Мої міркування після прочитання оповідань С. Васильченко

Душу нашого українського народу наділена лагідністю, природним тактом, тонким розумом, поетичним світовідчуванням, здатністю жартувати. Саме пинимая в увагу ці особливості національного характеру, і створив Степан Васильченко образи людей, яким властиве почуття гумору (“Свекор”), зобразили життєві комічні ситуації (“Басурман”). Оповідання “Свекор” знайомить нас із маленькою Волошкою, що “завжди викликав посмішку в дорослих” через його сердитий “старовання”. У сім’ї вже звикли із цим недоліком маленького сина

й тому ставляться до нього сиронией.

Ми начебто попадаємо в лагідну-мудру атмосферу сім’ї, сповнену й турботою, і любов’ю, і незлим глузуванням над Васильковим “старечим” розсудливістю. Батьки розуміють, що осудом і гуркотом тут не допоможеш. Не можна без сміху читати оповідання “Басурман”. І хоча описано в ньому незначний епізод сварки маленького Семена із заклопотаною матір’ю, але стільки лагідного гумору, родинного тепла й народної мудрості в кожному рядку!

Ми розуміємо, що мати, хоча й лається на “басурмана” (тому що той не хоче молитися), але серцем намагається дати йому

розуму. Вона залякує пеклом сина, цю “хрещену тварину”, і відразу “лагідним, тихим голосом” застерігає своєї дитини від пекельних мучень і стає зрозумілим, що й материнського сердитого слова, і лупцювання за цигарку, і вигнання з будинку “до басурманам” – це все викликано переживаннями за рідного сина, за його душу, його Майбутнє. Тому щасливим очікуванням озиваються в нашому серці “могутні дрібні передзвони радісного нового паламаря”, яким стає у власній уяві бешкетник Семен


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Мої міркування після прочитання оповідань С. Васильченко