Ніч перед Різдвом характеристика образа Вакула-Коваль

НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ Повість(1831) Вакула-Коваль – головний герой повести, що відкриває другу частину “Вечорів”. В. закоханий у примхливу дочку багатого козака Корния Чуба, черноокую сімнадцятилітню Оксану. Та на сміх вимагає добути для неї черевички (туфельки), які носить сама цариця, – інакше не вийде заміж за В.; коваль біжить із села з наміром ніколи в нього не вертатися – і випадково прихоплює мішок, у який його мати, сорокалітня відьма Солоха, сховала залицяльника-чорта, коли наскочили до неї інші кавалери Повторивши сюжетний хід

повести про св. Іоанна, архієпископа Новгородському, і св. Антонію Римлянині, В. исхитряется осідлати риса й, загрожуючи тому хрестом, відправляється Впетербург. Змішавшись із юрбою запорожців, проникає в палац; випрошує в Катерини Великої царські черевички.

Тим часом налякана Оксана встигає без пам’яті закохатися в коваля, понапрасну нею скривдженого й, може статися, загубленого назавжди. Черевички доставлені, але весілля відбулося б і без них. Від сцени до сцени тональність оповідання усе м’якше, всі насмешливее; образ “світового зла”, з яким має бути подолати ковалеві, усе несерйозніше. Розв’язуючи

мішок із чортом, В. задумливо вимовляє: “Отут, здається, я поклав струмент свій”; і насправді – нечистій силі має бути послужити “струментом” спритному ковалеві; не допоможе й жалібно-комічне прохання чорта: “Відпусти тільки душу на покаяння; не клади на мене страшного хреста!” Як більшість героїв “Вечорів”, В. прописаний у напівлегендарному минулому.

У цьому випадку це умовний “золоте століття” Катерини, напередодні скасування запорізької вольниці, коли мир не був ще так нудний, як зараз, а чарівництво було справою звичайним, але вже не таким страшним, як колись. Відьми й демони не те щоб приручені, але вже не всевладні й часом смішні. Чорт, верхи на якому подорожує В., – “попереду зовсім німець”, з вузенькою верткою мордочкою, кругленьким п’ятачком, тоненькими ніжками.

Він скоріше схожий на “моторного франта із хвостом”, чим на чорта, що б’ється під час Страшного суду грішниками, яким зобразив його В. (В. не тільки коваль; він ще й богомаз) на стіні церкви, до петербурзького вояжу. І тим більше не схожий він на того страшного диявола в пеклі, якого В. намалюет пізніше, “у спокуту” цієї поїздки (“такого бридкого, що всі плювали, коли проходили мимо бач, яка кака намальована!

“). Більш того, самий образ осідланого чорта відбитий у безлічі сюжетних дзеркал (мати В., ” чорт-баба” відьма Солоха, на самому початку повести невдало приземляється в грубці – і чорт виявляється верхи на ній; батько Оксани Чуб, один із численних залицяльників Солохи, захований у мішок, де вже сидить дяк); те, що смішно, уже не може бути до кінця страшно. Це по-перше; по-друге, В. стикається з поганню, використовуючи зло в благо (хоча б своє особисте благо – не коли-небудь, а саме в ніч перед Різдвом. По логіці “Вечорів”, в “малому”, календарному часі язичеська щоденність настільки відрізняється від навечерий церковних свят, наскільки у великому, історичному часі стара стародавність відрізняється від недавнього минулого. Чим ближче до Різдва й Великодня, тим зло активніше – і тим воно слабкіше; передріздвяна ніч дає погані останній шанс “пошаліти” – і вона ж ставить межу цим “витівкам”, тому що всюди вже колядують і славлять Христа.

По-третє, В. при всій своїй “ковальській” силі неймовірно простодушний. А головне, він самий набожний із всіх жителів села; про побожність героя оповідач повідомляє з м’яким гумором, – але вертається до цієї теми невідступно, аж до фіналу. (Повернувшись із “подорожі”, В. просипає святкову заутреню й обідню, засмучується, сприймає це як розплату за спілкування з нечистим, котрого він на прощання висік, але не перехрестило; заспокоєння приходить до героя лише після твердого рішення в наступний тиждень висповідатися у всім попові й із сьогоднішнього дня почати бити “по п’ятдесяти уклонів через весь рік”.) Тому-Те В. , будучи сином “відьми” і особистим ворогом скривдженого їм риса, може віч-на-віч зустріти з поганню – і залишитися непошкодженим. Стосується це не тільки основної сюжетної лінії, але й побічних її відгалужень.

