі, коли піднявся він від землі на таку висоту, що нічого вже не міг бачити внизу, та пролетів, як муха, під самим місяцем так, що якби не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою. Однак трохи згодом він підбадьорився і вже став навіть кепкувати з чорта. Його забавляло надзвичайно, як чорт чхав і кашляв, коли він скидав з шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисно підіймав він руку почухати голову, а чорт, думаючи, що його збираються хрестити, летів ще швидше. Все було ясне у височині. Повітря в легкому сріблястому тумані було прозоре. Все було видно; і навіть можна було помітити, як вихором промчав повз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися купкою, гралися в піжмурки; як клубочився осторонь хмарою цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, побачивши коваля, що мчав верхи; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, видно, тільки що з’їздила, куди треба, відьма… багато ще погані зустрічали вони. Усе, бачивши коваля, на хвилину спинялося подивитись на нього, і потім знову мчало далі своєю дорогою; коваль усе летів – і враз засяяв перед ним Петербург, увесь в огні. (Тоді була з якогось приводу ілюмінація). Чорт, перелетівши через шлагбаум, перекинувся конем, і коваль побачив себе на баскому бігуні посеред вулиці. Боже мій! стукіт, грім, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; стукіт кінських копит, звук коліс відбивалися громом і лунали з чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймалися з землі на кожному кроці; мости дрижали; карети літали; візники… кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; пішоходи тулилися й тиснулись попід домами, що обнизані були плошками, і величезні тіні їхні миготіли по стінах, сягаючи головою до димарів та дахів. Здивовано оглядався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі доми вп’ялися в нього незчисленними вогняними очима й дивилися. Панів, у критих сукном шубах, він бачив так багато, що не знав, перед ким шапку скидати.
Не наважившись відразу звернутися до цариці, Вакула наказав чортові розшукати запорожців, які саме збиралися до неї на прийом. За наказом коваля чорт зменшився й сховався в його кишені. Незабаром Вакула разом з козаками стояв перед царським палацом.
Карети зупинилися перед палацом. Запорожці вийшли, увійшли у розкішні сіни й почали підніматися сліпучо освітленими сходами.
– Що за сходи! – шепотів сам до себе коваль, – шкода ногами топтати. Які прикраси! От кажуть: брешуть казки! Який чорт брешуть! Боже ти мій, що за поруччя, яка робота! Тут самого заліза карбованців на п’ятдесят пішло!
Уже піднявшись сходами, запорожці пройшли першу залу. Несміливо йшов за ними коваль, боячись на кожному кроці посковзнутися на паркеті. Пройшли три зали, а коваль усе ще не переставав дивуватися.
Запорожці пройшли ще дві зали й зупинилися. Тут велено було їм дожидати. У залі товпилося кілька генералів у гаптованих золотом мундирах. Запорожці вклонилися на всі боки й стали купою. Через хвилину ввійшов, у супроводі цілого почту, величний на зріст, огрядний чоловік у гетьманському мундирі, у жовтих чобітках. Волосся на ньому було розкуйовджене, одне око трохи підсліпувате, на обличчі позначалась якась погордлива величність, у всіх рухах видно було звичку владарювати. Усі генерали, що досі походжали досить бундючно в золотих мундирах, заметушились і з низькими поклонами, здавалося, ловили кожне його слово й навіть щонайменший рух, щоб ту ж мить полетіти виконувати його. Але гетьман не звернув навіть і уваги, ледве кивнув головою та й підійшов до запорожців.
Запорожці вклонилися всі в ноги.
– Чи всі ви тут? – запитав він протяжно, вимовляючи слова трохи в ніс.
– Та всі, батьку! – відповіли запорожці, кланяючись знову.
– Не забудете говорити так, як я вас учив?
– Ні, батьку, не забудемо.
– Це цар? – спитав коваль в одного із запорожців.
– Куди тобі цар! Це сам Потьомкін, – відповів той.
