Невмирущість духовної краси людини (за драмою-феєрією “Лісова пісня”)

Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці Лесі Українки “Лісова пісня”, яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.

У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку – “весна ніколи так ще не співала…” Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія – цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос

Лукашевої “веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти”.

У другій дії – зміліло озеро, “очерет сухо шелестить скупим листом”. Природа в’яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається – між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.

На противагу Лукашеві ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. “Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає”, – ці слова найстисліше і

найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає як “огнисте дерево”.

У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, “всі зорі погасли в вінку і в серці”. В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.

Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.

Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.

Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу – через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Невмирущість духовної краси людини (за драмою-феєрією “Лісова пісня”)

Categories: Твори з української літератури

Links