Відправлений Оксаною за черевичками (по казковому принципі “піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що”), В. повинен знайти чарівного помічника – тому що поодинці йому не впоратися. Добрі помічники в повістях циклу практично відсутні; тому В. прямо направляється до Пузатого Пацюку, про який усі говорять, що він “знає всіх чортів і все зробить, що захоче”. Пацюк вигнаний (або, скоріше, біг) із Запоріжжя, що подвійно недобре. Сікти перебуває за порогом нормального миру, як чорт перебуває за його чертою; але навіть із Запоріжжя за добрі справи не виганяють. Живе він на відшибі, нікуди не виходить; сидить по-турецки.

Щось “інше”, далеке, басурманское проступає й у його вигляді: низенький, широкий, у таких неосяжних шароварах, що, коли він рухається по вулиці, здається, начебто кадь іде сама собою. З’ївши миску галушок, Пацюк приймається за вареники, причому вони самі стрибають у сметану, а потім відправляються в рот до їдця. Але навіть побачивши все це; навіть поприветствовав Пузатого Пацюка словами: “Ти доводишся небагато те саме що чорт”; навіть одержавши двозначну відповідь: “Коли потрібно риса, те й ступай до чорта <... > тому не потрібно далеко ходити, у кого чорт за плечима”, – В. усе ще не розуміє, куди й до кого він догодив.

І тільки лише зміркувавши, що Пацюк жере скоромне в ніч перед Різдвом, коли покладена “голодна кутя”, та й то лише після зірки (тим більше що зірки украдені з неба Солохою і її франтуватим дружком, що і сидить у В. за плечима, у мішку), В. догадується, хто сидить перед ним. Пацюк не просто “знає всіх чортів”, не просто “те саме що чорт”; він і є самий теперішній чорт. А його “хата” – потойбічний мир; вареник, що сам собою попадає в рот В., – своєрідне міфологічне “випробування”.

(Живі не можуть їсти “загробну” їжу.) Будь-якому героєві повістей із древньої, “міфологічної” життя такий візит у лігвище “ворога” обійшовся б дорого, у найкращому разі коштував би життя, у гіршому – душі. Однак набожний, хоча й не занадто що швидко міркує (принаймні, у цій сцені) коваль запросто залишає “зачароване місце”, щоб буквально в наступному епізоді осідлати іншого чорта: поменше, поглупее й посговорчивее Пацюка.

Потім В. мужньо переносить небезпечний політ – і попадає в Петербург. Це у всіх відносинах дивне місце, що плаває в море вогнів (як що б помінялося “ролями” з різдвяним небом), відділене від іншого миру шлагбаумом. А виходить, подібно Січі, що перебуває за порогом. Чи дивно, що В. із чортом негайно попадають у компанію запорожців, рік назад проїжджали через Диканьку. Продемонструвавши їм своє вміння говорити “по-російському” (“Што, балшой місто” – “дивовижна пропорція”), В. за допомогою хвостатого ” стру-мента” змушує запорожців взяти себе в палац.

З палацом усе теж обстоит далеко не просто. Поруч із ангелоподобной государинею виявляється двозначний персонаж – щільна людина в гетьманском мундирі, що мало того що криво (перша ку ” дьяволоватос-ти”), але й учить козаків лукавити. Тобто поводиться, як самий теперішній чорт, лукавий. Прямій, етимологічний, зміст “темної”, демонічного прізвища підкреслять сусідством з “променистим” титулом “Ясновельможний” (“Ясновельможний обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом…”). Але простодушний В. знову не розуміє, хто коштує перед ним (тим більше що образ Потьомкіна врівноважений у цій сцені образом правдивого письменника Фонвізіна, що теж перебуває в оточенні імператриці й персоніфікує “добре”, чесний початок петербурзького життя).

І знову духовне невідання сходить В. з рук. Він – не запорожець; він – не лукавить; він повз Ясновельможного Потьомкіна звертається прямо до цариці, чиї “цукрові ніжки” щиро захоплюють його, – і тому одержує від її бажані черевички. Тоді як хитрі запорожці незабаром залишаться з носом – Січ, що вони просять зберегти, заради чого й прибутку в столицю імперії, буде скасована в 1775 р. Втім, скасування Січі буде означати не тільки остаточне завершення “міфічної стародавності”, але й “початок кінця” романтично-легендарного минулого. Шлях до нестрашного, але нудної сучасності відкритий; малому “дитяті” В. і Оксани призначене життя у світі, де пригоди, подібні тим, що випали на частку В., стануть уже неможливими, тому що стародавня погань виявиться остаточно витиснутої з реальності в область баєчок Рудого Панька й у сюжети церковних розписів коваля В.: “…яка кака намальована!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Ніч перед Різдвом характеристика образа Вакула-Коваль

Categories: Шкільні твори

Links