“Мобі Дік” Германа Мелвілла

Вдало висловив сутність “Мобі Діка” (передусім його центральних і кінцевих розділів) дослідник творчості Мелвілла Юрій Ковальов:

“За всієї складності і багатоплановості головним його елементом, котрому підпорядковані і дія, і авторські описи, і характери, є думка. Глибока філософська думка, що перебуває у безупинному пошуку, пульсує, злітає від тривіальностей буденного життя до зоряних світів, втілена то у простодушних словах матроса, то у морочливих символах, трагічно кам’яніюча перед безглуздям і пустотою всесвіту, заглиблена

під поверхню явищ; думка, спрямована до своєї єдиної і головної мети – осягнення розумом універсальної істини”.

Слід зауважити, що авторські роздуми про кардинальні проблеми існування людини, суспільства, всесвіту втілені в романі “Мобі Дік” у розмаїтих художніх формах. Це і авторська мова, і внутрішній монолог Ізмаїла, де та чи інша філософська думка виступає, так би мовити, у своїй первозданній формі, майже ніяк не перевтілена художньо. Інакше звучать монологи, діалоги, полілоги персонажів про хвилюючі їх проблеми буття. Вони мають певні ознаки живої розмовної мови, забарвлені особистістю

мовця. Найбільшої художньої сили набувають філософські роздуми і узагальнення Мелвілла у властивій його романові складній системі символів та алегорій, що взагалі характерне для світового романтизму.

Поряд з усім арсеналом романтичної образності, романтичних прийомів і структур є у Мелвілла і образність, описи іншого типу. Він напрочуд точний, конкретний, зри-мий і “відчутний на дотик” у зображенні морських буднів, щоденних занять моряків, їхньої праці, портового міста, корчми, церкви, зовнішності, одягу, мови персонажів тощо. Вирвані з контексту фрагменти такого плану могли б свідчити про реалістичний характер творчості майстра. Але такі фрагменти цілісно злиті з очевидно романтичними частинами тексту, складають суцільну тканину прози письменника. Його типізація також не реалістична, а романтична. За пластичними предметними картинами життя – звичайного чи екзотичного – ховається у нього глибинний таємничий зміст, філософське, етичне узагальнення, далеке від поверхового чи банального.

Майже всі дослідники творчості Мелвілла наголошують на притаманній його творчості “двосвітовості”, тобто наявності у нього такої характерної для романтиків душевної, естетичної роздвоєності. Але у Мелвілла цей розрив між мрією та дійсністю, бажаним і сущим, уявним ідеалом прекрасного світу й людини в ньому і ницою реальністю, сповненою жорстокості й трагізму, має додаткові риси. “Двосвітовість” у письменника проявляється і через дві форми художнього зображення в романі. Одна з них предметна, надто конкретна, з виписаністю всіх деталей і подробиць матеріального світу, можна було б сказати, документальна чи навіть натуралістично, фотографічно точна, якби за цією пластично чіткою виписаністю не ховався символічний, а подекуди містичний зміст. Друга’форма – суто романтична, далека від конкретики, це реальність думки, пафос філософської ідеї, титанізм і демонізм істинно романтичного характеру.

Розглядаючи під таким кутом зору особливості художньої форми “Мобі Діка”, важливо пам’ятати про те, що час написання книги – це час перемоги в літературі Європи художників так званого критичного реалізму – Бальзака, Діккенса, в творчості яких очевидні явища синтезу реалістичного і романтичного бачення і зображення світу. Мел-вілл не жив у духовному вакуумі, його естетика зазнавала численних впливів.

Ці впливи вельми розмаїті і відрізняються за своїм характером. Так, злам у характері оповіді багато хто з дослідників вважає наслідком глибокого знайомства Мелвілла саме в час написання роману з творчістю Шекспіра, чиї твори він через різні обставини раніше не читав. Вплив Шекспіра на світовий романтизм був, як відомо, дуже великий. Американські письменники і мислителі 30-40-х років XIX ст. переживали захоплення Шекспіром, творили справжній культ великого англійця як мислителя і художника (саме в такому порядку – мислителя спочатку, а художника вже потім). У своєму англомовному пращурі американські романтики вбачали взірець для творення великої національної літератури, глибокодумної, масштабної, всеохоплюючої.

