Н. С. Лєсков (1831-1895) і його роль в історії літератури

Максим Горький сказав, що “як художник слова Н. С. Лєсков цілком гідний стояти поруч із такими творцями літератури росіянці, які Л. Толстой, Гоголь, Тургенєв, Гончарів”. Шлях Лєскова в літературі був складним і важким. Він на чал друкуватися в напружені 60-і роки одночасно із цілою плеядою письменників-різночинців. Здавалося б, Лєскова багато чого з ними зближало: інтерес до народного життя, використання жанру нарису, демократизація літературного мовлення. Однак нечіткість позиції в обстановці гострої ідейної боротьби привела до того, що

Лєсков опинився в таборі супротивників революційно-демократичного руху

Це відбилося у його оповіданні “Овцебик” (1863) і у двох романах – “Нікуди” (1864) і “На ножах” (1870-1887). У романах (особливо в другому) утримувалися різкі нападки на “нових людей”, що й дало підставу прогресивній критиці прилічити Лєскова до числа “антинігілістичних письменників”. Із приводу роману “На ножах” навіть Достоєвський, що сам у цей час гостро полемізував з революційно-демократичною ідеологією, писав, що там “багато брехні, багато рис знає чого, точно на місяці відбувається. Нігілісти перекручені до

ледарювання…”. Однак стихійний демократизм, властивому Лєскову, привів його в остаточному підсумку до розриву з реакційними колами

Проблема народу, поставлена в літературі 60-х років, була однієї із центральних у Творчості Лєскова. “Я не вивчав народ…- с гордістю говорив про себе письменник,- я виріс у народі”. Уже в 60-і роки він був далекий від ідеалізації народного життя, об’єктивно зближаючись у принципах його зображення з демократичним табором. Такі “Житіє однієї баби” (863) і “Леді Макбет Мценского повіту” (865) (ця назва повинне було нагадати читачам назва оповідання Тургенєва “Гамлет Щигровского повіту”). Створюючи складний характер Катерини Ізмайловій (“Леді Макбет…”) і порівнюючи її по силі страстей із шекспірівською героїнею, Лєсков полемічно відштовхувався від “Грози” Островського. Саме ім’я героїні, вибране Лєсковим, конфлікт між природним людським почуттям і традиційним ладом патріархального купецького побуту – все це мимоволі нагадувало Островського. Суперечка із драматургом був викликаний іншим розумінням характеру взаємин героїні й навколишніх її життєвих обставин. В Островського Катерина не несе на собі негативного відбитка того середовища, у якій вона виросла. У Лєскова ж його героїня при всім її стихійному потязі до волі, простору, любові виявляється в остаточному підсумку зараженими пороками того самого купецького побуту, що, здавалося б, був так їй самої огидний і ненависний. Для Лєскова саме в цьому й полягає суть трагічного конфлікту, що приводить його героїню до загибелі. Складна взаємодія натури й обставин, що визначає суперечливість людського характеру, постійно виявлялося в центрі уваги Лєскова (“Войовниця”, 1866).

В 70-і роки у творчості Лєскова виникають нові тенденції. Тепер він більш критично ставиться до сучасного йому російської дійсності (“Сміх і горе”, 1887), до церкви (“Дріб’язку архієрейського життя”, 1878). У той же час письменник прагне знайти позитивні ідеали в російському житті. У нових добутках він створює целую галерею яскравих людських характерів, порию дивних, навіть смішних, але завжди наділених рисами “праведничества”. Моральний ідеал автора виражався в типі “дивака” з його безкорисливою любов’ю до людей і служінням ближньому

Лесковские герої, жагучі борці за справедливість і істину, мають гостре й свідоме почуття батьківщини, доля якої їх постійно хвилює. У численних випробуваннях, які випадають на їхню частку, вони виявляють дивну витримку й почуття власного достоїнства. Такий, наприклад, протопоп Савелій Туберозов (“Соборяне”, 1872), що нагадує непокірливого й заколотного протопопа Авакума, такий і Іван Флягин (“Зачарований мандрівник, 1873), у якому при всій його неприборканій натурі й бешкетництві, що ріднить його з Василем Буслаєвим, відчувається живе почуття краси, чуйність і шляхетність

ДО “Зачарованого мандрівника” близька “Розповідь про тульського косого Лівшу й сталеву блоху” (1888), де також Мова йде про талановитість російської людини, про його творчі можливості й гірку долю. Чудова майстерність Лівші, що зумів підкувати сталеву блоху, було для Лєскова символом природної російської кмітливості. Однак зміст “Розповіді…” не обмежувався просто прославлянням спритності народного вмільця. Відчувається тут і трагічний контекст: він виражений і в загибелі Лівші, і в тім, що блоха, підкована тульським мастеровим, уже не може рухатися… Про трагічну долю кріпосного артиста розповідається в “Тупейном художнику” (1883). Твердження героїчного початку зв’язується в Лєскова із сатиричним запереченням російської дійсності, що сковує й спотворює духовні й творчі сили народу

Якщо в 60-і роки Лєсков протиставляв національну проблематику соціальної, то до кінця життя соціальний аспект сприйняття й зображення життя значно підсилюється. У творчій спадщині пізнього Лєскова значне місце займає сатира – “Загін” (893), “Зимовий день” (894) і особливо “Заячий реміз (Спостереження, досвіди й пригоди Оноприя Перегуду з Перегудів)” (1894). Творчість Лєскова відрізняється широтою охоплення різноманітних явищ російської дійсності, у ньому представлена безліч колоритних і оригінальних характерів. Переважна увага письменник приділяла зображенню незвичайних виняткових подій, яскравих, цільних особистостей. Із цим зв’язані пошуки нових засобів художньої виразності. Для літератури 60-70-х років характерними були нові жанрові форми, порушення звичних жанрових утворень. Процес цей торкнувся й Лєскова. Принцип оглядовості стає для нього ведучим: багато добутків складаються з епізодів, що мають самостійне значення. Звідси виникають нові жанри: “неймовірна подія”, “картинка з натури”, “рапсодія” “пейзаж і жанр” і т. д., що збагатили сучасну йому російську літературу й подготовившие розвиток більше вільних жанрових форм у літературі XX в.

Видну роль зіграв Лєсков і в історії російсько-українських літературних зв’язків. За допомогою його добутків російські читачі краще дізнавалися життя українського народу, а в російську культуру входили ідейно-художні традиції української народно-поетичної творчості, просвітительські ідеї української демократичної літератури

Українські теми і мотиви відбилися в ряді художніх творів Лєскова: “Дитячі роки”, “Печерські антики”, “Фігура”, “Нехрещений піп”, “Заячий реміз”. Він добре знав українську мову, український фольклор, які нерідко використав у своїх добутках для створення відповідного колориту. Перші переклади Лєскова на українську мову з’явилися в 80-і роки минулого століття. Його перекладали М. Павлик, М. Загирня, М. Грінченко, а в радянський час – С. Васильченко, Н. Зеров, А. Кундзич і ін. Серед російських письменників, внесших найбільший внесок у розвиток і зміцнення російсько-українських літературних зв’язків, ім’я Лєскова коштує в одному ряді з Гоголем і Короленко.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Н. С. Лєсков (1831-1895) і його роль в історії літератури

Categories: Нові твори

Links