Нетрадиційна характеристика ролі Онєгіна в романі Пушкіна
От у цьому значенні й варто розуміти назва глави. Тут Мова йтиме про ролі, вільно або мимоволі зіграних Онєгіним у різні періоди його життя. Про те, кого і як він грає: якою людиною прагне стати перед навколишніми й перед самим собою? Наскільки йому вдаються подібні перевтілення? І навіщо він це робить?
Роллю називається також прояв себе в якому-небудь роді діяльності або ступінь участі людини в певній справі, підприємстві, події, а також міра його впливу на них. І про це теж піде мовлення, але лише почасти. Тому що питання про суспільну роль
А як же ставився до нього сам Пушкін? Як він розумів і оцінював місце, роль, значення онегинского типу в російському житті? Звернемося до тексту роману. Отже, відправимося слідом за Пушкіним і з його допомогою пильно вдивимося
От перша строфа: Онєгін міркує. Вся строфа – свого роду монолог, тільки без глядачів, тому що це внутрішній монолог, не вимовлена вголос мовлення героя. Про що і як міркує Онєгін, для кого призначений цей монолог – ми розберемося далі. А зараз нам варто взяти до уваги одне наступне уточнення поета – свого роду ремарку, або авторське пояснення до сцени в тексті драми. На початку другої строфи Пушкін повідомляє:
Так думав молодий джигун,
Петя в пилу на поштових,
Всевишньої волею Зевеса
Спадкоємець всіх своїх рідних.
Але Онєгін не дивиться по сторонах. Він мчиться – і нічого не бачить. І ця сторона його натури неодноразово розкривається протягом роману. Він дивиться на прекрасні картини, зображені поетом, але начебто не бачить їх. У всякому разі, поет не зобразив онегинских відгуків на прекрасне. От, наприклад, Онєгін “поскакав на бал”: по сторонах розгортається панорама зимовим, посрібленим інеєм Петербурга, чарівно пересуваються вогні, сніжинки блищать як діаманти… Але бачить все це ліричний оповідач, а не Онєгін! Разом з оповідачем захоплюється читач, а в онегинской душі все глухо, краса природи не сколихнула її. Той же Петербург перетворює у світлі рум’яної ранкової зорі – і знову Онєгін залишається глухим до прекрасного. І в селі лише два-три дні йому здавалися новими – але не прекрасними сільські види, а потім простота сільської ідилії набридла йому. А потім Москва, Волга, Кавказ, Крим, Одеса – усе промайнуло перед ним за час подорожі, і ніщо не сколихнуло його. Чи можна бачити тут прояв натури Онєгіна? Імовірно, так, якщо під цим словом розуміти його наукове значення: натура – властивості, особливості людини, істота його характеру й темпераменту. Приймемо в міркування цю сторону душі Онєгіна й згодом урахуємо неї.
А зараз, на самому початку роману, Пушкін мотивує ця байдужність Онєгіна до прекрасного в природі вказівкою на те, що одна життєва турбота владно захопила його думки й почуття. Про що ж міркував він? Що відволікає його від навколишніх видів?
Але ж це – сама теперішня роль, не чи правда? Вдобавок уже відома Онєгіну. Імовірно, не раз доводилося йому бачити цю лицемірну гру спадкоємців, що зображували перед що вмирали, перед навколишніми й перед собою, як гірко засмучені вони трагічною неминучістю. Та й на що інше могла розраховувати “золота молодь”, марнотрати, чепуруни, легковажні джигуни, всі ці марнотрати, що не заробили собі стану? Тільки на спадщину. Виходить, і неминучий ритуал вони повинні були виконати цілком, включаючи роль засмученого спадкоємця.
И от тепер Онєгін виявився сам у цій ролі. Вона, як видно по його зауваженнях, не досить приємна йому. Але він узявся грати й тепер не відступає.
Уточнимо: адже він не просто міркує над можливістю або ймовірністю. Він уже мчиться – виходить, усе для себе вирішив і вже приступився до виконання цієї ролі.
Тут необхідно розібратися глибше. Зрозуміло, що це буде роль для навколишніх і для хворого дядюшки. А перед собою кого він грає? Адже його внутрішній монолог – не тільки завчання ролі, що він буде грати по примусі: її ключові положення супроводжуються онегинским коментарем. Дуже тверезо й дуже суворо оцінює він Майбутнє лицедійство. Від себе-те йому нема чого приховувати: немає в нього людського жалю до вмираючого старого, зате Онєгін пошкодував самого себе. Йому заздалегідь нудно, і він строго оцінює себе за холодний розрахунок з корисливих спонукань. “Яке низьке підступництво!”- викликує він сам. А Пушкін у п’ятдесят других строф, закінчивши відступ до джерел життя свого героя, підтверджує цю самооцінку: “Приготовляясь, грошей заради, На подихи, нудьгу й обман”.
Як видно вже з першої строфи, молодий джигун уміє тверезо мислити, здатний глибоко заглянути у власну душу, розуміє зміст відносин у своєму середовищі й у стані з моральної позиції дати сувору оцінку поводження – свого й дядька, тому що той настільки ж расчетливо “поважати себе змусив” надеждою на спадщину. Але піти моральному, велінню він не має сил або не бажає. По суті, ПРО зізнається, що має намір надійти аморально.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)