У другій кімнаті почулися голоси, і коваль не знав, куди подіти свої очі, коли увійшло безліч дам в атласних вбраннях з довгими хвостами й придворних у гаптованих золотом каптанах та зі жмутками позаду. Він тільки бачив самий блиск і більше нічого. Запорожці раптом усі попадали на землю й закричали в один голос:
– Помилуй, мамо! Помилуй!
Коваль, не бачачи нічого, простягся й собі, з усією щирістю, на підлозі.
– Встаньте! – пролунав над ними владний і разом приємний голос. Деякі з придворних заметушилися й штовхали запорожців.
– Не встанемо, мамо, не встанемо! Помремо, а не встанемо! – кричали запорожці.
Потьомкін кусав собі губи, нарешті підійшов сам і владно шепнув одному із запорожців. Запорожці підвелися.
Тоді насмілився й коваль підвести голову і побачив перед себе невелику на зріст жінку, трохи навіть огрядну, напудрену, з голубими очима і водночас із тим велично усміхненим виразом, який так умів підкоряти собі все і міг тільки належати жінці, що царює.
– Ясновельможний обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я ще досі не бачила, – казала дама з голубими очима, розглядаючи з цікавістю запорожців. – Чи добре вас тут приймають? – провадила вона далі, підходячи ближче.
– Та спасибі, мамо! Харч дають добрий (хоч барани тутешні зовсім не те, що в нас на Запорожжі), чому ж не жити як-небудь?
Потьомкін скривився, бачивши, що запорожці кажуть зовсім не те, чого він їх учив…
Один із запорожців, прибравши поважної пози, виступив наперед:
– Змилуйся, мамо! Навіщо губиш вірний народ? Чим прогнівили? Хіба держали ми руку поганого татарина; хіба згоджувалися в чому-небудь з турчином; хіба зрадили тебе ділом або помислом? За що ж неласка? Перше чули ми, що велиш скрізь будувати фортеці проти нас; потім чули, що хочеш повернути на карабінерів; тепер чуємо про нові напасті. Чим завинило запорозьке військо? Чи не тим, що провело твою армію через Перекоп та допомогло твоїм генералам порубати кримців?..
Потьомкін мовчав і недбало чистив маленькою щіточкою свої діаманти, якими були унизані його руки.
– Чого ж хочете ви? – співчутливо спитала Катерина.
Запорожці значущо поглянули один на одного.
“Тепер час! Цариця питає, чого хочете!” – сказав сам до себе коваль, та й упав раптом на землю.
– Ваша царська величносте, не веліть карати, а веліть милувати! З чого, не в гнів будь вашій царській милості сказано, зроблено черевички, що на ногах ваших? Я думаю, жоден швець, у жодному царстві на світі не зуміє так пошити. Боже ти мій, що б то було, коли б моя жінка та взулася в такі черевики?!
Цариця засміялася. Придворні засміялися теж. Потьомкін і хмурився, і усміхався разом. Запорожці почали штовхати під руку коваля, думаючи, чи не з’їхав він часом з глузду.
– Устань! – сказала ласкаво цариця. – Якщо так тобі хочеться мати такі черевики, то це неважко зробити. Принесіть йому цю ж мить черевики найдорожчі, з золотом! Далебі, мені дуже до вподоби ця простодушність! Однак… я чула, що на Січі у вас ніколи не женяться.
– Як же, мамо! Адже чоловікові, сама знаєш, без жінки не можна жити, – відказав той самий запорожець, що розмовляв з ковалем, і коваль здивувався, почувши, що цей запорожець, знаючи так добре грамотну мову, говорить з царицею, начебто навмисно, найгрубішою говіркою, яку звуть мужицькою. “Хитрий народ! – подумав він собі. – Мабуть, недарма він це робить”.
– Ми не ченці, – провадив далі запорожець, – а люди грішні. Ласі, як і всі чесні християни, до скоромного. Є в нас чимало таких, що мають жінок, тільки не живуть з ними на Січі. Є в нас чимало таких, що мають жінок у Польщі; є такі, що мають жінок на Україні; є такі, що мають жінок і в Туреччині.
