Моє дитинство босоноге

ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

…Коли сьогодні шлях отой згадаю,

Гуцульщину я бачу дорогу,

Що йде до вересня крізь даль безкраю,

Заплакана і боса по снігу.

Д. Павличко. Спомин

Літа, літа… Ви виструнчились над дорогою життя, як ті тополі-осокори, і всі чогось однакові мені, хоч вас багато. Та думкою я лину на Полісся моє рідне, до простих отих людей та самобутньої природи лісової, де стежками ходять Мавки та Лісовики, до верб отих плакучих, що спустили сумні коси до води і так тихенько їх купають усі віки.

Отож недарма я обрала

слова Дмитра Павличка епіграфом до свого твору. Бо як рідна йому його Гуцульщина й Карпатські гори, так рідний мені край поліських боліт. Так часто згадується мені пісня, яку чула в дитинстві, а ставши дорослою, не раз співала й сама:

А поліське безкрає болото

Й все Полісся вода зайняла,

Тільки видно той хутір самотній,

Тільки видно краєчок села.

Хоча й народилась я не в глухому селі, а в містечку, в якого дуже багата історія. Воно називається Степань. За записами, в історії Степаня говориться, що колись проїжджав ним Стефан Баторій і зупинявся в нашому костьолі, в якому навіть до війни був орган,

і назвав це місто Стефаном, а вже українська назва – Степань. Прошу вибачення за цей екскурс в історію. Але з таких історій складаються, мабуть, назви половини наших міст і містечок. Місто моє невелике, мабуть, тут на Донбасі, де я вже живу тридцять два роки (це добра половина життя), воно нагадує передмістя моєї Макіївки. Але не можу я звикнути до цих безмежних просторів, задимленого, курного міста. Усе частіше в думках ввижається мені моє бідне, убоге дитинство. Я лину, хоч у мріях, в оту напіврозвалену хатину, яка самотньо світить чорними провалинами своїх очей, що їх так безсердечно повибивали дітлахи моїх, напевне, ближніх сусідів, а може, й дальніх. А був же час, коли хата моя дзвеніла від дитячих голосів, гамору, не знала замків, хоч замок символічний був. Зачиняли ми ту хату довгим ключем на засув, а над дверима дощечка-дашок приладнана була. Ото й клали ми той ключ від чужих, а не від своїх. Не було в тій хаті ні доларів, ні гривень. У шухляді кухонного стола лежало зрідка карбованців три-чотири, які мама отримувала на нас чотирьох по таткові, що не вернувся з війни додому. Згадується, як мама, встаючи до, схід сонця і лягаючи пізно, молилася Богові і все життя просила повернути татка додому живим. Так, це можна передати словами із поезії Андрія Малишка:

І земля піднімає руки:

– Чого ж вам принести?

Поверніться додому!

Верніться додому…

Постають перед очима й шкільні роки, коли я бігла вулицею в “попову” школу, а потім, перейшовши в п’ятий клас, простувала до земської школи. Це ж історія. Ніхто вже зараз не назве таких слів. Помер старий безрідний батюшка, отож його будинок громада віддала під початкову школу. А інша, велика, цегляна, була побудована ще за часів земства. І дивуюсь навіть як ми всі розміщувались у цих школах, адже ось зовсім недавно збудували нову, величезну двоповерхову школу, а учні й досі продовжують навчатись у тій, земській.

А це що видно на дорозі? А то ж лопоче ніжками моє босоноге дитинство. Справді, босоноге, бо ж до листопада ходила в школу боса. Вперше маленькі черевички взула тільки у восьмому класі. Так ото дітлахи кожного дня на великій перерві бігли вулицею по домівках, щоб взяти картоплину чи хліба “черствого-суворого”, як говорив в одній з поезій А. Малишко, іноді із шматком сала, а більше й без нього. А вхопивши, чимдужче мчали назад, ковтаючи все те дорогою, щоб не запізнитися на урок, як писав у поезії “Школа” Дмитро Павличко:

Бігають, сміються діти,

Та – лиш дзвоник задзвенить –

Стане тихо, ніби в квіти

Поховались бджоли вмить.

Їдалень та шкільних буфетів ми не знали. Для всіх нас то були панські витребеньки. І так прикро мені зараз, що вже й нині після того достатку, після всіх наїдків, які були в шкільних та студентських їдальнях, багато учнів змушені обходитись, хто як може, своїми незавидними сніданками. Пригадуються мені дні шкільні ранньою весною – і враз зринає неспокій:

Все припадаєш в неспокої,

У шістдесят жіночих літ,

До тої шибочки малої,

Яка тобі як цілий світ.

(А. Малишко. Тінь)

Чому ж неспокій? Неспокій у тім – чи нема ще повені, бо хата моя в низині була. Вода з полів, як тільки пригріє сонечко, так весело і дзвінко жебонить. Усі раді. Весна прийшла, весна прийшла! А на вулиці галас : “Галя в школу не прийде! Мабуть, сидить на печі?”

А так воно й справді було. Днів зо два про школу й думати не доводилось, поки вода, не спаде. Або мама кладку клала до “плоту” (так у нас огорожу називають), аж тоді ми по ньому до вулиці добирались. На вулиці сухо було. Лише наша хатина по другий бік вулиці красувалась у воді.