Зв’язок роману Мелвілла не лише з духовними, філософськими шуканнями великого єлизаветинця, втіленими у його творах, а й структурними, суто драматургічними особливостями Шекспірових п’єс, його образною системою, зокрема символами і метафорами, нарешті, з його мовою, досліджені дуже грунтовно. Цей зв’язок – факт беззаперечний. Відмінності полягають лише у тлумаченні цього факту різними вченими. Найпереконливішою здається версія, що Мелвілл не стільки наслідував Шекспіра, скільки знаходив у нього “підтвердження або, навпаки, заперечення власних ідей, іноді – грунтовне формування нечіткої ще думки, яка тільки визрівала в його свідомості” (Ковальов). Звичайно, автор знаходив і формальні елементи, зокрема мовні, котрі відповідали загальному пафосу “Мобі Діка”, що виростав під пером автора в епос життя не лише американського народу, а й людства в цілому, набував універсального ідейно-філософського звучання. Для такого задуму не вистачало слів не лише щоденної мови, а й мови літературної. І Мелвілл звертався до мови єлизаветинської драми, до високої лексики поем Мільтона і давнішого універсального джерела – Біблії, що її мова була такою близькою для американських пуритан.

Одна з важливих проблем книги – проблема влади, волі вождя, лідера, силу і небезпечність якої письменник розкриває так яскраво у постаті, вчинках, словах фанатичного месника Ахава. Борець проти вселенського зла, що його втіленням для капітана “Пекоду” стає Білий Кит, Ахав тиранічно посилає на смерть усіх своїх підвладних і гине сам. Фанатизм навіть в ім’я великої і благородної ідеї несе, на думку Мелвілла, загибель, він антилюдяний, він, бажаючи добра, творить зло, несе кров і смерть. Це одна з найважливішх ідей роману. Сам час висував на чільне місце думку, чи не приведе загострення політичної, соціальної, расової боротьби в Сполучених Штатах, релігійна нетолерантність, суперечки між окремими відгалуженнями християнської церкви до жорстоких катаклізмів, до кривавих вирішень конфліктів. Громадянська війна між Північчю і Півднем спалахнула через десять років після виходу Мелвіллового твору у світ, доводячи мудрість його похмурих пророцтв, слушність його заперечення будь-якого фанатизму, сліпого поклоніння одній якійсь доктрині і прагнення за будь-яку ціну втілити її у життя.

Ізмаїл поступово відходить на другий план, мабуть тому, що з його допомогою автор не міг передати весь філософський зміст твору, внутрішній світ Ахава та інших учасників трагічної гонитви за Білим Китом. В їхніх монологах, як і в авторських відступах це можна було зробити повніше і краще. В одній з важливих сцен, кульмінаційній за своєю суттю, коли Ахав відкриває перед командою справжній зміст експедиції і веде всю команду за собою на непримиренний двобій з Мобі Діком, головний герой перших розділів роману начебто розчиняється в масі, стає безвольною складовою “масового підсвідомого”, за термінологією К. Юнга.

Однією з найзагадковіших є глава, де Ізмаїл розмірковує про білість Мобі Діка. Ця білість викликає в ньому якесь містичне почуття й він намагається пояснити причини цього надприродного жаху. Не випадково посилається він на Колріджа з його загадковим білим альбатросом з поеми “Старий Мореплавець”, символом, що має надто багато суперечливих інтерпретацій:

“Навіть у наших забобонах ми неодмінно одягаємо примари в ті самі снігові шати: всі привиди постають у молочно-білому тумані… Так, коли вже ми погрузли у цих жахах, то ще згадаймо, що і сам цар жаху, зображений євангелістом, сидить на білому коні”.

Згадка про апокаліпсичного коня смерті з Одкровення Іоанна Богослова тут найважливіша. Білість як ознака смерті. Якщо виходити з цих тлумачень білості, боротьба Ахава проти Білого Кита набуває апокаліпсичних масштабів битви проти найстрашнішого зла – неминучості смерті. Мелвілл-філософ замислюється над сутністю людського існування, приреченого на загибель, на безмежне Ніщо. Чи є сенс у цього існування, у життя людства взагалі? Чи є якась вища сила, яка наперед накреслила план цього життя? А, може, у живого на землі нема розумної причини і розумного плану, нема позитивного майбуття, а є лише закон випадковості, лише хаос причин і наслідків, який не може розплутати не лише смертна людина, а й вища істота? Ці тривожні думки безмежно хвилювали письменника, людину віруючу, хоч його віра і була дуже далекою від ортодоксальності.