Що принесе з собою завтрашній день?

Проблема, завжди турбує людський розум. Завтрашній день приходить, а відповіді на це питання немає. Майбутнє, неминуче є загадкою для людства. Із днів утворюються роки, роки формують століття, а людський розум наполегливо намагається відсунути грань, що розділяє сьогодення і майбутнє. Така суть людини, він не бажає ступати в невідомість, і тому йому потрібні казки, міфи, фантастичні образи, В яких міститься осмислена мрія про безхмарне майбутнє. Необхідність у формуванні майбутнього суспільства особливо гостро виникає в гострі періоди розвитку,

коли люди розуміють, що далі неможливо жити так, як вони існували до цих пір. Реагують на вимоги часу мають багату уяву і тонке чуття люди: письменники, Філософи, поети, науковці. Вони формують нові моделі прийдешнього, закликають людину до вчинків і застерігає від неправильних кроків.

Мрії про “золоту добу”, про створення бездоганного суспільства виявилися в утопіях, тобто в нездійсненних, нереальних, скоєних моделях майбутнього. Найзнаменитіші творці утопічних навчань – Томас Мор, Сен-Симон, Роберт Оуен. У нашій літературі поняття утопічного соціалізму відобразив Чернишевський в своєму романі “Що

робити?”. Майбутнє суспільство, описане Чернишевським, сформоване на соціалістичних переконаннях рівності, свободи, праці. Люди, що створюють його, – це цілеспрямовані, безкорисливі особистості. Їх прагнення – суспільство щасливих людей, фізично міцних і морально стійких. Але щоб досягти гармонії, необхідно провести грандіозні зміни, як в навколишній дійсності, так і всередині самої людини. Людина може створювати машини, щоб вони служили йому. Людина може зробити родючими застиглі пустелі. А що робити з самою людиною? Чи вийде у нього коли-небудь звільнитися від своїх недоліків, переступити через жадібність, користь, заздрість, лінощі? Якщо зможе, то ким буде людина без властивих йому слабкостей? Який буде світ, в якому панує тільки веселощі, і немає боротьби добра зі злом, без якої буття людини понуро і не має сенсу?

А чи припустима конструкція подібного суспільства? Життя зобразила, що ні. Але ось настав двадцяте століття. Воно принесло з собою інші питання. Їх осягнення та моделювання відбилося в антиутопіях. Антиутопії описують епоху, Де вони з’явилися, відображають її побоювання і надії. Героєм антиутопій нерідко виступає людина, що намагається створювати своє буття по зображенню про душевної гармонії, не збіжної з навколишнім його світом. У творі Замятіна “Ми” приковує інтерес те, з якою вірністю автор змалював нинішній час, представивши державу технократії і прогнозувати формування техніки, проходження вселенського простору. Але набагато істотніше ті етичні питання, які визначив автор у своєму творінні. Раціональне, механізоване буття, зображене у творі Замятіна “Ми”, буття Єдиного Держави відокремлено Зеленої скляній Стіною від нетямущий, потворного буття дерев, птахів і тварин. Жителі Єдиного Держави вже давним-давно не люди.

Це машини, якими управляє Благодійник. Він веде їх до переваги розуму над Всесвітом. Всі вони складові єдиного гармонійно пристрою. Творці антиутопій не тільки формують тип майбутнього, але й пояснюють, як завойовано громадське процвітання, як створюється земний рай. Винищення минулого, очищення пам’яті, звільнення від людських емоцій – це те, що знаходиться в основі цих товариств. Такі принципи є до такої міри жорстокими і несправедливими, що постає питання: чи необхідно людям суспільство, збудоване такою ціною? Необхідний чи рай, шлях до якого викладений черепами? А в глибині розуму окремих героїв творів зароджується жахався, незрозуміле почуття, коливання, жага бути і не ідеальним, але людиною, а не бездушною машини. У межах антиутопії заново породжується утопія. Творці антиутопій, проаналізувавши контури тоталітарних технократичних порядків, показують на протистояння, яке пробуджується в глибині близько, яка зробила все, щоб викорінити ідею незалежності. Антиутопія виглядає спрямованої в майбутнє, тому що в ній постійно є елементи нереальності. Однак це, літопис епізодів нинішнього часу, підтвердження того, що світ близький до катаклізму. Це своєрідне застереження людству!

