Невмирущість духовної краси за драмою Л. Українки “Лісова пісня”
Про жодну поетесу світу стільки і так не сказано й не написано, як про Лесю Українку. Різкими контрастами наповнена її творчість. Фізичний біль і душевна сила, ніжність і криза, любов і ненависть – ці антиподи стали постійними для характеристики образу української поетеси. Вона любила людей, їм віддавала всі свої сили, усе своє натхнення й волю, сподіваючись на сонячні дні. Писала про минуле і сьогочасне, а бачила майбутнє, відтворювала стародавні часи, а в думці бачила вільну Україну. Віра в людину, у її невичерпній духовній можливості, вірність
Одним з найкращих творів Лесі Українки є драма-феєрія “ЛІсова Пісня”. Разом з поемами “Кам”яний господар” та “Оргія” вона за словами М. Рильського творить “діамантовий вінець Лесі Українки”. Цей твір був давньою мрією поетеси, і здійснили вона її 1911 року далеко від України, в Кутаїсі, будучи тяжко хворою. Зусиллями звичайної волі перемагала недугу й змушувала своє немічне тіло слугувати “богині фантазії”.
Ця піднесена драма утверджує
Головним персонаем “Лісової пісні” є Мавка – міфологічна істота, витвір народної фантазії. Авторка наділяє Мавку дівочою вродою, дає їй співочу душу, ніжну натуру. Важливою деталлю в портреті героїні є її коси. вільна, як сама природа, що її зростила, Мавка ходить у лісі “з розпущеними чорними косами, перевитими, ніжними квітами. Коси в сприйманні народу – символ дівочої цноти, вроди та волі. Краса Мавки підкреслена зоряним вінком, котрий є символом усього найкращого, що є в ній самій, і ширше – що повинно бути найпрекраснішим у людині. Огнисте сяйво зоряного вінка супроводжує Мавку протягом усієї п”єси.
Героїня сприймається не тільки як казковий образ, як людська мрія про щастя, про вільне життя, а й реальна, життєва своєю художньою правдою. Вона чесна за своїм характером, почуттям, незламністю і щирістю. Мавка – горда і мужня, в її образі Л. Українка втілила свій ідеал людини – гордої, волелюбної, духовно багатої, відданої своїм почуттям переконанням. Цей образ протиставлено в творі людям дріб”язковим, тим, світ яких – у вузькому міщанському кутку, далекий від усього високого й прекрасного, а в такому протиставленні ще й більш яскраво сприймається провідна ідея твору, котра й полягає в невмирущості всього високого й прекрасного в людині, проголошеною Мавкою: “Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає”.
Сила духу Мавки, її внутрішня краса сприймається ще більш яскравіше в порівнянні з Лукашем. Лукаш – теж гарний і приваблює око перш за все своєю зовнішньою красою, а також безпосередністю й щирістю.
Та за натурою він непослідовний і роздвоєний. З одного боку, Лукаш понад усе любить природу, кохає Мавку, а з другого – в душі його живе власник, прагнення до міщанського спокою і благополуччя. Мавка правильно оцінює суперечності в характері Лукаша, говорить про його неспроможність “своїм життям до себе дорівнятись”. Вона боронить його від байдужості, кличе до красивого, величного, басить в ньому “цвіт душі”. Для Мавки, котра вважає пісню мовою душі людини, дивно і боляче чути від Лукаша таке: “Пісні! То ще наука невелика!” На таку зневажливу фразу вона відповідає: “Не зневажай душі своєї цвіту, Бо з нього виросло кохання наше, Той цвіт від папороті чарівніший, він скарби творить, а не відкриває!
Стосунки між Мавкою і Лукашем нагадують “літературну пару” – Марусю Чурай та Гриця Бобенка з історичного роману Л. Костенко. У ньому розходження між героями в принципі виникли на основі того, що любов Марусі “сягала неба”, а ” Гриць ходив ногами по землі” та ще й твердив, і також частково “сходився” з Лукашем: “Любов любовю, а життя життям”. Прикро, але зусилля Мавки “підняти” Лукаша до свого “неба” не дали результатів, а якщо й дало, то запізно. Тільки з Килино, Лукаш починає усвідомлювати, що він утратив. У ньому відроджується потяг до прекрасного, до незайманого кохання, він раптово “мудрий став” під дією жорстких законів життя, він не бачить сенсу у своєму існуванні і запитує Килину: “А треба жити?” Лукаш просить у Долі:
Пригорни, моя Доля,
Хоч руками долинку,
чи не знайдеш під снігом
з дивоцвіту стеблинку”
“Дивоцвіт” – це щось таке, що Лукаш загубив, це – уособлення втраченого багатства душі. В останньому монолозі Мавки найсильніше звучить ідея невмирущості духовного багатства людини:
Легкий, пухкий попілець
Ляже, вернувшийся в рідну землицю
вкупі з водою там зростить вербицю,-
стане початком тоді мій кінець.
Колись у листі до своєї матері Л. Українка писала, що образ Мавки “зачарував її на весь вік”. Це “зачарування” поетеса передає кожному, хто цей твій читає, бо все в ньому освічене полум”ям духовності, прагненням до прекрасного, небуденного, незвичайного.
Поетичне слово Лесі Українки, яке вона сама називала “співучим полум”ям” у “Лісові пісні” заспівано і засвітилося на повну силу, давши українському народові неперевершений твір високого й прекраного духу.
(3 votes, average: 2.67 out of 5)