Пафос поеми в добутках “Мцири” і “Утікач”

Особливість характеру Мцири – органічна сполука в ньому строгої цілеспрямованості, могутньої сили, твердої волі з винятковою м’якістю, задушевністю, ліризмом, що так яскраво виступають у його відношенні до природи, у його думах про рідну сторону. Глибока людяність у романтично-ідеальному змісті цього поняття – основа багатобічного характеру Мцири.

Пафос поеми – у твердженні активного, діяльного відношення до життя, повноти її, що досягає в боротьбі за волю, у вірності ідеалу волі навіть у трагічних умовах поразки, у тім, що вона

розкриває ідеальний образ людини. “Мцири” убирає в себе мотиви багатьох ліричних віршів Лермонтова, виявляючи тепер цілісний характер. Д. Е. Максимов справедливо зауважує, що “Лермонтов прагнув представити в “Мцири” всю повноту ліричних одкровень життя і явно не хотів зосереджувати на якому-небудь одному з її проявів, навіть на такому, як любов”.

Однак Бєлінський при досить високій оцінці “Мцири” неодноразово відзначав ідейну незрілість цієї поеми. Критик ніяк не міг погодитися з думкою В. С. Межевича, що ставив “Мцири” вище лермонтовской “Пісні…”. “Недавно хтось,- писав

Бєлінський,- резонерствуючи в газетній статті про вірші Лермонтова, назвав його “Пісню про царя Івана Васильовича, відважного опричника й молодого купця Калашникова” добутком дитячим, а “Мцири” – добутком зрілим: глибокодумний критикан, розраховуючи по пальцях час появи тієї й іншої поеми, дуже дотепно зміркував, що автор була трьома роками старше, коли написав “Мцири”, і із цього казусу досить грунтовно вивів висновок: “Мцири” зрелее. Це дуже зрозуміло: у кого немає эстетического почуття, кому не говорить саме за себе поетичний добуток, тому залишається ворожити про нього по пальцях, або соображаться з метричними книгами…”.

Можна думати, що таке судження Бєлінського опиралося на реалізм “Пісні…”, реалізм, за який Бєлінський у цей час так рішуче боровся. Але вище “Мцири” Бєлінський ставив і романтичну поему “Демон”, думка якої, на його думку, “глибше й незрівнянно зрелее, чим думка “Мцири”.

Але перш ніж говорити про “Демона”, потрібно згадати про такому шедеврі Лермонтова, як його поема “Утікач”, написана, як і “Мцири”, наприкінці 30-х років. Ці поеми найтіснішим образом зв’язані один з одним. Герой “Утікача” Гарун – прямій антипод Мцири. Якщо Мцири два життя проміняло б за одну, “але тільки повну тривог”, якщо він “Бути б міг у краї батьків Не з останніх молодців”, то Гарун біг “У страху з поля брані, Де кров черкеська текла”, і “втомлений, жаждою томимий” шукав пристановища в друга, коханої дівчини й матері. Знедолений і проклятий усіма, він загинув, не викликавши жалю навіть у матері. “У преданьях вільності залишилися” тільки “ганьба й загибель утікача”.

Поема “Утікач” сходить до кабардино-черкеського побуту й фольклору. Подібні джерела лежали, як видно, і в основі незакінченої поеми Пушкіна про Тазите (1829-1833, надрукована за назвою “Галуб” в 1837 р.). Але якщо гуманізм пушкінського героя приходить у конфлікт із дикими правами країни й змушує його відмовитися від помсти й розбою, то в Лермонтова втеча Гаруна є вираженням його боягузтва, що так далека доблесті навколишніх його одноплемінників і ніякому виправданню не підлягає. “Утікач” виражає ту ж ідею, що й “Мцири”, затверджує той же ідеал борця за вільність, тільки негативно показуючи його антипода й високий моральний рівень його середовища, що відкидає, простих людей. “Утікач” написаний не від першої особи. У поемі мова йде про вчинки персонажа, а не про їхні внутрішні мотиви. Поема “Утікач” ще суворіше по об’єктивності оповідання, ще рішучіше по емоційному звучанню, чим “Мцири”. І все-таки це – романтична поема, що містить авторську проекцію антигероя, що соціально не детермінований, логіка виникнення його боягузтва, що настільки суперечить вдачам горців, не показана

