Напрямок філософської поезії в російській літературі ХХ століття
Філософську лірику издревле народжувало почуття туги за невідомим, спрага осягнути таємниці буття, безмірні глибини й височіні простору й часу зробити житлом допитливої людської думки й людської серцевої теплоти:
А над лугами, над селом Церковним зводом блакитне… ПРО, якби туди веслом, Як з берега, у житло рідне!
Цю тугу випробувала й поезія кінця 20-х років, можливо, трохи переситившись зайво “історичним” людиною останнього десятиліття, спочатку в його героїчної, а потім буденно зниженої сутності. Таємниця життя й смерті знову
Що до землі й будинку мого, Коли померкне зоряний сад ночами, ПРО, якби полуденноюою синявим Мені захлинутися жадібними очами, И розплескатися в димнійій синявому, И розридатися вітром у годину осінній, Але тільки б стати рідним земному листю, Як колись, бачити сонячні ланки.
Подібні мотиви не можна віднести на рахунок спокуси тільки окремих ліриків. Навіть діяльний тихоновский герой, залишившись один раз на самоті морського плавання, замислюється над питанням про свою людську сутність і призначення: “Не звір і пе річ він, так хто ж він такий? Нетаємний, безслідний міхур над безоднею?”
Знаменною особливістю нового поетичного трактування людини й миру з’явився рішучий поворот від безвихідного соліпсизму символістської поезії до прагнення глянути на мир відстороненим поглядом, як би очами самого миру, в обхід давно сталої й соліпсичної крапки, що девальвувала, зору. Така концепція приводила до філософського применшення звичного людського погляду на мир, до його усунення:
Тоді я зачув відсутність “Я”, З яким так свикся (як вітром здуло). Я звузив зіницю до зіниці мурахи И заново мир оглянула й продумав.
Найвищого поетичного втілення ця концепція досягає в поезії Заболоцкого. Намагаючись глянути на мир розширювальну людську точку зору очами й розумом самої природи, тварин і Рослин, Заболоцкий розвиває деякі сторони поезії Хлебникова, у якій послідовно й цілеспрямовано здійснюється на противагу Блоку гадане “расчеловечение” миру. Але насправді ж Хлебников намагався відновити якийсь “щирий” погляд на мир і таке відношення до нього людини, що обумовлювало їхню гармонію й творче взаєморозуміння. Для цього йому здавалося необхідним очистити від цивілізованих нашарувань якийсь первозданний лад людської душі з його цілісністю, здоровим егоїзмом і наївною несприйнятливістю деяких моральних понять в основному християнської етики: почуття жертовності, страху, каяття совісті, сорому, роздвоєності душі. Все це, що сходить до деяких сторін народної психології в її раблезианской інтерпретації й до язичеських подань про добро й зло, накладало особливу, по визначенню Мандельштама, печатка “обмирщения” на весь хлебниковский мир. Його язически злиті із природою герої, навіть будучи егоїстами й убивцями, позбавлені якої-небудь тіні осуду, поет любується їхньою цілісністю й дикою фізичною красою (“Лісова діва”, 1907-1908).
Намагаючись вкласти у вуста відчуженої від сучасного цивілізованої людини природи Мова й примусити неї заговорити, Заболоцкий іде тим же самим шляхом її розкріпачення від умовних норм людської етики, що й Хлебников. Природа не знає нічого ганебного, страшного або цинічного. Все це не що інше, як природні форми її буття, якими б жахливими вони не здавалися з обмеженої людської точки зору. Людині, вознамерившемуся це зрозуміти, треба спокійно й діловито понаблюдать за її незліченними “веселими” метаморфозами. От підводний мир, де
Людина, носимо волною, Їде донизу головою. Восьминіг ссе дитину, Тільки власи висить коронка” А от самотня могила дівчини, який смерть пропонує (“Спокуса”, 1929): Вилазь із труни ладь! Діва ручками змахнула, Не повірила вухам, Дошку вибила, сплигнула, Хлоп! І лопнула по швах. І тече, тече бедняжка У вигляді маленьких кишок. Де була її сорочка, Там залишився порошок. Із всіх отворів тіла Черв’яки дивляться несміливо, Начебто маленьких малют Рідину рожеву п’ють.
Речовий^-речовий-природно-речовий мир Заболоцкого те саме що “домашньої” “розумної нежити” Клюева. Тільки в Клюева “ніжити”, що перебуває в гармонійному таїнстві з абсолютним миром, не страждає, оскільки
Ангел простих людських справ Розумну ніжити диханьем пригрів.
У Заболоцкого ж тварини, приречені перебувати в “в’язниці” природи й свого відсталого розуму, страждають від неможливості піднятися хоча б на одну сходинку вище в загальному розвитку буття: їм навіть не “будують” могил. У космогонічній утопії Хлебникова є присутнім мотив духовного розвитку тварин до їхнього подальшого спілкування з людиною на рівні. Заболоцкий підхоплює і його, своєрідно включаючи у свою поезію й образ самого вчителя. Сумно визираючи зі свого вузького хлевного віконця на смеркающееся осіннє поле, селянський бик в “Торжестві землеробства” міркує:
Бачу я цвинтар сумовитий, Мовив бик, сіючи поглядом, Там на дні сирої могили Хтось спить за косогором. Хто він, жалюгідний, весь у коростах, Напівз’їдений, забутий, Житель бідного цвинтаря, Брудним віночком покритий? Вкруг його нудяться ночі. Руки бліді закинувши, Вкруг пего квіти бурмочуть У похоронних павутинах. Вкруг його, невидні людям, Але нетлінні, як дуби, Піднімаються розумні свідки його життя Дошки долі. І всі читають стрункими очами Домисли дивного трупа, И мир тваринний з небесами Отут примирений прекрасно нерозумно.
Тут навіть хлебниковские образність і плин вірша. Рятування від усвідомлення людиною (тварина – це його поетичний еквівалент) своєї трагічної недосконалості поет бачить у його виході із замкнутості в нескінченний мир природи і її метаморфоз. Не випадково поезія Заболоцкого повна перетворень. Кінь має особу й мислить. Річка причаїлася, як дівчинка, між трав, а люди стають деревами. Бачить він цей вихід і у своєрідному опрощенні, “обмирщении” подань про світ, які відірвалися від природності (“філософія” предків в “Торжестві землеробства”).
Надалі філософський трагізм людського буття буде в поезії Заболоцкого зніматися більше топкими засобами
З нової природи філософської поезії виникає і її жанрова своєрідність. Форма елегії й ліричного монологу нерідко суггестивного характеру переміняється формою оповідальною-оповідальній-подійно-оповідальної, баладної або новелістичної, з динамічно розвивається образним поруч.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)