Російська поезія – велике духовне надбання, національна гордість. Але багатьох поетів і письменників забули, їх не друкували, про них не говорили. Один раз Цвєтаєва випадково згадала по чисто літературному приводі: “Ця справа фахівців поезії. Моя ж спеціальність – Життя”. Жила вона складно і важко, не знала і не шукала ні спокою, ні благоденства, завжди була у повній невпорядкованості. У 1910 році, ще не знявши гімназичної форми, тайкома від сім’ї, вона випускає досить об’ємний збірник “Вечірній альбом”. Його помітили і схвалили такі впливові і вимогливі критики, як В. Брюсов, М. Гумільов, М. Волошин. Вірші юної Цвєтаєвої були ще дуже незрілі, але підкуповували своєю талановитістю, відомою своєрідністю і безпосередністю. У цьому альбомі Цвєтаєва виливає свої переживання у ліричні вірші про любов, що не відбулася, про безповоротність минулого і про вірність той, що кохає:

Ти все мені повідав – так рано!
Я все розглянула – так пізно!
У серцях наших вічна рана,
В очах мовчазне питання!

Марина дуже сильно любила місто, у якому народилася, Москві вона присвятила багато віршів. Марина Цвєтаєва пише не тільки вірші, але і прозу. Проза Цвєтаєвої тісно пов’язана з її поезією. У ній, як і у віршах, важливий був факт, не тільки зміст, але й звучання, ритміка, гармонія частин. Вона писала: “Проза поета – інша робота, чим проза прозаїка, у ній одиниця зусилля – не фраза, а слово, і навіть часто – моє”. Одна з її прозаїчних робіт присвячена Пушкіну. У ній Марина пише, як вона вперше познайомилася з Пушкіним і що про нього довідалася спочатку. Вона пише, що Пушкін був її першим поетом, і першого поета вбили. Вона міркує про його персонажів. Пушкін “заразив” Цветаеву словом “кохання”. Цьому великому поетові вона також присвятила безліч віршів:

Бич жандармів, бог студентів,
Жовч чоловіків, насолода дружин
Пушкін – у ролі монумента?!

Незабаром відбулася Жовтнева революція, яку Марина Цвєтаєва не прийняла і не зрозуміла. З нею відбулася воістину фатальна подія. У травні 1922 року Цвєтаєва зі своєю дочкою їде за кордон до чоловіка, що був білим офіцером. Берлин, Прага, Париж! У її віршах зазвучали зовсім інші ноти. Навколо Цвєтаєвої усе тісніше замикалася глуха стіна самітності. Їй немає з ким порадіти. “Батьківщина не є умовність території, а приналежність пам’яті і крові, – писала вона. – Не бути у Росії, забути Росію – може боятися тільки той, хто Росію мислить поза собою. У кому вона усередині – той втрачає її лише разом з життям”. Туга за Росією позначається у таких ліричних віршах, як “Світанок на рейках”, “Скіпа”, “Російського жита від мене уклін”, “Об непіддатливу мову!”, сплітається з думою про нову Батьківщину, яку поет ще не бачив і не знає. Поступово Цвєтаєва віддаляється від кіл емігрантів, зріє нелегке рішення:

Ні до міста й ні до села
Їдь, мій син, у свою країну,
У край – всім краям навпаки!
Куди назад іти – уперед Іти,
особливо – тобі!

Особиста драма поетеси перепліталася із трагедією століття. Вона побачила звіриний оскал фашизму і встигла проклясти його. Останнє, що Цвєтаєва написала в еміграції, – цикл гнівних антифашистських віршів про розтоптану Чехословаччину, яку вона ніжно і віддано любила. Це воістину “плач гніву і любові”. Цвєтаєва втрачала вже надію – рятівну віру в життя. Ці вірші її – як лемент живий, але знівеченої душі:

Відмовляюся – бути.
У Бедламі нелюдей!

На цій ноті останнього розпачу обірвалася творчість Цвєтаєвої. Далі залишилося просто людське існування. У 1939 році Цвєтаєва відновлює своє радянське громадянство і повертається на батьківщину. Вона мріяла повернутися у Росію “бажаним і очікуваним гостем”. Але так не вийшло: чоловік і дочка піддалися необгрунтованим репресіям. Гримнула війна. Мінливості евакуації закинули Цветаеву спочатку у Чистопіль, а потім у Єлабугу. Змучена, що втратила віру, 31 серпня 1941 року Марина Іванівна Цвєтаєва покінчила життя самогубством. Могила її загубилася. Марину Цвєтаєву-поета не поплутаєш ні з ким іншим. Її вірші можна безпомилково впізнати – по особливому розспіву, ритмам, інтонації. Марина Цвєтаєва – великий поет, і внесок її в культуру російського вірша XX століття значний.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Що принесе з собою завтрашній день?

Categories: Шкільні твори

Links