Над чим змусила мене замислитись новела “Три зозулі з поклоном”
Все далі й далі відходять від нас далекі сімдесяті роки – буденний розквіт командно-бюрократичної державної системи, коли вже встигла захлинути перша хвиля “відлиги” шістдесятих років, коли за слово правди, як і в роки жорстокого сталінського режиму, потрапляли за грати – у Сибір і Мордовію, саджали у психушки, розправлялися фізично. Політичних в’язнів карали жорстоко. Та правду знищити неможливо. Саме в цей час Григір Тютюнник написав свій Твір “Три зозулі з поклоном”. Це був саме той час, коли ніхто не зважувався відкрито
А скільки
Щоб обмежити поширення вільних думок і суджень, високої моралі і культури, посилити почуття страху, усунути від активної діяльності інтелектуально розвинених людей, адміністративно-командна система вдавалася до несанкціонованих розправ, арештів. У ті страшні часи люди були позбавлені елементарних прав. У СРСР можна було беззаконно покарати практично кожного.
Але й сімдесяті роки на Україні не були “раєм”. Неможливо було чесно й мідкрито висловлювати свої думки. Деяка частина нашого суспільства навчилася догоджати режиму, але краща – завжди протестувала. Серед них був і письменник Григір Тютюнник. Якою громадянською мужністю треба було володіти, щоб у ті часи не побоятися виступити зі своїм твором.
Своєю новелою “Три зозулі з поклоном” він ніби віддає данину духовному подвигу батька й мільйонам закатованих, знищених, але не зломлених духом людей, посилаючи їм уклін – шану з рідної землі – України сивими зозулями. Читаючи цей твір, я замислююсь над питанням: а що ми, сучасні українці, громадяни нашої незалежної держави, можемо зробити для того, щоб це більше ніколи не повторювалося?
Думаю, що треба й далі піднімати на вищий рівень громадянську свідомість людей, навчитися критично оцінювати досягнуте, підносити суспільно-політичну активність населення й надалі йти шляхом демократизації суспільства, політичної самостійності, незалежності і свободи. А три зозулі кують. І не викреслити з пам’яті народної тих страшенних років. Хай же вони будуть вічним пам’ятником тим, кого повернути вже неможливо, суворим застереженням усім нам, від кого залежить доля нації і держави.