Національний пафос поезії Ольжича
Серед питань, що стосуються особистостей митців та їхньої творчості, є одне, яке рідко порушується і на яке немає однозначної відповіді. В українській літературі, мабуть, як ніде у світі, багато поетів та письменників не лише співчували тій або іншій політичній течії, а були водночас визначними політичними діячами.
Звичка оцінювати творчість поетів за відповідністю тій або іншій ідеології зазвичай виправдана. Хто поділяє політичні переконання поета, завжди некритично стверджуватиме, що він геніальний, навіть якщо насправді той має посередні
Цілком справедливо ставити це питання щодо творчості Олега Ольжича (Кандиби), голови проводу ОУН “мельниківців”, якого називали поетом національного
Без чого не може бути справжньої творчості? Без вміння передавати свої думки й почуття за допомогою художніх засобів (для поета – це володіння словом).
Але, крім наявності поетичної техніки, справжнього поета відрізняє від поета-одноденки щира небайдужість до різних проявів життя, глибина болю, що змушує сідати за перо чи друкарську машинку:
Ні! Не білені стіни оці і затишне подвір’я.
Уночі висихають уста від розкритого неба.
Тіло рівно горить.
І страшна, ще не збагнена правда
Розриває на ложі важкі і задихані груди.
(“Ні! Не білені стіни…”) Олег Ольжич завжди писав про те, у що вірив, і жив так, як закликав жити інших у своїх віршах. Любов до України була для нього не порожніми фразами. Перед блискучим випускником одного з найповажніших європейських навчальних закладів стелилася широка путь.
Він успішно розпочав наукову діяльність, його вірші почали друкуватися, але любов до рідного краю змусила Ольжича повернутися з безпечного закордоння в Україну й почати боротьбу за її незалежність. Що казати, далеко не кожна людина відмовиться заради ідеї від успішної кар’єри. Та навіть обравщи шлях боротьби, не кожен виявляється здатним пройти його до кінця. В Ольжича сили вистачило. Недарма він писав:
Захочеш – і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
(“Незнаному воякові”) Саме таким було життя цього поета. Під час нацистської окупації Ольжич зосереджував у своїх руках керування численними групами антинімецького опору, був заарештований і помер від катувань, нікого не виказавши. Хіба не цей героїзм звучить у його віршах?
…У змаганні із світом, у бої з самими собою,
Нам дано відрізнити зле й добре, мале і велике
І прославити вірність, невинність і жертву героя. (“Був же вік золотий…”) Ольжич майже в усіх своїх віршах оспівує боротьбу за визволення Батьківщини, навіть коли звертається до історичної тематики. Пафос любові до України у нього насамперед є пафосом боротьби:
Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи вагання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.
Він проповідує дієву любов, тому важко знайти у нього рядки, присвячені оспівуванню краси рідного краю, й зовсім неможливо – зізнання відкритим текстом, яке найбільше полюбляють поети-популісти. Але раз у раз виникає у віршах Ольжича романтичний образ України, якої ще немає:
Над хижим простором Верхів’я-Памір
Сліпуча і вічна, як слава,
Напружена арка на цоколі гір –
Ясніє Залізна Держава. За таку Україну боровся поет, за неї віддав він життя. І хто б що не казав про конкретику ідеології, яку він сповідав, коли мета – щастя рідної держави, все інше стає другорядним (тим більш, що у поезії Ольжича відобразилася саме мета, а не програмові засади).
Любов до Батьківщини – святе почуття. Головне, щоб не вмирало воно у людях. А шляхи до цієї мети можуть бути різними, головне, щоб не зникало бажання їх шукати. У цьому й може допомогти поезія, яка там, де йдеться про душу людини, її почуття й прагнення, стоїть вище за будь-яку ідеологію, бо здатна надихати й на подвиги і на пошук.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)