Нечуй-Левицький Іван Семенович Невинна

Оце я, матушко, прийшла по ділу до батюшки. Хотіла й висповідаться, і розказать все дочиста, як воно було. Нехай батюшка за мене оступляться. Сміються з мене люде та й сміються. Вже мені затого очі висміють. Продражнили мене злодійкою; злодійка та й злодійка! Не то що, матушко, люде, а вже навіть малі діти, як часом іду вулицею, то вони граються та й кажуть проміж себе: он, диви! злодійка йде. Такий мені сором, що вже швидко не можна буде мені між люде й очей появить. А хто докаже, щоб я в кого що вкрала? Хіба я винна, що мій чоловік крав? Ой боже мій! Я, серце

матушко, в такім клопоті, що вже й ночі недосипаю. А все то сталося од того часу, як мого чоловіка посадили на висідку в тюрму. Що на його те нещастя спало, то нігде правди діти. Але й божуся, й присягаюся, і ладна землі з’їсти, що я ні в чому невинна й невісна, їй же богу, не-вісна! Я вам розкажу все дочиста, як воно було і як те лихо на мене спало.

Ото раз в великий піст увечері вдягається мій Петро. А я йому кажу: “Куди це ти думаєш йти? Надворі грязюка та так поночі, що й з двора в ворота не потрапиш”. А він мені одказує: “Не питай! Не твоє діло; йду, куди треба”. Пішов він, а я сиджу, та куняю, та все його жду. Нема

його та й нема! В хаті тихо. Надворі вже нігде й собака не гавкне: відомо, пізня доба. Вже й перші півні заспівали; вже на мене сон налягає, а його нема. Коли чую, стукає він у вікно та й каже: “Одчини!” Ото я одчинила. Входить він у хату та й уносить на плечах, може, так як з півкорця чогось в мішку. Кинув він мішок на діл га й каже: “Візьми та спорожни мішка”. Розгорнула я мішок, подивилась, аж у мішку кукурудза. “Де це ти взяв кукурудзи?” – питаю я в його. А він каже: “Нащо тобі знать! Коли приніс, то бери, та мерщій ховай, та й не питай. Я купив в одного чоловіка”. “Петре! – кажу я, – гляди лишень, щоб тобі не скрутилось та не змололось за цю кукурудзу”. Я трохи вже догадувалась, де він взяв ту кукурудзу, бо він вже давно злигався з недобрими людьми та все з ними в шинку сидить. Так мені стало ніяково: і страшно мені, й сором. Однесла я ту кукурудзу в комору, а в мене в коморі було ще трохи кукурудзи, бо я восени заробила собі. Взяла я ту кукурудзу та й висипала в мішок до своєї; думаю, притулю до своєї, бо мала до чого притулити. Але, їй-богу, їй-богу, я не винна була ні в чому!

Ото вертаюсь я з комори, а він знов вдягається в свиту. “Чоловіче! – кажу я. – Куди це ти знов думаєш мандрувать? Бійся бога або котрого святого! Ти до чогось доходишся. Сиди в хаті та не рипайся, а коли хочеш, то підеш собі другої ночі, бо ти мені спати не даси”. Він з злістю крикнув, з нестямки вилаяв мене, бо такий палкий та опришкуватий, як той огонь, хоч на взір ніби й лемехуватий і зателепуватий, бо як почне розмовлять, то висмикує помаленьку з рота слова, неначе висмикує за гичку буряки з затужавілої грядки. Ото він знов потягся з хати. Погасила я світло та й спать не лягла. Сиджу собі на лаві, куняю та й думаю. І сон мене не бере. Погане діло, думаю, заходиться оце в нашій хаті! І навіщо оце йому робить? В нас же в хаті не злидні ж нещадимі завелись.

Але що ж робить, коли він мене не слухає, хоч зве мене розумною. Говорю до його, як до стіни. А як скажеш йому правду в вічі, то він так і спахне, як той присок. Заспівали другі півні, аж він знов стукає в кватирку. Одчинила я двері, засвітила світло, дивлюсь, а він приніс добрий клунок проса. “Де це ти, – кажу, – береш? звідкіль носиш?” А він тоді до мене: “Та краду! бери, та ховай хутчіш, та спорожни мішка”. “Боже мій милостивий! – думаю я, – що мені робить?” Однесла я те просо в комору та й притулила до свого, бо в мене було ще мисок зо три проса, то й було до чого притулить. Але, їй же богу, я невісна; їй-богу, невісна й не винна ні в чому! Вернулась я з комори в хату, дивлюся, а він знов вдягається в свиту. “Куди ти, – кажу, – знов думаєш потягтися?” А він каже: “Та туди ж, куди й ходив”.

