Наше життя – театр абсурду (за творами Василя Стуса)
Тепер ніхто не скаже, коли саме до Василя Стуса прийшло розуміння того, що правда і справедливість, про які трубили на кожному кроці, були насправді облудою, кривдою та свавіллям розбещених можновладців. За їхніми амбіціями (і це добре розумів Стус!) ховалося зверхнє ставлення до людей, люта ненависть В демократії. Чолом мудрого, далекоглядного і відчайдушного українця Василь Стус зіткнувся з епохою Брежнєва – Щербицького і зрозумів, що вона (система) рухалася тільки з тими, що вгорі, давила чобітьми, не дбаючи про власне майбутнє. І ця система
Те, що оточувало поета, почалося давно. Стус назве те життя театром, на сцені якого грають актори, що загубили своє власне “я”, тобто шанобливе ставлення до себе. Він напише: Ця п’єса почалася вже давно,
І лиш тепер збагнув я: то вистава,
Система добре розуміла, що карою для таких, як Стус, є повільне фізичне знищення. Та таку людину зламати було неможливо. Тортури тільки загострювали в ньому реакцію на кривду: він свято вірив у те, що свободу “не перетюрмувати”. бо на сторожі стоять, всміхаючись чарівно, обранці її долі.
В. Стус завжди болісно реагував на перекручення принципів національної політики. Сперечався, обурювався, протестував. У своїх публіцистичних творах він зізнавався: “Я просто інакше не можу! І Жити не можу спокійно, і не зможу”. Після арешту, коли його ізолювали, він напише:
Отак живу: як мавпа серед мавп. Чолом прогріжним із тавром зажури все б’юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як нищий раб. Стус ніколи нічого легко не зрікався. У коментарі до вироку суду він скаже: “…своєї вини я не визнав і в останньому слові”.
Як ми знаємо з біографії, “доля довгождана” застукала у Василеві двері 12 січня 1972 року – з обшуком і арештом. Але то справді була доля: він відчув у камері свободу й цілковиту ясність дороги: Покинув я гнилий підвал,
Лишив майдан Богдана, де гетьман огиря учвал кудись жене щорано. Я там давненько вже це знав про справжні емпіреї, а тут Господь наобіцяв гетьманські привілеї. Це сповідь з гіркою посмішкою. Бо й, справді, так мало змінилось зовні: підземелля, в якому працював Стус інженером, було недалеко від тюрми… і все це розмістилось на півкілометрі старого княжого Києва. Та то тільки зовні, а насправді саме тут відбулося нове народження поета-борця.
Табірна поезія Василя Стуса просякнута страшною правдою, духом неволі і нескорення. Поет створює реалістичні картини того жаху, який супроводжував життя українського народу вподовж історії. Поезія характеризується глибоким узагальненням суспільного життя. Так, у вірші “Як добре те, що смерті не боюсь я”, осмисливши своє місце в “театрі абсурду”, поет створює образи своїх однодумців, які віддавали своє життя за торжество ідеалів, за щасливе життя народу в цілому. Цю ж проблему автор розглядає й у інших творах, зокрема в циклі віршів “Трени М. Г. Чернишевського”. Перед нами постають похмурі й страшні картини радянської дійсності: і 1937 рік, і роки ГУЛагівських таборів. Та своє розуміння ролі народу в житті держави Стус трактує по-новому. В народних стражданнях він звинувачує сам народ, гадаючи, що саме його (народова) вина в тому, що кращі сини гинуть в таборах. Стусові (як і Шевченкові та Франкові у свій час) не зрозуміло, чому народ терпить таку страшну кривду, чому мовчить і кориться. Читаєш ці віршовані рядки і мимоволі згадуєш “дикого тура” М. Коцюбинського, на шию якого накинуте ярмо, і він тягне його віками.
У думках Стуса – суперечливість самої країни, в “якій він слова жодного не вчив”. З одного боку, країну населяють чесні, чемні, щедрі, працьовиті люди, а з другого – представники цих же чесних, працьовитих заради теплого місця в кріслах чинили страшні злочини.
Василь Стус пророкує кінець країні, в якій життя – театр абсурду. Він виражає впевненість у тому, що винні в народному стражданні будуть покарані, а держава “напівтьми і напівсонця” стане державою світла й добра, любові та ласки, державою, в якій будуть поважати людину-творця.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)