А нині вже можна жити без води, бо якраз навпроти мого будинку побудували нову школу, а за будинком був вигін (слово яке!), а нині там прекрасна асфальтована дорога.

Проклали труби аж до ріки. І, о горе! Більше ніхто не зазнає тих радощів, які були в нас – малих. Поруч біля єврейського будинку була велика влоговина, в яку збігало багато весняної талої води. Як тільки розтавав сніг з льодом, трошки-трошки вибивалася травичка, спадала “синя паводь”, ми босоніж бігли до води: не просто похлюпатись, ні! Ми вибігали до роботи: випрати все ганчір’я, яке назбиралось за весну. Ганчір’я можна було і в цій воді полоскати. Адже ми тоді не знали про страхіття отруйних радіаційних викидів Рівненської атомної електростанції. Ми всі ще тоді мили свої голови в дощовій воді.

Ще дуже часто згадую із вдячністю науку неньки, що навчила мене любити працю, навчила цінувати хліб. Адже їли ми завжди чорний житній хліб. Білий був по великих святах. І коли бачу білий ребристий формовий хліб, мені так і хочеться сказати: “О, пироги продають!” Бо той хліб у нас називали пирогами. Дуже мене вражає, коли я бачу, як молоді сідають на столи, як на манір чужий навіть ноги закидають на столи. Линуть відразу на думку мамині слова: “Ніколи, діти, не сідайте на стіл. Стіл – то престол Божий. На ньому хай довіку лежить хліб святий”. Справді, скажу, хай “пахне хлібом земля, що дала мені сонце і крила”. А ще страшно стає мені, коли бачу обгризені, недоїдені, кинуті байдужою рукою шматки хліба. Завжди матуся вчила нас до крихти все з’їдати.

Була моя матінка простою, але дуже мудрою й прозорливою жінкою. Коли я щось, бувало, не так як слід робила, мама говорила: “Що ті “ниверситети”, коли Бог природнього ума не дав”. І так мені тоді соромно робилось!

Навчила мати нас любити природу рідного краю і не просто, як нині говорять, оберігати її, а ставитися з побожністю до неї, з великою сердечністю.

Навколо нашого містечка були раніше дикі, іноді непрохідні через заболоченість ліси. Та й бабуся моя жила на своєму невеличкому хуторі серед прекрасного лісу, в основному дубовому та березовому. Росли в ньому й осики та сосни. І мати моя знала, як говорять, нюхом, де можна знайти череду старичків-боровичків, жовтеньких лисичок та слизьких маслюків. Отож, коли ми збиралися по гриби, вона наказувала, щоб кожен положив у корзину ніж. Боже збав! – щоб хто виривав гриб з корінцем. Наказувала, щоб і кущики чорниці та брусниці не виривали з корінням. А особливо соромила, коли зривали лісові квіти. Говорила: “Нащо ж ти, донько, знівечила таку красу? Через хвильку ті квіти зів’януть і, може, уже більше не зацвітуть тут ніколи”. У бабусиному лісі особливо було багато дзвіночків, білих, фіалкових, які так тоненько видзвонювали, коли від сонця в них ховалась комашня, та тендітних запашних конвалій. А болото все було жовте від латаття. А дуже рано навесні окрасою лісу були проліски та сон-трава.

А ще запам’яталось мені, що до бабусі з міста все – таки далеченько було йти, десь кілометрів з п’ять. До будинку ми завжди заходили із проїжджого шляху через ліс, а вже коли йшли з дому, то виходили на стежку, що вела через болото. Але болото не було грузьким. Це було торф’яне болото, на якому росло море лісових квітів, трав і м’якенький зелений мох, по якому ступав, наче по пухнастому килиму. І особливо було гарно, коли, переночувавши, я йшла назад у місто вранці. Сонечко так любо пригрівало, болото парувало, осідав туман, на квітах та траві діамантами виблискували прозорі крапельки роси. По всьому болоту було чути оглушливе квакання, кумкання жаб. А серед неба вже вився, виконуючи ранкову зарядку, жайвір і супроводжував мене аж до польової доріжки своєю бадьористою піснею. Так я йшла, зачарована цією музикою до самого шляху. Лише там поринала в будні, думаючи про те, коли б позаду заскрипіли колеса та який сільський чоловік підвіз мене, малу, до міста.

Нічого вам не прикрашую. Усе зринає в пам’яті так, ніби було тільки вчора. Отож дивуюсь я із своїх доньок і називаю їх іноді черствими, коли вони забувають полити квіти на підвіконні, коли не дуже дбають, щоб і на дачі було більше квітів. Я ж перше, що зроблю, прокинувшись від сну, гляну, чи не висохла земля у вазонах. Переступивши через поріг хвіртки в першу чергу прополю квіти, а тоді вже прямую до грядок з овочами. Це – як потреба, як ностальгія по тому далекому дитинству серед буйних лісів, боліт і лугів. І не докоряйте мені за те, що не звикла за тридцять з лишком років до простору степу. Та я ж його, справжнього, у місті й не бачила. Хочеться свій спомин закінчити словами Дмитра Павличка:

Всі народи рівні. А земля

Там найкраща, де вродився ти.