Народ, його історія в повісті В. Г. Распутіна “Прощання із Запеклої”
У літературі 60-х років XX сторіччя з’явилося чимало добутків, що осмислюють із нової висоти суспільної свідомості характер сучасних протиріч. Новизна суспільного й духовного життя позначилася в поглибленому дослідженні соціальних конфліктів, в об’єктивному відтворенні складної моральної атмосфери суспільства, в активному інтересі до внутрішнього життя – як окремої людини, так і всього народу. Одні автори заглиблювалися в дослідження соціальних причин виниклих конфліктів і протиріч. Інші більше уваги приділяли внутрішньому миру
Новий час,
Звичайно, люди розуміли неминучість і навіть необхідність змін: “Треба – виходить, треба…” Вони намагалися звикнути з думкою про життя на новому місці, у радгоспному селищі, у гарних квартирах.
Але все-таки не залишали їхні болісні сумніви: “А чи не занадто дорога ціна? Не переплатити б?” І справа навіть не в, тім, що найкраща, родюча земля буде затоплена, а в тім, що це земля, “століттями доглянута й удобрена дідами й прадідами й вскормившая не одне покоління”. Це вже не просто село, не просто острів – це Історія цілого народуу, що століттями жив тут, працював, “поливав своїм потом кожну борозну”. Із цією землею зв’язані мрії, надії, досягнення й втрати, радість і щастя. А тепер – нестерпний біль. Адже тут, у цій землі лежать ті самі діди й прадіди. Тут – вся пам’ять народу. А неї наказують знищити. От так просто, в один момент, позбавити людей усього, що становить основу їхнього життя, основу їхньої духовності, моральності! “Ні, старію, видно, – думає Павло. – Старію, якщо не можу зрозуміти!..” Та й хто зможе зрозуміти, до глибини душі повірити в правильність усього що відбувається?! Хто зможе погодитися із цими “чужими” людьми, із цими важливо-офіційними санітарами й “пожогщиками”, із цими “представниками”, для яких село – усього лише “територія”, “зона затоплення”. Тому вони рішуче завойовують її, скоряють, не занадто розбираючись у засобах. “Зона затоплення”, “територія” – чи застосовні ці слова до землі, що тебе вигодувала й на прикрасу якої ти сам віддаєш всі свої сили? Звичайно, немає! Тому до останнього намагаються протестувати старі й жінки із села, відстоюючи кожний шматочок рідної землі. Але хіба здатні їхні доводи, їхній розпач розбудити серця тих, для кого самі ці люди – лише “громадяни затоплювані”?!
“Ви знаєте, на цьому місці розіллється море, підуть більші пароплави, поїдуть люди… Туристи й інтуристи поїдуть. А отут плавають ваші хрести”, – заявляє жителям села товариш Жук. Там “поїдуть люди”! А хто ж тоді тут, зараз? Цих нещасних навіть і за людей не вважають. Тих, чия історія пов’язана із Запеклої, хто любив свою рідну землю, берег, збагачував, цінував як найдорожче в житті, чиновники й виконавці мають за ніщо. Їх навіть не вдостоїли поясненням що відбувається: “Що потрібно, то й будемо робити. Тебе не запитаємо”. Потрібно… Але – кому? Уже звичайно, не їм, корінним жителям острова. Не народу, не людям. Тільки виконавцям, що бояться перед державою втратити своя особа. Але ж, як вірно заявляє їм дід Єгор: “Під особою треба повага до людей мати, а не однуе капелюх”.
Глибокою повагою до людей, що живуть на острові зараз, і тим, хто жив тут раніше, перейнятий серця материнцев. Повагою до всього, що створено руками народу, до всього, що є частиною їхньої історії, їхнього життя, частиною їхньої душі. Саме тому такими проникливими ліричними словами й фарбами описує автор прощання людей із власним житлом, з могилами близьких.
Героїня повести, баба Дар’я, любовно обряджає рідну хату напередодні пожога, як обряджають небіжчика перед похоронами. І болем озиваються в серце її слова: “Стояла, стояла, христовенькая, років, мабуть, полтораста, а тепер всі, тепер поїде”.
Нічого не залишається материнцам у цьому житті. Не може душу людини так просто упокоритися з нав’язаними змінами. Адже “всі, всі навкруги рідне”. Навіть у гілках, що з’єдналися десь нагорі, горобини й сосни є частка участі “тих двох, що лежать у глибі, звідки харчуються коріння”. І все це забирають, знищують, руйнують ті, хто ніякого відношення до цієї землі не мав і мати не може. Біль усього народу, всіх жителів села виражає Дар’я, звертаючись до своїм померлим батькам: “От прийшла. Зовсім ослобонилась, корову й ту седни відвезли. Можна помирати. А помирати, тятька, прийде мені мимо Матеры. Не ляжу я до вас, нічого не вийде. Ж вас хотіла із собою взяти, щоб там разом лягчи, і це не вийде… Ти мені, тятька, говорив, щоб я довго жила… Я послухалася, жила. А нашто було настільки жити, треба б до вас, ми б разом і були. А тепери че? Не померти мені в спокое, що я від вас відмовилася, що це на моєму, не на чийому столітті, відрубає наш рід, віднесе…”
У своїй повісті Валентин Распутін у прості й у той же час яскравих фарбах показав, що протиріччя між державною необхідністю переселення й сформованим народним побутом, традиціями, історією із самого початку чреваті гострими конфліктами.
Сколихнулося устояне життя, порушився її звичний хід. Тому не дивно, що державна вимога многим здавалося попранням справедливості. Піддаючи тонкій психологічній оцінці й глибокому осмисленню конкретний життєвий матеріал, письменник приходив до розуміння особливостей громадського життя й внутрішніх процесів розвитку людської душі. У всіх творах Распутіна яскраво проявляється незвичайне вміння показати эстетическую цінність простого, буденного. Автор завжди виявляв щиру цікавість до цільних народних характерів, намагався об’єктивно відтворити дійсність.
В “Прощанні із Запеклої” письменник показав нам лише фрагмент того загального процесу перетворення, що охопив всю країну. Пророчими стають слова повести: “Був б початок, а
Продовження нікуди не дінеться, буде”. Те, що передбачав Распутін у своєму добутку, проти чого повставав, чим стратився, до нещастя, виявилося можливим. Передбачення стало провидінням, припустиме – реальним. У той час багато критиків уважали, що у своїй повісті письменник “намагався вичавити трагедію з колізії нетрагедійної”. Але це насправді була трагедія – трагедія всього народу. І якщо в “Прощанні із Запеклої” жертви ще тільки духовні, моральні, то в наступних добутках, таких як “Пожежа”, уже з’являться теперішні людські жертви, И передумови, грунт для цих страшних плодів був розпушений саме там, на затопленому острові. Але ж, як уже було сказано, всі сюжети Распутін брав з життя.
Коли усвідомлюєш, що це означає, серце сковує крижаним холодом від моторошних думок. Що ж з нами буде далі? З нами – людьми, жителями не маленького села на самотньому острові, а всієї планети Земля?..
(2 votes, average: 4.50 out of 5)