Лягла я спати. Лягає й він, не роздягнувшись. Я задрімала. Вже почало щось сниться, та таке страшне: якийсь ведмідь з рогами, – коли чую, він встає. “Куди ти, – кажу, – налагодивсь оце йти! Вже ж з півночі звернуло”. А він каже: “Та туди ж, куди й ходив. Злодійство, як горілка розбирає: вип’єш чарку, заманеться й другої”. “Оце, – кажу, – побила мене лиха година та нещаслива. Цілу ніч тягається десь, як той вовкулака, не дає мені гаразд одпочить”. Пішов він мовчки з хати, а я вже так напрацювалась, що й заснула. Коли чую, знов торохтить у вікно так, що аж шибки дзвенять. “А бодай тебе вже на мари винесло, як тебе оце носить!” – крикнула я в кватирку до його. Засвітила я світло, дивлюсь, а він приніс п’ять шматків сала ще й клунок пшениці. В мене ще зосталося в боденці од пущення дві четвертини сала. Взяла я ті шматки сала та й притулила до свого, бо сало ж не значене: думаю, притулю я те сало хоч до того місця, де лежало наше сало, то все якось буде безпечніше. Але побий мене хрест святий, коли я була в тім винна. їй-богу, не була досвідчена, бо я його не посилала й не намовляла на те погане діло. Заглянула я, матушко-серце, в той мішок, аж там білокора пшениця. “Нащо ж ти, вороже, приніс мені цієї пшениці? – кажу я до його. – Ти ж знаєш, що на все село ні в кого нема білокорої пшениці, тільки в Кулика. До чого я її притулю, коли вона значна? Бери її та неси хутчій з хати, бо я її не прийму. Про мене, хоч в болото висип”.

Став він, задумався, почухав потилицю та й каже:

“А біс його батька знав! Це не день, а ніч: що налапав, те й узяв. Тепер розкидай вже ти жіночим розумом, бо ти не з біса розумна на ввесь куток!” “Бодай, – кажу, – тебе розкинуло по шматку на великій дорозі, як оце ти наробив мені клопоту”. Розкинула я розумом і по городі, і по горищі, і по хлівах – нема де сховать або хоч прихистить. “Біжи ж, – кажу, – та зірви в помості в коморі дошку, та й сховай там, бо в нас нема ні зерна ні червоної, ні білокорої пшениці”. Подумав він, почухався, пішов до комори, зірвав дошку, упорався, прийшов та й каже до мене: “Коли приметикувала, де сховать, то гляди ж, жінко, держи язик за зубами, та ще й добре, бо в тебе розум добрий, та язик дуже довгий: ти таки язиката й не дерзка на язик зроду. Як пробрешешся, то і я піду на Сибір, і ти підеш”. Впав він на лаву та й захріп. Ото тільки що почало розвиднюваться, прийшов староста та й давай трусить. Але, бог дав, якось минула та струсанина: люде знали, що в мене була кукурудза, було й просо, було й сало, а пшениці не знайшли, бо й своєї таки не було.

Ото якось минулося те лихо, а я кажу до його: “Гляди ж ти, вороже, не волочись мені більше вночі та не буди мене по тричі, бо й сам пропадеш, і мене з маленькими дітьми занапастиш”. А він каже; “Ви, жінки, розумні на всьому готовенькому: от якби й ти крала потрошку то там, то там, то може б і дохарчувались до нових жнив. Ти принесла б щось до хати, чи курку, чи гуску, чи порося, і я б приніс, то й діло пішло б спірно”. Намагається він;

“Крадь та й крадь!” “Не діждеш, – кажу я, – цього ніколи, щоб я крала, бо я чесного роду: і батько мій не крав, і дядьки були хазяйновиті, не буду красти й я”. А тепер от через його і я стала злодійка, та й злодійка, і другого прізвища мені нема на селі. Та вже мені ніхто так не допік, як ті Кушніренкові дітища. Як тільки простую вулицею проз Кушніренка, то ті лобурі повибігають та й репетують: “Тітко Домахо! а нащо ви хотіли в нас порося вкрасти? Тітка Домаха злодійка!” Та, їй-богу, аж на тин повилазять та ще й грудками на мене шпурляють. Господи милостивий! Що я їм такого заподіяла? Ото в чистий четвер ішла я проз Кушніренків двір. Коли дивлюсь, коло воріт бігають поросятка, та такі чистенькі, як перемиті. Я впіймала одно поросятко та хотіла погратись та погладити по спинці. Граюся я з тим поросям та й думаю, грішна: ото якби мені таке поросятко на посвячіння! А воно як закувікає! Десь узялися свині та так і опали мене навкруги, як ті собаки; а стара свиня як вискочить з Кушніренкового двору та просто й кинулась на мене, мов скажена сука. За свиньми сипнули з двора собаки. Стара сука вхопила мене, вибачайте, ззаду за спідницю та одшматувала пілку од самісінького пояса аж до землі. Ще, хвалить бога, що не скалічила. Кинула я те порося, а тут повибігали Кушніренкові діти та давай кричать: “А нащо ви, тітко, хотіли наше порося вкрасти?” “Та я, – кажу, – хотіла тільки пограться”. А вони давай навзаводи кричать: “Злодійка! злодійка! злодієва жінка!” Та давай цькувать мене собаками. “Цур вам, пек вам з вашим поросям! Ось через ваше порося пропала моя спідниця”, – кажу я. Вхопила я той шмат з землі, зібрала спідницю в руки, щоб хоч не біліла сорочка, та й пішла додому вже манівцем, сукупними городами, щоб люде не сміялись.

А це після великодня причепилась до мене сусіда Мар-та за ті яйця. Раз якось іду я через її город додому навпростець, через бур’яни. А вона така хазяйка, що в її городі в бур’янах зайці виплодились. Іду я та й угляділа під лопухом дванадцятеро курячих яєць. Я думала, що то моя курка нанесла, бо було все бачу, що вона літає через тин в Мартин город. Сама ж Марта про це знає, бо поперебивала ноги ломакою моїй курці і не раз зо мною за неї лаялась.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Нечуй-Левицький Іван Семенович Невинна

Categories: Твори з української літератури

Links