Нечуй-Левицький Іван Семенович Українство на літературних позвах з Московщиною

Львів: Каменяр, 1998 (фактично 2000)
I

Література, по своїй вдачі, є річ місцева;
Наука – космополітична.
Джон Уільям Дрепер

У “Вестнику Европы” в книжці за місяць вересень 1890 р. шановний д[обродій] Пипін, відомий великоруський вчений, напечатав свою статтю “Особая русская литература”. Ся стаття написана ним з причин видання шановної праці професора русько-української літератури в Львівському університеті д[обродія] Омеляна Огоновського “Історія руської (малоруської, української) літератури”. Ся “Історія руської

літератури” вже кілька років печаталась у галицькому журналі “Зоря”, а тепер автор видав її окремними чималими книжками: перший том напечатаний в 1887 р., другий – в 1889 р., а ще повинен незабаром появитись і третій том. “Історія руської літератури” д. Огоновського є перша історія русько-української літератури зовсім повна й систематично та науково упорядкована. Д[обродій] Огоновський почав її від найдавніших часів, з періоду візантійського: з Нестора-літописця, з “Слова о полку Ігореві” і т. д. і допровадив її до останніх найновіших часів. Ся дуже шановна й наукова праця не могла не звернути
на себе уваги вченого світу. І в Петербурзі примітив її д. Пипін, і, як сам учений чоловік, автор “Истории славянских литератур”, мусів звернути на неї ввагу і дати своє оціновання.

Шановний д. Пипін написав своє оціновання не як вчену критику, а більше як публіцистичну статтю. Критики й оціновання праці д. Огоновського там дуже мало. Зате ж багато д. Пипін розводиться про сучасне українофільство, про погляди д. Огоновського на формування великоруської раси і врешті робить замах на обмежування границь і обсягу самої теперішньої сучасної і, само по собі, будущої української літератури. Він невдоволений, навіть роздратований працею д. Огоновського і його поглядами. Він пише спотання, видно, що кидав свої погляди зопалу і виявив свій останній досі не виявлений доволі виразно погляд на нову українську літературу, на її обсяг та її границі, її культурну роль і просвітню вартість. Погляди вийшли зовсім однобічні, більше політично-публіцистичні, ніж щиро й правдиво літературні й наукові. Вийшла не критика, а публіцистика: вийшло давнє змагання “двох русских народностей”. Про се то ми маємо поговорити в своєму начеркові.

Д[обродій] Пипін дав заголовок своїй статті “Особая русская литература”. Сей один заголовок вже недобре нам віщує: він показує, що утвір О. Огоновського чимось йому не подобається. Печатаючи в “Вестнику Европы” (за 1888 рік, за листопад місяць) свою замітку про збірник творів галицького письменника старого москвофільського напрямку Ієроніма Аноніма, д. Пипін так само дав схожий заголовок для своєї статті “Особый русский язык”. Мова повістей І. Аноніма не сподобалася д. Пипінові: він її обганив, та й було за віщо. Се та третя руска мова, яку вигадала стара партія в Галичині і якою й досі там пише редакція галицької часописі “Червоная Русь”. Ся чудернацька мова є мішанина української мови з великоруськими словами і навіть цілими фразами, з додатком чогось чудного, покрученого, вигаданого самою редакцією. “Червоная Русь” вживає, наприклад, такі змішані з двох язиків дивовижні слова, як: “нсколько-надцять” (по-українськи – “кільканадцять”, по-великоруськи “несколько”). Вживає вона великоруські слова зовсім в іншому розумінні слів, від чого не виходить у фразах ніякого людського мізку. Чи по добрій волі, чи по наказу й приказу, ся газета має на думці покалічити рідну мову на користь іншої, помаленьку проказуючи великоруський язик у Галичині і готуючи грунт для “обрусєнія” Галичини. Сією мовою говорять у Галичині з півтора чоловіка, пише з півтретя, а ми маємо щире пересвідчення, що й сама редакція “Червоної Русі” ніколи не говорить сією каліччю, а тільки пише. Д[обродій] Пипін назвав сю мову і мову І. Аноніма якимось воляп’юком і вивів такий погляд, що стара партія в Галичині повинна писати народною мовою. В кінці своєї статті д. Пипін говорить: “Можна бажати, щоб вона писала “русским литературным языком” (себто великоруським), а коли сього не можна, то нехай вона пише своїм народним язиком”. Навіщо давати раду старій партії писати великоруською мовою, коли в Галичині є своя народна мова? – спитаємо ми від себе. Сі слова д. Пипіна, сей маленький дисонанс трапляється не раз у його статтях, написаних з причини літературного українського питання. Він все було починає пити за здоров’я, а, скінчивши, заведе якось неначе на “Со святыми упокой””.

