НАВОЇ, Нізамаддін Мір Алішер
(1441 – 1501)
НАВОЇ, Нізамаддін Мір Алішер (09.02.1441, Герат – 03.01. 1501, там само) – узбецький поет і мислитель.
Навої народився у столиці Хорасанського князівства Гераті у сім’ї сановника падишаха Гіясіддіна Кічкіне, його назвали Алішером (свій поетичний псевдонім “Навої”, що означає “мелодійний”, він взяв пізніше). Сім’я Навої була однією із найкультурніших у Гераті. Дядько майбутнього поета, Абу Саїд, досить майстерно віршував, а другий дядько, Мухаммад Алі, зажив слави талановитого музики та каліграфа. Змалку Навої виховувався
Навої навчався у Гераті, Мешхеді та Самарканді. Серед його вчителів був Джамі, чудовий персько-таджицький поет. У 1469 p. Навої повернувся з Самарканда в Герат у день, коли його приятель Султан Хусейн посів престол своїх предків. Незабаром Навої призначили на високу державну посаду хранителя печатки, потім – візира з ушануванням титулом еміра. У 1476 р. поет подав у відставку, залишившись проте “наближеним його величності”. Навої
Історичні джерела повідомляють, що Н. був щедрим покровителем наук і мистецтв. Він підтримував творчість таких видатних істориків, як Мірхонд, Хондамір, Васіфі, Давлетшах Самарканді, художника Бехзада, архітектора Кавашедіна, багатьох поетів, музикантів, каліграфів. Проте й сам Навої був не лише поетом і державним діячем, а й музикантом, художником, архітектором, істориком і філософом.
Навої був вихований арабською і, особливо, фарсімовною поезією того часу. Свою творчість він розпочав як перськомовний поет, швидко освоївши техніку та образний лад класичної перської поезії. Але він жив у час розпаду старих культурних зон і формування нових національних культур. Як зауважував М. Конрад, “цей видатний поет, поет-мислитель… став класиком узбецької поезії, основоположником узбецької літератури. Його вивели із надзвичайно широкої сфери і ввели у вузьку. Поет, у якого герої – хто завгодно: Фархад – китаєць, Шапур – перс, Шірін – вірменка, Кайс – араб, Іскандар – грек, цей поет став поетом узбецького народу”.
Гуманістичний універсалізм Навої прослідковується в обширності та розмаїтті його творчої спадщини. Його ліричні вірші (газелі) зібрані у великий збірний диван “Скарбниця думок” (“Хазойін аль-маоні”), що складається із чотирьох циклів: “Дивовижі дитинства”, “Дивовижі юності”, “Дивовижі середнього віку” і “Напуття на старість”. Сюди ж входять вірші складніших форм, створені на основі газелі,
Навої написав свою “П’ятерицю” (“Хамсе”), куди увійшли “Неспокій праведних”, “Фархад і Шірін”, “Лейлі та Меджнун”, “Сім планет”, “Стіна Іскандара”. Він також є автором філософської поеми “Мова птахів” (“Яіст аттайр”, 1498-1499). Окрім того, перу Н. належать літературознавча праця “Зібрання вибраних” (“Маджаліс аннафаїс”, 1491/92-1498/99), праця з поетики “Вагарозмірів” (“Мезон аль-Авзон”, 1492), лінгвістична праця “Суперечка двох мов” (“Мухокамат аль-лугатайн”, 1499), історичні твори “Історія царів Аджама” (“Таріхі мулукі Ажам”, 1485-1498/99), “Історія пророків і вчених” (“Таріхі анбійо ва хукамо”, 1485-1498/99), а також філософські трактати, біографії деяких його сучасників тощо.
Як ліричний поет, Навої був учнем перських класиків. Його вірші не піддаються датуванню, і в них ледве вловлюються відгуки на відомі нам події з життя поета. Диван “Скарбниця думок” розгортається як лірична сповідь поета, який сторожко фіксує багату гаму своїх переживань. Поезія Навої метафорична. Вся вона – безперервне нагнітання метафор, у яких поет був надзвичайно сміливий, винахідливий і точний. Як людина, котра тонко відчуває природу, Навої наповнив її образами свою поезію. Тут і свіжа зелень лугів, і ваблива прохолода лісу, і спекотна небесна синь, і холодна білість гірських снігів, тут птахи, звірі, найрозмаїтіші квіти та трави і водночас мерехтіння зірок на чорній, перекинутій чаші нічного неба.
Почуття кохання поет трактує як таке, котре вивищує, одухотворює, облагороджує, але водночас і підпорядковує людину, спалює її дотла. Ця одержимість коханням властива Навої, і думки про неминучість смерті не викликають у нього песимістичного ставлення до світу:
То ж прийми як неминучість світ лишити,
Навої,
Виведи любов і ніжність із мирського
Тупика.
Він трактує кохання як усепоглинаюче почуття, яке надає людському життю більшого сенсу. Оптимістичний пафос лірики Навої виражений і у віршах до виночерпія.
Лірика Навої, при всій її артистичній віртуозності, звернена до народу. У поета є вірші, в яких він картає несправедливих правителів і які вирізняються непідробною любов’ю до простолюду. Утім, і саме життя Навої, аристократа, людини високої, рафінованої культури, котрий повсякчас прислухався до потреб народу, підтверджує народні корені його гуманізму. Сам Навої зізнавався на схилі літ: “Із достатків своїх я брав собі для прожитку лише те, що необхідне звичайній людині – задовольнявся халатом, який захищав мене від спеки та холоду, і невибагливою їжею. Решту ж я витрачав на спілкування з народом, на харчування служників і домочадців. А те, що залишалося після витрат на їжу та на виконання різних обов’язків, я віддавав на благодійні справи”.
