Моє розуміння твору “Чорнобильська мадонна”
Минають роки, десятиліття, усе у світі змінюється, і тільки наша пам’ять ховає десь по закуточках спогади про минуле, особливо якщо це страшне минуле. Таке, як чорнобильська трагедія, що забрала стільки людей, та ще й уносить… Мені здається, що вона – наслідок нашого безтурботного життя, коли ми не замислювалися над тим, що забруднюємо річки та озера, коли знищували тварин та рослини, і тепер за нами по п’ятах іде тільки смерть. Поема Івана
Драча “Чорнобильська мадонна” виникла як плід роздумів поета над сучасністю, яке може
“Це прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлятами саме в той день…” Матері безпорадні перед ядерною загрозою, як є безпорадними і їхні діти. Вони вже народжуються з променевою хворобою, бо “нагороджені” нею ще в лоні матері. Хто ж відповість за страшні смерті, кому тепер можна скаржитися за скалічені долі багатьох і багатьох? Можливо, ті шість, що сиділи на лаві підсудних? Хоча, вірогідно, їх було більше. А може, ми і самі повинні були сидіти разом з тими шістьма, бо мовчали, коли потрібно було кричати, бо спокійно дивилися на знищення усього живого,
Чому їх шість? А де ж це перший – Ти?!
Чому ти не. сидиш на лаві Перший?
Ні! Ти зориш на нас із висоти,
Длань керівну над нами розпростерши.
Від нашого бездушшя, байдужості гинуть старі люди, маленькі діти. Іван Драч показує страшні картини розгрому та знищення усього живого. Немає вже на карті багатьох сіл, бо покинули їх люди, і невідомо, на який час. Здається, залишилися самі лише цвинтарі і… старі бабусі, які не схотіли покинути насиджені місця. Одна з них щось з місяць “довбала” собі могилу, щоб потім “сховатися” там навіки:
Зосталась я сама…
Ну, а села нема…
Було колись село,
Життя колись було.
Чорнобильська мадонна іде шляхами нашої долі. Вона – наше життя, наша зрада, наша пересторога. її не зупинити, їй нічим не завадити. Можливо, ця мадонна – це всесвітня мати, яка намагається зрозуміти усі наші біди і допомогти. А може, це смерть, що хоче знищити планету з прекрасною на, свою Земля, разом з нею загинемо і ми, люди.
Хто вона? Зона? Епоха? Доля? Смерть? Так, я вже знаю хто – Чорнобильська Мадонна! Тебе вкрутила в чорну круговерть Чи вилонила з молодого лона? Я розділяю почуття Івана Драча, який не може вибачити нашому керівництву, нашим ученим, політикам, усьому людству і самому собі те, що у потрібний час не виступили проти будівництва атомних станцій, проти створення ядерної зброї. Ми самі винні у тому, що сталося. І, на жаль, нам немає вибачення. Якщо не знищить нас атомний вибух, то покарає наша совість: Крапля совісті є ще на денці? Вона вірить і в краплю твою: У твоєму житті-одноденці Я нікчемність свою впізнаю.
Ми повинні зізнатися у своїй нікчемності, байдужості до усього, що не стосується нас особисто. Вже час нам прозріти, стати розумнішими і не намагатися знищити самих себе. Щоб ніколи не сталося так, що наша планета перетворилася із скарбниці чудової природи на цвинтар наших знівечених тіл та душ. Мені здається, що усе ж таки ми зуміємо змінити своє ставлення до нашого дому і “вилікуємо” Землю. Бо дуже вже ятрять мою душу слова Івана Драча:
За безлад у безмір, за кар’єри і премії,
Немов на війні, знову вихід один:
За мудрість всесвітню дурних академій
Платим безсмертям – життям молодим.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)