Такий дисонанс задзвенів і в статті д. Пипіна про утвір д. Огоновського, але тут він задзвенів чутніше й виразніше, хоч і тут д. Пипін якось прикривається часом тим, що не виставляється так сміливо, як виставляються з своїми думками з безсоромною наглістю слов’янофіли, н. пр. , Аксаков, Самарін і інші. Він часом говорить загально, часом замовчує, не договорює до кінця, не робить різких виводів, які робили великоруські часописі прямого слов’янофільського, ворожого для української літератури, напрямку. З причини сієї статті д. Пипіна ми при сій нагоді поговоримо взагалі і про ту тяганину, яка скоїлась і коїться між великоруськими консервативними елементами і нашим літературним українством.

Д[обродій] Пипін починає свою статтю коротеньким начерком історії відродження в Галичині національної самосвідомости та літературного національного руху. “В 1830-их та 40-их роках в Галичині, – каже д. Пипін, – виникло питання, на якій мові треба писати поетичні та вчені твори. Се національне відродження почалося тоді під впливом тодішнього слов’янського руху і зачалося в маленькому кружку русинів за приводом трьох головних діячів: Маркіяна Шашкевича, Головацького та Вагилевича. Головним мотивом сього руху був расовий ентузіястичний романтизм, котрий тоді панував серед західних і потроху серед південних слов’ян. Тоді Коллар проповідував слов’янську єдність, котру він виспівував у своїй значній, але сухій поемі ” Дочці Слави ” . Тоді розвивалась чеська література: Шафарик видав свої “Древности” та “Етнографію”. Ще перед тим були знайдені давні оригінальні твори чеської поезії “Суд Любуші” та “Краледворський рукопис”. Політичне визволення сербів дало надію на визволення й інших слов’ян. Почався звісний панславістичний рух в Австрії.

При таких тогочасних обставинах виникла ідея національного відродження і в галицьких русинів. Вони почали шукати собі расової рідні, на котру можна б було опертись, з котрою можна б було з’єднатись. Такою расовою ріднею для них був русский (великоруський) народ. Коли в тодішньому слов’янському панславізмі було багато неясного, було багато плутанини, то так воно було і в галицьких русинів. Усі слов’янські панславісти знали двох-трьох російських панславістів і по них думали-гадали про усю Росію. Вони думали, що про слов’ян думає і за них стане уся Росія, ряд, суспільство і навіть народ, і на се покладали свої великі надії. Галицько-руські патріоти тоді думали, що в Росії пишуть тим книжним язиком, яким писали ще в XVIII віці і який вони знали через традицію своїх церковних книжок. Вони заговорили про єдність і однаковість свого галицького народу з Великоросією від Карпат до Камчатки. Через се швидко між галицькими патріотами вийшов розділ. Виділилась партія, котра стала не на такому широкому національному грунті, і заговорила про національну і літературну єдність з Україною російською. Діло вийшло від того, що галицькі русини встигли познайомитись зі становищем літературного діла в Росії і досвідчились, що сучасна найновіша великоруська література багато в дечому для них чужа: вона обписує й обмальовує суспільність, вроду і вдачу людей, котра для них зовсім незрозуміла, – довідались вони, що московська література промовляє до них мовою такою відмінною від їх книжної мови, що вона для них була просто незрозуміла.

Так з’явилось в Галичині дві партії щодо літературних і національних інтересів. Нова партія нарікала на стару панславістичну, що вона не дбає про народні маси, і встоювала за потрібність літератури на народній мові. Натурально, що ся партія пристала до українського руху, до українофільства в Росії”.

Далі д. Пипін говорить про українство в Росії і виявляє до сього національно-народного напрямку свою велику прихильність. Ми подаємо сей уривок зі статті д. Пипіна до словечка:

“Сі останні відносини до українства в Росії, – каже д. Пипін, – мали немалий вплив на уклад найновішої галицько-руської літератури і в деяких випадках впливали ненормально (Чому так? Нам здається – зовсім нормально. – І. Нечуй-Левицький) з причини ненормального становища українофільства в російській суспільности і в пресі. Нам не раз доводилось говорити про становище українофільства в Росії, – каже далі д. Пипін. Не повторюючи попередніх вияснінь, доторкнемось тільки тут до нього, як воно становиться до галицько-руської літератури. Відома річ, що на українофільство накинуто обвинувачення в шкідливому суспільному та літературному сепаратизмі 1. Се винування завсіди здавалось нам без міри прибільшеним. Джерело українофільства було те саме, котре в пливі теперішнього століття утворило скрізь у всіх краях загальне зацікавлення народом, викликало потяг до виучування його побуту, мови, подання, викликало потяг до служіння на його розумову, моральну та матеріяльну користь: викликало бажання піднести свідомість його і разом з тим бажання покористуватись для свого національного життя тими моральними та поетичними елементами, що заховані в масах і з котрих складається основа національности.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Нечуй-Левицький Іван Семенович Українство на літературних позвах з Московщиною