Нечуй-Левицький Іван Семенович Органи російських партій

Львів: Каменяр, 1998 (фактично 2000)

Всі великоруські журнали і газети цього часу можна розділити тільки на дві категорії: на європейську, або ліберальну, і на московську, або консервативну.

Ще недавно в Росії ліберальніші журнали звалися “западническими”, а люди того прямування – “западниками”. Московська невеличка частина журналів звичайне зветься в Росії “слав’янофільською”. Ми в “Правді” ще попереду перемінили те слово на правдивіше, назвавши московську партію “слов’яноїдською”, або “восточною”,

ще лучче “азійською”.

Ми ділимо всі великоруські журнали тільки на дві части, бо в Росії ще нема органів усяких партій, як то буває в Європі; а нема газетних органів тим, що нема і самих партій; принаймні вони ще не виявили себе в літературі. Тяжка цензура, тяжкий уряд, недостача правдивої науки – все те наполягає тяжким каменем на громадську мисль, пригнічує її, не дає виявитись їй вільно й широко в газетах і журналах, хоч вона вже й є в людських головах. Тим-то ми звемо більшу часть великоруських журналів європейською. Вона пересаджує європейську мисль на землю Росії і прямує до зміни старих давніх

порядків. Московська маленька частина газет хоче повернути жизнь Росії до старого життя колишнього Московського царства.

Європейська часть великоруських журналів складається з товстих щомісячних журналів, которі видаються в Петербурзі. Ось вони: “Вестник Европы” , “Отечественные записки “, “Дело”, “Всемирный труд”. Сі журнали виходять щомісяця по одній товстій книжці. До цієї категорії стосуються сатиричні журнали “Искра” і “Будильник”, котрі виходять зошитами. Найважніша газета європейського прямування “Санкт-Петербургские ведомости”. До сієї ж категорії належиться ще чимало газет, як-от “Киевлянин” (видається в Києві), журнальчик “Неделя” і інші.

Московську, чи консервативну, часть журналів складає один тільки товстий журнал “Русский вестник”, та й той тепер тоншає, бо виходить далеко меншими книжками, а колись його видавали по дві книжки на місяць! Органом старої, чи московської, партії служить газета “Московские ведомости”. Прихвоснем її (як звуть в Росії) служить “Голос”, газета в Петербурзі. Є ще, окрім упом’янутих, один товстий журнал “Заря”, але він, як кажуть, ні до бога, ні до людей, ні до Петербурга, ні до Москви! Те ж саме можна сказати і про декотрі газети і газетки, столичні й провінціяльні: вони не мають ніякого добре омежованого прямування, а так собі, подають звістки політичні і літературні. Між невеличкими газетками дуже витикаються дві: “Новое время” й “Весть”. Обидві видаються в Петербурзі, обидві прямо звуть себе консервативними. Ми їх лічимо між газетами азійської, або московської, категорії, бо вони тхнуть дуже старим московським духом, хоч і виходять у Петербурзі.

Всі журнали й газети європейської категорії мають собі ціль пересаджувати європейську просвіту, європейську науку на російську землю. Центром європейського впливу в Росії давно став Петербург. Ще від царя Петра I, котрий прорубав вікно в Європу, построївши Петербург, і справді полилася швидше й ширше просвіта з Європи в Росію, іменно через Петербург. Море вкоротило далеку дорогу з Європи, морем швидше наплило чужоземців в Петербург, котрі, обрусівши там, змішалися з тамошніми руськими і далеко підігнали наперед просвіту в Росії. Між пишучими в газетах петербурзьких, навіть між редакторами, є чимало людей з прізвищами німецькими. Петербург з своїми журналами і газетами став в опозиції з старою московською літературою. І до сього часу між ними тягнеться лайка та колотнеча на папері, бо й досі петербурзькі і московські писателі ні в чому не згоджуються між собою. Тепер та боротьба ще прибільшується, бо Москва відстоює й досі за стару жизнь Московського царства і ставить собі за ідеал XVII вік московського життя, а Петербург хоче переробити те старе життя по європейському ідеалові. Ладу й миру між ними не може бути.

Щоб лучче познакомити галицько-українську публічність з духом і прямуванням великоруських журналів і газет, ми попереду скажемо гуртом про ті підстави, на котрих вони стоять, про ті ідеї, що пронизують наскрізь ті журнали, а потім вже покажемо, що путнішого з’явилося в журналах за минувший рік.