У цей час ковалеві принесли черевики.
– Боже ж ти мій, що за прикраса! – скрикнув він радісно, ухопивши черевики. – Ваша царська величносте! Що ж, коли черевики такі на ногах і в них, можна гадати, ваше благородіє, ходите і на лід ковзатися, які ж мають бути самі ніжки? Думаю, що принаймні з чистого сахару.
Цариця, що й справді мала найстрункіші та прегарні ніжки, не могла не усміхнутися, чуючи такий комплімент з уст простодушного коваля, якого в його запорозькому убранні можна було вважати за справжнього красеня, незважаючи на смагляве лице.
Зрадівши з такої прихильної уваги, коваль уже хотів був розпитати гарненько царицю про все: чи правда, що царі їдять самий тільки мед та сало, і про подібні речі; але, відчувши, що запорожці штовхають його під боки, вирішив замовкнути; і коли цариця, звернувшись до старих, почала розпитувати, як у них живуть на Січі, які звичаї водяться, то він, відійшовши назад, нагнувся до кишені, сказав тихо: “Винось мене звідси хутчій!” – та й опинився раптом за шлагбаумом.
Тим часом селом прокотилася звістка про загибель коваля. Оксана засмутилася. Дівчина переконувала себе, що то лише плітки, але серце її пойняла тривога. Тієї ночі Оксана зрозуміла, що кохає Вакулу…
Ще швидше наостанку ночі чорт мчав з ковалем назад. І вмить опинився Вакула коло своєї хати. У цей час проспівав півень. “Куди? – закричав він, ухопивши за хвіст чорта, що хотів утекти: – Стривай, приятелю, ще не все: я ще не подякував тобі”. Тут, схопивши хворостину, оперіщив він його три рази, і бідний чорт кинувся бігти, як мужик, що його тільки-но відшмагав засідатель. Отож замість того, щоб обдурити, спокусити та пошити в дурні інших, ворог людського роду сам був обдурений. Після цього Вакула ввійшов у сіни, зарився в сіно і проспав аж до обіду. Прокинувшись, він злякався, коли побачив, що сонце вже високо. “Я проспав утреню й обідню!” Обережно витяг він з-за пазухи черевики й знову здивувався з дорогої роботи й дивовижної пригоди минулої ночі; умився, причепурився якнайкраще, одягся в те саме вбрання, що добув у запорожців, вийняв зі скрині нову шапку… із синім верхом, яку не надівав ще жодного разу, відколи купив її, ще бувши в Полтаві; вийняв також новий барвистий пояс; поклав усе це разом з нагайкою в хустку й подався просто до Чуба.
Чуб вирячив очі, коли ввійшов до нього коваль, і не знав, з чого дивуватися: чи з того, що коваль воскрес, чи з того, що коваль насмілився до нього прийти, чи з того, нарешті, що він вирядився таким чепуруном і запорожцем. Та ще більше здивувався він, коли Вакула розв’язав хустку й поклав перед ним новісіньку шапку й пояс, якого ще не бачено було на селі, а сам упав йому до ніг і сказав благальним голосом: “Змилуйся, батьку, не гнівайся! Ось тобі й нагайка: бий, скільки душа забажає, віддаюсь сам; у всьому каюсь; бий, та не гнівайся тільки! Ти ж колись братався з покійним батьком, разом хліб-сіль їли й могорич пили”.
Чуб не без таємної втіхи бачив, як коваль, що нікому на селі у вус не дув, згинав у руці п’ятаки й підкови, як гречані млинці, той самий коваль лежав тепер коло ніг у нього. Щоб ще більше підтримати гідність, Чуб узяв нагайку і вдарив його тричі по спині.
– Ну, буде з тебе, вставай! Старих людей завжди слухай! Забудьмо все, що було між нами! Ну, тепер кажи, чого тобі хочеться?
– Віддай, батьку, за мене Оксану!