Усепоглинаючою силою почуття, високими пориваннями, глибокою мудрістю вирізняються позитивні герої п’яти великих поем Навої. Розвиваючи давні поетичні традиції “П’ятериць” Нізамі, Аміра Хусро та Джамі, поет створив глибоко оригінальний поетичний цикл, надавши традиційним сюжетам нового ідейно-художнього змісту. У поемах Навої порушуються важливі для його часу питання моральності, кохання та дружби, філософії, науки, мистецтва, державного устрою.
“Сум’яття праведників” (“Хайрат аль-ас-рар”, 1483) – поема філософсько-дидактичного характеру. Значне місце в ній відведене питанням політики. Поет різко критикує несправедливих і жорстоких володарів. Його ідеал – своєрідний варіант освіченої монархії, коли правитель оточує себе мудрими, освіченими та безкорисливими радниками. Поема Навої – гімн “яскравому небу знань”, протиставленому “нічній темряві неуцтва”. Гуманістичні тенденції наявні і в думках поета про рівність усіх перед долею.
Поема “Лейлі та Меджнун” (“Лайлі ва Маджнун”, 1484) – книга про одержимість коханням, недарма героя твору – арабського юнака Кайса прозивають “Меджнуном”, тобто “одержимим джинами”. З нього насміхаються, його приковують до ланцюга, посилають у Мекку він змушений утікати і ховатися, але ніщо не може применшити його кохання до Лейлі. Чистота і сила почуття протистоять тут не лише злу племінної ворожнечі та нерівності, а й одвічному злу, яке панує у світі. Подолати це зло Лейлі та Меджнуну суджено лише ціною смерті. В результаті закохані вмирають разом, у смерті знаходячи жадане єднання.
Усеперемагаюча сила кохання змальована і в поемі Навої “Фархад і Шірін”(“Фарход ва Шірін”, 1484). Але цей твір складніший за побудовою, аніж “Лейлі та Меджнун”. У поемі “Фархад і Шірін” поет звертається до нових важливих тем, тому й образний лад поеми багате в чому інший. Поряд із напівфантастичними епізодами тут можна знайти правдивий і натхненний опис буденної праці землекопа та каменотеса. У поемі чимало фольклорних мотивів (напр., боротьба з вогнедишним драконом, казкові передбачення, магічне дзеркало, гіперболізація сили героя і т. д.), а також авантюрних епізодів – блукань, корабельних аварій, переслідувань і героїчно-романтичних сцен – описів мужніх поєдинків, облог, рукопашних сутичок, у яких герой змушує втікати ціле військо. Таким чином, тут одержимість коханням спонукає протагоніста до відважних, самовідданих вчинків:
За сотні ліктів він шматками скал
Вражав війська ворожі наповал;
Він все навкруг, мов камінь грому, бив,
Він голову б і леву злому збив…
Чи міг на глум віддати ворогам
Свій дух, любовним сповнений чуттям?
(Пер. М. Бажана)
Розпочавши писати давньоузбецькою мовою тюркі, Навої тим самим звернувся до нової, менш вишуканої, більш безпосередньої народної аудиторії. Він не міг розраховувати на те, що кожний Лого читач або слухач добре знає персько-таджицьку поетичну традицію. Мимохіть Навої робив кожну поему більш синтетичною: наприклад, у поему “Фархад і Шірін” уведені ідеї та теми не лише “Хосрова та Шіріна”, а й частково “Лейлі та Меджнуна” й “Іскандер-наме” Нізамі.
Поема “Сім планет” (“Сабаї Саййора”, .484) складається із семи самостійних віршованих казок (про царевича Фартуха, про Ювеліра Зайду, про пригоди індійського шаха Джуна та ін.), навіяних фольклорними мотивами й обрамлених розповіддю про кохання Бахрома Гура ю прекрасної китаянки Діларам. Тут Н. виступає чудовим оповідачем, він майстерно обробляє народні легенди та перекази. У його палітрі багато фарб: від різких, гротескних при сатиричному викритті нелюдяних правителів, підступних політиканів – до м’яких, пастельних при розповіді про чисте, шляхетне кохання, самопожертву, дружбу.
“Стіна Іскандара”, або “Вал Іскандара” (“Садді Іскандарі”, 1485), – це гуманістично філософське відтворення легендарних життєписів Олександра Македонського, подвигам якого у давнину і в середньовіччі було присвячено багато творів. Поема грунтується на знаменитій філософській і соціально утопічній поемі Нізамі іскандар-наме”. Поема Навої – це твір про силу та допитливість розуму людини, про сенс її життя. Олександр діє згідно з порадами зібрання румських мудреців, здійснює безкінечні походи, повсюди встановлює справедливі порядки.
Світ образів і почуттів Навої одухотворив поезію народів Середнього Сходу, перш за все узбецьку літературу, першим великим представником якої він був. Заслуга Навої не лише в тому, що він переконливо довів необмежені можливості узбецької поетичної творчості і створив “мовою тюркі” геніальні твори, а й у тому, що він виразив передові, гуманістичні ідеї свого часу у всій їхній складності, суперечливості, в усьому переплетенні великих прозрінь і помилок, нестримного уславлення життя в усіх його проявах і сумному скепсисі.
Українською мовою у перекладі М. Бажана вийшла поема “Фархад і Шірін” , газелі – у перекладі М. Терещенка.
За А. Каюмовим
(2 votes, average: 3.50 out of 5)