Національне і загальнолюдське у світовому культурному процесі – XIX СТОЛІТТЯ: ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ
ІЗ ЛІТЕРАТУРИ РЕАЛІЗМУ
XIX СТОЛІТТЯ: ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ
Національне і загальнолюдське у світовому культурному процесі
Саме ХІХ ст. чи не найповніше стосується думка відомого англійського історика Арнольда Тойнбі про те, що центральним явищем Нової історії стала “драматична й багатозначна” зустріч Заходу з усім іншим світом. Звісно, євразійські Захід і Схід контактували й раніше. Форми їх контактів були різними: від воєнних конфліктів (уторгнення гунів, жахлива монгольська навала на Європу, хрестові походи на мусульманський
Це відповідно зумовлювало зростання інтенсивності культурних обмінів, розвиток регіональних і світового мистецтва. Недаремно саме на початку ХІХ ст. в Й. В. Гете виникла думка про настання доби “всесвітньої літератури”.
Від часів доби романтизму (з її відкриттям “місцевого колориту” та увагою до фольклору) усе більше усвідомлюється національна неповторність кожного народу, а відтак – і його культури як одного з проявів характеру й “національного духу”. Історизм (тобто вивчення предметів і явищ у їхньому історичному розвитку як художній принцип), на шляху до якого було зроблено крок ще просвітниками й особливо романтиками, стає дуже важливим надбанням доби реалізму.
З розвитком історичного мислення специфічне й індивідуальне чіткіше осягається в суттєво ширшій, загальнішій картині, яка охоплює не лише окремі країни й регіони світу чи етапи світової
Історії, а й усю її як єдність, поза якою долю кожної нації повною мірою осягнути неможливо. Тобто якщо безумовним здобутком “романтичного історизму” було відчуття відмінності, неповторності, ексклюзивності певних явищ, відкриття історичного й місцевого колориту (“кульор локаль”), різного для кожного народу та епохи, то наступним етапом історичної та художньої думки – реалістичного історизму – стало розуміння діалектичної подібності в різному, уміння встановлювати зв’язки та схожість у тому, що постійно змінюється.
Періодизація культурного процесу ХІХ ст.
Культурний процес ХІХ ст. (звісно, дуже умовно і не беззастережно) за домінантами можна розподілити на такі головні етапи: початок XIX ст. – 1830-і роки – доба романтизму;
1840-1860-і роки – доба реалізму;
1870-1890-і роки – доба раннього модернізму.
У національних культурах різні народи світу формують ті чи ті комплекси естетичних проблем, які особливо гостро відчутні в кожній країні, але водночас є окремими аспектами художньої проблематики людства в цілому. Саме тому ступінь світового значення національного мистецтва або певного періоду його розвитку визначається об’єктивною цінністю його внеску до скарбниці загальнолюдської культури.
Так, іспанський художник Ф. Гойя створив картину “Розстріл повстанців у ніч на 3 травня 1808 року” (1814), урахувавши конкретні умови партизанської боротьби іспанців проти французьких окупантів і традиції іспанської культури, схильної до напружено жорстких контрастів.
Особливі умови назрівання Великої французької революції стимулювали звернення митців до громадянської героїки античного світу. Це втілилося в створенні Ж. Л. Давідом відомої картини “Клятва Гораціїв” (1784).
Згодом раціональний критичний аналіз сучасності (характерна риса французького мистецтва ХІХ ст., можливо – відгомін епохи Просвітництва з її вірою в силу науки, науково-об’єктивного аналізу) спричинив виникнення соціального роману – творів Стендаля, Бальзака, Золя. А розквіт німецької філософської думки епохи Канта, Фіхте, Гегеля, що супроводжувався утворенням специфічного філософсько-художнього універсалізму “Фауста” Гете, знайшов свою аналогію у філософічній багатозначності пейзажів німецького живописця К. Д. Фрідріха.
Проте в кожному з цих неповторних художніх явищ водночас із пізнанням специфічних шляхів розвитку “національного духу” втілені глибинні питання загальнолюдського масштабу.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)