Чуб трохи подумав, подивився на шапку та пояс, шапка була чудова, пояс теж не поступався перед нею, згадав зрадливу Солоху і скачав рішуче:
– Добре, присилай сватів!
– Ой! – скрикнула Оксана, переступивши поріг, побачивши коваля і втупивши з подивом і радістю в нього очі.
– Поглянь, які я тобі приніс черевики! – сказав Вакула. – Ті самі, що носить цариця.
– Ні, ні! Мені не треба черевиків! – говорила вона, махаючи руками й не зводячи з нього очей. – Я й без черевиків… – Далі вона не договорила й зашарілася.
Коваль підійшов ближче, взяв її за руку; красуня й очі опустила. Ще ніколи не була вона така дивовижно гарна. Захоплений коваль тихо поцілував її, обличчя її ще більше зашарілося, і вона стала ще краща.
Проїздив через Диканьку блаженної пам’яті архієрей, хвалив місце, де стоїть село, та, їдучи вулицею, спинився перед новою хатою.
– А чия це така розмальована хата? – спитав преосвященний у вродливої молодиці з немовлятком на руках, що стояла коло дверей.
– Коваля Вакули! – сказала йому, кланяючись, Оксана, бо це була саме вона.
– Славно! Славна робота! – сказав преосвященний, розглядаючи двері та вікна. А вікна всі були обведені кругом червоною фарбою; а на дверях всюди були козаки на конях з люльками в зубах.
Та ще більше похвалив преосвященний Вакулу, коли дізнався, що він додержав церковного покаяння і пофарбував задарма увесь лівий крилас1 зеленою фарбою з червоними квітками. Це, проте, ще не все; на стіні збоку, як увійдеш у церкву, намалював Вакула чорта в пеклі, такого гидкого, що всі плювали, коли проходили повз нього, а молодиці, як тільки розплакувалось у них на руках дитя, підносили його до картини й говорили: “Он бач, яка кака намальована!” – і дитя, стримуючи слізоньки, скоса поглядало на картину й тулилося до лона своєї матері.
Запитання і завдання до прочитаний уривків
1. Як Солоха позбулася своїх залицяльників? Наведіть кумедні подробиці цієї пригоди.
2. Як Вакула поставився до Оксаниної обіцянки одружитися, якщо він дістане царські черевички? Обгрунтуйте відповідь цитатами з тексту.
3. Перечитайте опис подорожі Вакули до Петербурга. Якими фантастичними подробицями насичує його автор?
4. Якими постають цариця й придворні у творі Гоголя? Як поводилися в палаці запорожці?
1Крилас – у церкві підвищене місце для хору, читців із правого та лівого боку від середніх дверей вівтаря.
5. Як Вакулі вдалося роздобути для коханої царські черевики? Схарактеризуйте поведінку парубка в палаці.
6. Як Оксана поставилася до подарованих Вакулою черевичків? Чи й справді через них дівчина погодилася вийти заміж за коваля? Обгрунтуйте свою думку.
Запитання і завдання до прочитаного твору
1. Які риси характеру виявив Вакула в боротьбі за серце Оксани?
2. Як ковалеві вдалося приборкати чорта?
3. Чому змінилося ставлення Оксани до коваля?
4. Порівняйте! Порівняйте опис Петербурга з описом зимової ночі в селі. Укажіть найзначніші розбіжності між ними. Зверніть увагу на те, “чиїми очима” бачить Петербург автор повісті. Чому ця подробиця важлива?
5. Визначте основну думку повісті “Ніч перед Різдвом”. Сформулюйте її в кількох реченнях і запишіть.
У СВІТІ МИСТЕЦТВА
ЗНАМЕНИТІ ЛІТЕРАТУРНІ СЮЖЕТИ У ТВОРАХ МАЙСТРІВ РІЗНИХ МИСТЕЦТВ
Збірка Гоголя “Вечори на хуторі біля Диканьки” справила величезний вплив на українську й російську культуру. Зокрема, на основі повісті “Ніч перед Різдвом” виникло чимало відомих нині творів інших видів мистецтв.