“Вестник Европы”, полемізуючи проти ненависти “Московських ведомостей” ік усьому європейському, в одній своїй книжці сказав, що теперішня Росія не повинна ставати боком до європейської жизні, бо вона сама стоїть вже по коліна в Європі. Воно й правда. Все, що тільки вигадала Європа в цивілізації, все те переходило iк сходу сонця, посуваючися далі й далі до Уральських гір і навіть за гори Уральські. Всі ідеї, що в теперішнім вікові заворушили європейську громаду, всі ті ідеї потрохи входять в великоруські ліберальніші журнали, і можна сказати, що вони гаразд міцніше і лучче прийнялися в громаді, ніж вони виявляються в печатнім слові, в журналах.

В теперішньому вікові європейські літератури почали скидати з себе тяжку і негарну одежу клясицизму і романтизму, почали освіжати себе народними красками. Німецький писатель Ауербах написав кілька книжок повістей з народного життя; Беранже своїми піснями вніс у французьку літературу народний дух. Скрізь у європейських літературах запахло пахощами поля й лісу, сіножатей і польових квіток. Причиною тому була сама європейська жизнь. Ширше й глибше пішов скрізь по Європі дух демократизму, дух любові і прихильности до меншої братії, дух рівности і рівноправства. Європейські літератури втягували в себе народні мотиви, бо сама жизнь почала рівняти вищих і нижчих, городян і селян, хазяїнів і робітника. З того часу і в великоруській літературі повіяло народним духом. В літературі великоруській, попереду (навіть з Пушкіним, Лермонтовим, Гоголем) чисто панській, почав пробиватись новий дух народний. Сказати правду, новий народний дух попереду проявився в літературі старої московської партії, хоча конечне під впливом європейським. Так звані московські слов’янофіли попереду почали інтересуватись народними піснями, почали збирати їх, записувати, як-от Безсонов, Киреєвський, Буслаєв і др. Тільки московські слов’янофіли перейшли вже були міру, поставили билини про Іллю Муромця і др. врівні з “Іліядою”, швиргали тими билинами, дуже негарними і не поетичними, до лиця європейської цивілізації і тепер, як побачимо потім, скінчили на тім, що одступились від народу, бо вони приступали до його з якимись химерними ідеалами, а партія московська виявила всю свою силу в аристократичних своїх органах, і показалась слабою в демократизмі. Очищені здоровою критикою результати збирання народної літератури московськими патріотами знайшли собі тепер [прихильність] в ліберальній, петербузькій літературі, маючій перед очима на прикладі в європейських літературах міру користування народними творами. Але це так сталося дуже недавно. Ще за років шість-сім деякі петербурзькі журнали, як-от покійний “Современник”, не зрозуміли добре ідеї національности, сміялися з неї, ставили науку і просвіту вище неї і проповідували прямо якийсь космополітизм. Може, хто пам’ятає, як той “Современник” звав національний рух в Галичині нашій національною безтактністю. 1

Одначе той дух космополітизму вже видихався з петербурзької журналістики, і, може, тим так швидко, що він був викликаний протестом проти консерватизму старої московської журналістики, котра викидала знамено національности. Тепер в петербурзьких ліберальніших журналах повіяло духом народности, яким ще попереду повіяло і в Європі. В минувшім році (1869) в тих петербурзьких журналах, про котрі ми згадали вище, виступили автори зі своїми поетичними творами, в котрих малюється життя простого, темного великоруського народу, московського непросвіченого і темного, по-варварському деспотичного в сім’ї, купецтва. Таких письменників, котрі звернули увагу на життя великоруського народу, в останній час з’явилося чимало. З сьогочасного життя великоруського народу вигортають сюжети для своїх творів петербурзькі поети: Островський, Некрасов, Николай Успенський, Гліб Успенський, Щедрін, Слєпцов, Решетников, Левітов і др. Некрасов пише свої твори стихами, а всі другі – прозою. Вони належать до ліберальних петербурзьких журналів. Всі згадані нами писателі своїми творами дають народний дух ліберальнішим російським журналам і переробляють навіть самий сьогочасний літературний великоруський язик, наближаючи його до народної мови і відсовуючи його, час від часу, далі від слов’янщини церковного язика. Хто тільки читав старіших великоруських писателів, як-от Гоголя, Пушкіна, Лермонтова, і прочитає твори згаданих нами письменників, той зразу зрозуміє, що язик літературний у їх не однаковий. У писателів 40-х років язик тхне болгарщиною; в стихах Некрасова, хоч і не зовсім, але все-таки можна постерегти дух народної пісні, приказки, казки, пословиці, можна знайти слова і фрази щиро народні, вхоплені з живих уст народу, а не з псалтиря болгарського. Островський, драматичний писатель, заставляє говорити в драмах своїх московських купців і купчих їх хатнім щиро народним язиком, котрого часом трудно й зрозуміти для українця, навіть знакомого добре з великоруським язиком.