Вічність духовної краси в драмі Лесі Українки “Лісова пісня”

Хто не знає української поетеси Лесі Українки? Її творчість – це прославляння людини, його духовної краси, його гармонії. І як наслідок роздумів Лесі – поява її Мавки, у якій поєднується й краса любові, і краса природи, і краса найвищої гармонії природи й людини. Мавка – дочка природи, і живе вона поруч зі своїми “рідними” – Лісовиком, Водяним, Русалкою, Перелесником. Біль, заподіяний комусь із її сестер або братів, навіть березі, віддається болем у її серце. Мавка просить Лукаша, що хоче нагострити з берези сік:

– Не точи! Це

кров її. – Не пий же кров із сестрички моєї!

У Мавке начебто переплелися й людські, і надприродні якості: вона відчуває в собі живлющу силу від шелесту дерев, від подиху вітрів, і одночасно її почуття – це почуття людини. Навіть ока Мавки поєднують у собі вся розмаїтість природи:

…зелені… а були, як небо сині… ПРО! Тепер уже сиві, як та хмара… ні, здається, чорні, або, може, карі…

Вона й спить у вербі, а її мовлення – це начебто дзюркіт струмка. Мавка довелася по душі Лукашу, тому що обоє мають у серцях кольори, що “скарбу створює”. Це допомагає їм порозумітися, адже Мавка все-таки таки –

лісова дівчина, а Лукаш – людський юнак. Але грає він на сопілці так, що навіть для цієї лісової дівчини, для якої увесь світ здається гармонійно побудованим, його гра здається чарівною. У душі Лукаша поки що існує гармонія, він ще живе під впливом казок і приказок дядька Лева, що є “приятелем” для всіх лісових жителів. Скільки в дядька Лева добра в душі, він радується всьому живому! Люблять його лісові жителі за те, що “заприсяг життям, що дуба він повік не дасть рубати”. Тоді й Лісовик заприсяг, “що дядько Лев і вся його рідня повік у безпеці будуть у лісі”. І Мавка розуміє, що дядько Лев ніколи нікому не зробить зла, тому що має искреннее, чуйне серце, тому що не може себе уявити окремо від природи. Він усвідомить: “Що лісові, ті не погане… усякі скарби з лісу йдуть”. Тягнуться до нього ті, хто вважає також, як і він, тягнуться люди з такими ж щирими серцями, які вірять у єдність людини й природи, у гармонію людини й природи. А сам дядько Лев навіть умирати хоче в лісі, щоб не розірвати це магічне коло:

“Як буду вмирати, то прийду, як звір до лісу…отут під дубом нехай і поховають…”.

Наприкінці свого недовгого життя і Лукаш розуміє те, чому завжди вчив його дядько: людина й Природа повинні жити в згоді. Але для цього знадобилося Лукашу побувати в шкірі вовка. Зате його мати й дівчина не хочуть бачити краси природи, не хочуть чути її “голосів”. “А я б і цілий ліс продати змогла”, – говорить мати Лукаша. За це й були вони покарані силами природи. Лише Мавка поєднує в собі й людське, і лісове. Саме таким, на думку Лесі Українки, і повинен бути людина – адже Мавка тепер має душу. Ця гармонія, ця краса буде жити вічно. Образ Мавки буде жити завжди, як завжди будуть жити, не заважаючи один одному, а, навпаки, допомагаючи, людина й природа, у вічній гармонії, у вічній любові. І тоді кожна людина, приходячи в ліс, зможе почути голос, що відгукнеться “шелестом тихим вербової галузі, голосом ніжної тонкої сопілки”. Це буде голос Мавки – вічно живий девушки-вербици, що буде завжди співати: “Грай же, улюблений, благаю!”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)


Вічність духовної краси в драмі Лесі Українки “Лісова пісня”

Categories: Нові твори

Links