У другій половині XIX ст. за повістю “Ніч перед Різдвом” створили опери видатні російські композитори Петро Чайковський і Микола Римський-Корсаков.
Опера Чайковського спочатку називалася “Коваль Вакула”. Однак згодом автор доопрацював її і представив публіці під назвою “Черевички” (1885). Композитор використав у своєму творі широку палітру української народної музики – від неквапливої думи до запального гопака (танок Чорта й Солохи). Український світ в опері розкрито через задушевно-ліричну й жартівливо-комічну музичні теми, суголосні властивостям національної душі в гоголівській повісті. “Черевички” називають найсвітлішою оперою Чайковського.
Опера Римського-Корсакова “Ніч перед Різдвом” з’явилася за десять років після “Черевичків”. Її автора цікавили передусім фантастичні, казкові елементи повісті.
Важливе значення мали для композитора й змальовані Гоголем народні обряди, які, на його думку, зберігали живий і плідний зв’язок з язичницькими1 повір’ями давніх слов’ян. Відтворюючи язичницьке світобачення, Римський-Корсаков наголосив на спорідненості фантастики й дійсності, життя природи й людини.
1. Як ви гадаєте, що спонукало Чайковського змінити назву опери, написаної на основі гоголівської повісті?
2. Прослухайте уривки згаданих музичних творів і підготуйте стисле повідомлення про них.
Повісті Гоголя стали джерелом натхнення для відомого російського художника Іллі Рєпіна. Уродженець міста Чугуєва (Харківська область) і нащадок козацького роду, він добре знав традиції українського народу й нерідко звертався до них у своїй творчості. У річищі української теми митець написав полотно “Вечорниці”, яке перегукується з картинами українського світу, створеними в гоголівських повістях.
1Язичницький – від язичництво: первісна релігія східних слов’ян, сутність якої полягала в обожненні сил природи й культі предків.
1. Пригадайте, що таке вечорниці. Розгляньте репродукцію картини Рєпіна.
2. Опишіть приміщення, у якому відбувається гуляння, зображене художником. Хто бере участь у вечорницях? Опишіть убрання й настрій цих персонажів.
3. Опишіть танок, який виконують парубок і дівчина на передньому плані картини, визначте його характер. Обгрунтуйте відповідь деталями картини.
4. Чим зображена на картині Рєпіна танцюристка схожа на Оксану з повісті Гоголя? Обгрунтуйте свою думку.
У 1961 р. режисер Олександр Роу зняв кінофільм “Вечори на хуторі біля Диканьки”, узявши за основу сюжет гоголівської “Ночі перед Різдвом”. Завдяки напрочуд вдалому акторському складу, спеціальним ефектам, гумору й точному відтворенню святкової атмосфери повісті ця стрічка зажила слави шедевра радянського кінематографа.
Радянські кінематографісти й мультиплікатори не обійшли увагою і пригодницький роман Стівенсона “Острів Скарбів”. Найкращою серед кіноробіт визнано трисерійну однойменну стрічку режисера Володимира Воробйова (1982), що майже буквально відтворює літературний твір. Ролі двох центральних персонажів – Гокінса й Сілвера – у ній блискуче виконали юний Федір Стуков і відомий актор Олег Борисов.
Безперечно, цікавою є також експериментальна мультиплікаційно-ігрова стрічка “Острів Скарбів”, створена на студії “Київнаук-фільм” під керівництвом режисера Давида Черкаського (1988). Сюжет мультфільму насичений комічними музичними номерами, у яких поєдналися елементи кіно та анімації.
Тривалу екранну історію має твір Діккенса “Різдвяна пісня в прозі…”. Перша його кіноверсія – німий фільм “Скрудж, або Примара Марлі” (режисер Волтер Буф) – побачила світ 1901 р. А найсучаснішою на сьогодні екранізацією є американський фільм “Різдвяна історія” режисера Роберта Земекіса (2009). Цю стрічку, що успішно поєднала основні ідеї повісті із сучасними технічними ефектами, схвально сприйняли глядачі різних країн.
