Загальнолюдське й національне у художньому світі Шевченка

Як і всі романтики, він використовував для підсилення ліричної теми стереотипи архаїчного епосу: за тими стереотипами золотий вік завжди лежить позаду, у священному минулому, вже начебто позбавленому протиріч. Чисто романтичне за стилістикою і протиставлення “гідних предків” і “недостойних нащадків” (згадаймо однотипне “Богатыри, не вы!” у вірші М. Лєрмонтова “Бородіно”). Ці ліричні відступи, характерні для байронічної поеми, є безпосереднім виявом Шевченкової позиції: при всьому виразному своєму демократизмі Шевченко

дотримується виключно моральної оцінки долі вітчизни та її історії, не висуваючи якоїсь певної політичної програми й не пристаючи – за винятком участі замолоду у Кирило-Мефодіївськім товаристві – до якихось угруповань такого роду.

Шевченко як романтик поєднував “епічно-моделюючий час” з ліричним переживанням, яке “цікавиться дійсністю настільки, наскільки вона піддається суб’єктивному переживанню”. Суб’єктивно він – прагнув збудити “хиренну волю”. Байрон, канонізатор “криваво-месницької” теми в європейському романтизмі, вдивлявся в обрії, що тут відкривалися, ще широко

розкритими очима неофіта, і його пафос оспівування боротьби й помсти передався численним наслідувачам, в тому числі й молодому Шевченкові.

Уже утворі “І мертвим, і живим…” різко й недвозначно змінюється інтонація характеристики “вождів” минулого; вона втрачає гармонізуючі риси епізації і набуває рис риторичного звинувачення. Нащадки, які є “славних прадідів великих Правнуки погані”, діалектично виявляються й не менш приниженими та ницими, аніж, здавалося б, однозначно “славні” предки:

… Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші пани, Ясновельможнії гетьмани.

Не можна також заперечувати, що й соціальні протиріччя та соціальна дисгармонія власної епохи залишали поета небайдужим:

І знову шкуру дерете З братів незрячих, гречкосіїв, сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!..

Саме в цьому полягає відмінність художньої та громадянської позиції Шевченка від позицій Міцке-вича і Байрона, адже він звертає увагу на людські страждання, а не на свою особистість, ані на суперечку з Богом. Тому і не має Шевченко того титанічного характеру, як Міцкевичів Конрад, але через те його особа отримує реальніші форми сучасного борця за потоптані права людини.

Загальнолюдське й національне вступають у художньому світі Шевченка в органічний діалог. Як відзначає Ю. Луцький, такі твори в “Кобзарі”, як поема “Катерина”, балада “Тополя” підтверджують, що Шевченко не обмежував себе суто національними мотивами, а був “поетом широкого кола зацікавлень і розмаїтих настроїв”.

Але саме розрив з народним корінням, з народною мірою добра, правди й краси викликає обурення поета; ліричне начало переростає у сатиричне. У цих обставинах совість народу і його біль відчуває лише Поет, якого скривджено так само, як і народ:

Знову люд потомлений І все спочиває. Тільки я, мов окаянний, І день і ніч плачу.

Недаремно ж у Шевченка “особливої ваги набула тема несумісності кріпосництва з християнством”. Та діалектика усвідомлення складностей народної долі через дихотомію “минуле – сучасність” перерос-” Тає з часом у трихотомічну модель: “минуле – сучасність – прийдешнє”. І саме в такому аспекті відбувається кристалізація поняття про героїку та народне щастя. Зникає присмеркова пам’ять про розбрат і війни, тьмяніє блиск свяченого ножа. “Тепер його позитивний герой – не месник чи кат, а людина, котру він називає “добросердим” його ідеал – “любов безвічная”, бо “увесь конфлікт переноситься із соціального плану у план людської душі, віри і почуттів”. У майбутньому бачить мир та злагоду між людьми – як наслідок діалектичного боріння “теза – антитеза – синтез”. Україна постає перед його духовними очами не як край нескінченних війн та політичних змагань, про що поет наполегливо молить Бога:

А доброзиждущим рукам І покажи, і поможи, Святую силу ниспошли. А чистих серцем? Коло їх Постави ангели свої І чистоту їх соблюди. А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіе пошли.

У зрілій творчості Шевченка ми спостерігаємо вже відверто критичне ставлення до тої індивідуальності, яка у своєму прагненні до “наполеоничного” самозвеличення руйнує й заповіді Божі, й життя народу, який довірив цій людині свою долю. У “Псалмах Давидових” Шевченко торкається наболілої внутрішньої справи українського народу – його єдності; бо тільки в історії нашого народу настала якась полегкість або на хвилину зблиснула можливість волі, то відразу появлялися сотні отаманів, які задля особистої користі тягнули за собою осліплених їхнім обманом людей, і замість стати проти поневольників, вони у цій боротьбі втрачали найважливіше за все – всяку можливість на волю. Дослідником наводиться як ілюстрація інтерпретація Шевченком Псалма 132 (133) – по замиренні ворогів настає час релігійної гармонії, і саме це виглядає як справжній народний волевияв.

На тлі “зради шляхти й церкви” у Шевченка невідворотно зростає роль індивідуальності, свідомої релігійно та патріотично, яка духовно досконала настільки, аби взяти відповідальність за долю рідного краю. Це не “наполеоничний” індивідуалізм, який є глибоко антихристиянським і реакційним з погляду історичної перспективи, хоча багатьма ототожнюється з ідеєю прогресу. “Чи не був же романтизм, як явище історичне, бунтом особистості, загроженої зловісним наступом “прогресу” всілякої механістики, наступом ідола матерії, ідола безособовости? Тієї смертоносної потвори, що під псевдонімом “гуманізму”, “просвіче-ності”, “соціялізму”, загалом матеріалізму, поглинала всяку особовість, отже й національну, всяку органічність, отже й культурну, всяку історичність і всякий лик, отже “образ Божий”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Загальнолюдське й національне у художньому світі Шевченка

Categories: Шкільні твори

Links