Навіть після реалістичної “Пісні…” Лермонтов змушений був дати образ героя, жагуче спрямованого до волі, у формі й засобами романтичної поеми. Об’єктивні причини – відсутність у суспільній діяльності чітко вираженого розвитку визвольної боротьби – не дозволили поетові реалістично розкрити його на сучасному життєвому матеріалі

Інший герой, типовий герой епохи, що завжди займав Лермонтова характерним протиріччям між спрямованістю до волі й внутрішньою спустошеністю, смог знайти своє втілення в реальної, але далекої історичної дійсності (“Вадим”, 1832-1834), по характер його виявився чисто романтичним. Той же самий романтичний характер, але виростає із сучасного життя, ми знаходимо в Арбенине (“Маскарад”). В 1836 році Лермонтов зміг уже реалістично намітити цей образ (Печорин з “Княгині Литовської”), але тільки намітити. Завершити створення цього характеру Лермонтову не вдалося

Критики й історики літератури, прагнули всіляко послабити вплив лермонтовской поеми. Одні (А. Галахов, С. Дудишкин, В. Спасович, Н. Дашкевич) відмовляли їй в оригінальності, бачили в ній результат прямого впливу Байрона й інших закордонних письменників. Інші (В. Ключевский, Вл. Соловйов, С. Андріївський, навіть А. Пипін, Д. Овсянико-Куликовский) відзначали винятково суб’єктивістський характер Демона, убачали в ньому вираження тільки особистих якостей поета. Але подібні тлумачення “Демона” не змогли відволікти уваги читачів від геніального створення поета. Глибоко вірна оцінка поеми Бєлінським одержала підтвердження в тім діючому значенні її, яке показав, наприклад, Горький у повісті “У людях”, Фадєєв у романі “Молода гвардія”. “Правда” від 14 жовтня 1939 року, характеризуючи творчість Лермонтова, у передовій статті писала: “Головний художній образ Лермонтова – це образ сильної й гордої людини, що не може й не хоче примиритися з рабством, що кидає виклик небу й земним царям”. Таким центральним образом, що увібрав у себе мотиви численних ліричних віршів, і був його Демон

Разом з тим Лермонтов усе більше й більше почував незадоволеність індивідуалістичним характером демонічного бунтарства. Ця незадоволеність позначилася вже в “Герої нашого часу”. Вона виявилася й в “Присвяті” до шостого, найбільш повноцінної редакції “Демона” 1838 року, адресованій, імовірно, В. А. Лопухиной. Тут поема характеризується як вираження “туги”, “томившей стільки років” “бідний розум” поета, як “хворої душі важке марення”. Подолання демонізму особливо помітно в “Сашке” і в “Казці для дітей”.

Через рік після шостої й сьомої редакцій “Демона” і в рік закінчення “Героя нашого часу” Лермонтов завершує “Сашку” (1839) твір-добуток, робота над яким була почата ще в 1835 році, після п’ятої редакції “Демона”. “Сашка” іронічно названий “моральною поемою”, у дійсності ж є реалістичною повістю у віршах. Уже у своїх реалістичних романах “Княгиня Литовська” і “Герой нашого часу” Лермонтов зумів у значної, мері стати над своїм героєм і пояснити зображені характери об’єктивними обставинами. Однак позиції Красинского й навіть Максима Максимича, протипоставлених Печорину, не давали достатні підстави для перемоги над “героєм нашого часу”. Боротьба за подолання трагедійності демонізму тривала


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Пафос поеми в добутках “Мцири” і “Утікач”

Categories: Твори з української літератури

Links