1. Розгляньте кадри з екранізацій літературних творів і визначте, які епізоди на них зображено.
2. Які риси характерів персонажів відбилися в поданих кадрах?
Підсумкові запитання і завдання
Перший рівень
1. Назвіть головного героя повісті “Різдвяна пісня в прозі…”.
2. Як називається повість, у якій ідеться про кохання коваля Вакули до красуні Оксани? Хто автор цього твору?
3. Що таке пригодницький роман? Наведіть приклади таких творів.
Другий рівень
1. Який з авторів, згаданих у третій частині підручника, був пов’язаний з українською культурною традицією? Як цей зв’язок позначився на творчості письменника?
2. У яких епізодах роману “Острів Скарбів” виявилася сміливість Джима Гокінса?
3. Що таке композиція літературного твору? Схарактеризуйте композицію “Різдвяної пісні в прозі…”.
Третій рівень
1. У яких рисах характеру й особливостях поведінки Сілвера розкрито його непересічну вдачу?
2. Перечитайте авторську характеристику Скруджа, подану на початку “Різдвяної пісні в прозі…”: “О! Скрудж був справжній “жмикрут”: він умів міцно схопити людину як кліщами, придушити, скрутити, згребти”. Обгрунтуйте її прикладами з твору. Як риса характеру, наголошена автором, позначилася на житті героя і його стосунках з оточуючими? Чим вона була зумовлена?
3. Схарактеризуйте фантастичних персонажів, змальованих у творі “Ніч перед Різдвом”. Назвіть їхні казкові, життєподібні й кумедні риси.
Четвертий рівень
1. Порівняйте образи Сілвера й Гокінса. У чому вони протиставлені один одному? Які шляхи досягнення поставленої мети уособлюють названі персонажі?
2. Які відкриття зробив Скрудж під час фантастичних мандрівок? У чому полягає його духовне переродження? У чому воно виявилося?
3. Які українські народні традиції, звичаї, вірування та уявлення відбилися в повісті “Ніч перед Різдвом”?
Клуб книголюбів
1. Пофантазуйте! Спочатку роман “Острів Скарбів” мав назву “Корабельний кухар”. Однак, зваживши на пораду видавця, автор її змінив. Як ви гадаєте, чому першу назву було визнано невдалою? Який із заголовків вам більше подобається? Поясніть свій вибір.
2. Як у повісті “Різдвяна пісня в прозі…” розкрито цінність сімейних стосунків і домашнього вогнища? Наведіть приклади з твору.
3. Чому історію кохання Вакули й Оксани Гоголь розгортає на тлі Різдвяних свят? Що споріднює повість “Ніч перед Різдвом” з фольклорною казкою? А чим вони відрізняються?
4. Групова робота. Завдання для першої групи. Порівняйте! Порівняйте сюжети “Різдвяної пісні в прозі…” Діккенса та “Ночі перед Різдвом” Гоголя. Визначте спільне й відмінне в цих творах. Завдання для другої групи. Підготуйте інсценізацію уривка одного з творів, уміщених у третій частині підручника.
Завдання для третьої групи. Підготуйте “реквізит”1 для гри “Упізнай літературний твір за зображеною в ньому річчю”. Складіть перелік запитань, які допоможуть визначити, чи добре ваші однокласники знають художні тексти, у яких згадано той чи той предмет (наприклад: “Де вперше з’являється ця річ?”; “Кому вона належить?”; “Які поділ пов’язані з цим предметом?” тощо).
Теми творів
1. “Різні шляхи до однієї мети: образи Джима Гокінса й Джона Сілвера в романі Стівенсона “Острів Скарбів””.
2. “Чудо Різдва в повісті Діккенса “Різдвяна пісня в прозі…””.
3. “Перемога кохання над життєвими перешкодами й силами зла в повісті Гоголя “Ніч перед Різдвом””.
1Реквізит – сукупність предметів, необхідних для постановки театральної вистави чи кінозйомки.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)