“Моя спеціальність життя…” (лірика М. Цвєтаєвої)
Російська поезія – велике духовне надбання, національна гордість. Але багатьох поетів і письменників забули, їх не друкували, про них не говорили. Один раз Цвєтаєва випадково згадала по чисто літературному приводі: “Ця справа фахівців поезії. Моя ж спеціальність – Життя”. Жила вона складно і важко, не знала і не шукала ні спокою, ні благоденства, завжди була у повній невпорядкованості. У 1910 році, ще не знявши гімназичної форми, тайкома від сім’ї, вона випускає досить об’ємний збірник “Вечірній альбом”. Його помітили і схвалили
Ти все мені повідав – так рано! Я все розглянула – так пізно! У серцях наших вічна рана, В очах мовчазне питання…
Марина дуже сильно любила місто, у якому народилася, Москві вона присвятила багато віршів. Марина Цвєтаєва пише не тільки вірші, але і прозу.
Бич жандармів, бог студентів, Жовч чоловіків, насолода дружин Пушкін – у ролі монумента?…
Незабаром відбулася Жовтнева революція, яку Марина Цвєтаєва не прийняла і не зрозуміла. З нею відбулася воістину фатальна Подія. У травні 1922 року Цвєтаєва зі своєю дочкою їде за кордон до чоловіка, що був білим офіцером. Берлин, Прага, Париж… У її віршах зазвучали зовсім інші ноти. Навколо Цвєтаєвої усе тісніше замикалася глуха стіна самітності. Їй немає з ким порадіти. “Батьківщина не є умовність території, а приналежність пам’яті і крові, – писала вона. – Не бути у Росії, забути Росію – може боятися тільки той, хто Росію мислить поза собою. У кому вона усередині – той втрачає її лише разом з життям”. Туга за Росією позначається у таких ліричних віршах, як “Світанок на рейках”, “Скіпа”, “Російського жита від мене уклін”, “Об непіддатливу мову…”, сплітається з думою про нову Батьківщину, яку поет ще не бачив і не знає. Поступово Цвєтаєва віддаляється від кіл емігрантів, зріє нелегке рішення:
Ні до міста й ні до села Їдь, мій син, у свою країну, У край – всім краям навпаки! Куди назад іти – уперед Іти, особливо – тобі…
Особиста драма поетеси перепліталася із трагедією століття. Вона побачила звіриний оскал фашизму і встигла проклясти його. Останнє, що Цвєтаєва написала в еміграції, – цикл гнівних антифашистських віршів про розтоптану Чехословаччину, яку вона ніжно і віддано любила. Це воістину “плач гніву і любові”. Цвєтаєва втрачала вже надію – рятівну віру в життя. Ці вірші її – як лемент живий, але знівеченої душі:
Відмовляюся – бути. У Бедламі нелюдей…
На цій ноті останнього розпачу обірвалася творчість Цвєтаєвої. Далі залишилося просто людське існування. У 1939 році Цвєтаєва відновлює своє радянське громадянство і повертається на батьківщину. Вона мріяла повернутися у Росію “бажаним і очікуваним гостем”. Але так не вийшло: чоловік і дочка піддалися необгрунтованим репресіям. Гримнула війна. Мінливості евакуації закинули Цветаеву спочатку у Чистопіль, а потім у Єлабугу. Змучена, що втратила віру, 31 серпня 1941 року Марина Іванівна Цвєтаєва покінчила життя самогубством. Могила її загубилася. Марину Цвєтаєву-поета не поплутаєш ні з ким іншим. Її вірші можна безпомилково впізнати – по особливому розспіву, ритмам, інтонації. Марина Цвєтаєва – Великий поет, і внесок її в культуру російського вірша XX століття значний.
…Моїм віршам, як дорогоцінним винам, Настане своя черга. М. Цвєтаєва
(2 votes, average: 2.50 out of 5)