Мудрість Рудакі
Одним із втілень великої мудрості сходу, її глибини, витонченості й позачасності був Абульхасан Рудакі, видатний лірик, основоположник усіх іраномовних літератур, якого в рідних краях називають “вранішньою зіркою поезії”. Доля не була прихильною до нього. Через надзвичайну здібність до музики й складанню віршів Рудакі здобув славу й визнання, які привели його на високі придворні посади. Але, як напише потім сам поет:
Цьому хисткому світу не радій: Він тільки дурить, хитрий лицедій. Добро його – за казочку вважай, А зло його – витримувать
Хисткий, химерний світ обійшовся з ним нічим не краще, ніж із багатьма іншими чесними й твердими людьми: немилість, опала, вигнання й осліплення – така була винагорода славетному поетові. Але по-справжньому сильну людину не зламає ніщо: там, де вже не вистачає сліз і сил, допоможе сміх. Добрим жартом і філософським ставленням до світу можна подолати все. Саме з їх допомогою “Адам поетів” подолав своє лихо:
Змінився світ, і я змінивсь – такий талан людини. Дай палицю! Прийшла пора для палиці й торбини!
Аналізуючи культурну спадщину Рудакі, ми бачимо, що його поезія – не тільки
Якщо шукаєш ти найпрекрасніші слова, щоб ними розповісти коханій про свої почуття; якщо бажаєш втішитись і вгамувати печаль від несправедливості, тобі вчиненої; якщо хочеш насолодитися спокійним гармонічним гумором; якщо потребуєш порад на життєвому шляху чи просто батьківської доброї прочуханки (буває і таке! Точніше, і не таке буває!), шукаєш натхнення або просто бажаєш наповнити серце й розум вічними істинами, звернись до тих скарбів, які залишив нам Рудакі, і знайдеш усе, за чим прийшов.
А мені тільки залишається закінчити ці рядки словами самого Рудакі, так влучно й без лицемірної, зайвої скромності сказані про самого себе:
Я між поетів найбагатший і найбистріший на слова, Як схочу, то в руках у мене і мертвий камінь заспіва.
Майстер, який шиє намети з шовку розуму Іззвуків – лише подих вітру і далекі перебори струн чанга.
Ця ніч – одна із тих, яку накриває – хвиля за хвилею – прибій моря думок. Саме в такі години приходить відчуття про надходження важливої думки, здається, ще мить, схопиш, і вона твоя. І з нею розкриються всі таємниці нашого перебування на землі, сенс життя й смерті. Але страхи, невпевненість відлякують думку.
Десять століть пройшло з тих пір, як на іранському небосхилі запалилась зірка, щоб відзначити прихід мудреця (варто додати: математика, астронома, лікаря, філософа, поета, і в чомусь – пророка). Крізь сивину віків пройшла його непишномовна мудрість, яка виявилась непідвладною ні часу, ні історії.
Омар Хайям – Гіяс ад-Дін Абу-ль-Фатх Омар ібн-Ібрахім ал-Хайям Нішапурі. Хайам співзвучне зі словом хайма – шатро, намет, від цього й назва твору.
Разом з рядками Хайяма у свідомість проникають фаталізм і відчуття того, що буття визначене наперед. Вічна загадка ланцюгів Всесвіту не відкриється нам:
Ми йдемо з цього світу, не знаючи Ні початку, ні сенсу його, ні кінця.
Навіть найсвітліші уми не розігнали ту темряву невігластва, яка оточує нас. Вони сягали нестями, а таємниці все ті ж самі душать і висушують розум, зазначає мудрець у багатьох своїх віршах.
Такі думки накривають як хвиля морська, приносять шалене відчуття безвиході, ще крок – і божевілля. Але не тільки вони є супутниками рядків Омара Хайяма. Його рубаї – немов дорогоцінне вино з букетом, у якому зібрані всі ноти: печаль, туга, відчуття руки фатуму, але разом з цим вони увібрали в себе весь розсудливий спокій, так притаманний культурі сходу. Він розливається по тілу так, як арабське письмо під каламом, стиснутим рукою філософа, і вгамовує біль від розуміння нашої безпорадності, непомітності і немі-чі: “із праху ми прийшли і вітер розвіє нас”.
Схід – справа тонка й вишукана. Безпорадність і незнання таємниць Всесвіту – це ще не привід опускати руки. Нам відміряно стільки, скільки відміряно: ні крихтою більше (і не менше). І від нас залежить, як витратити час. Дихай глибоко. Живи легко. Співай, доки не порвались струни чанга. Не втрачай глузд ні від щастя, ні від болю. Цінуй дружбу. Життя рівне подиху – не витрачай його марно. …Я дихаю глибоко. І зі свіжою темрявою, що насичує мої легені, приходить думка: майстер, який шив намети з шовку розуму, завжди нагадував про те, що кожна людина – прах. І кожен прах був колись людиною. Глина, з якої роблять глеки для вина, була колись тілами людей – ч – прекрасних або огидних, царів або бідняків, але доля їх чекала єдина. Однак на кожне правило – навіть на те, яке виводив великий мудрець – є свій виняток: Хайям став не прахом, а вином, яке вже десять століть насичує тих, хто прийшов після нього. І усмішка – спокійна східним спокоєм і мудра хайя-мовою мудрістю – торкає мої губи.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)