Метаморфози (за мотивами новел Франца Кафки)
Крапля Я прокинулась від якогось дивного відчуття. Мені здавалося, що я вже не людина, а щось дуже мале за розмірами, невагоме. Навкруги було чути незрозумілі звуки, що йшли від якихось малих істот, яких було незліченно багато. Через мить я – Крапля – разом з іншими кружляю у величезній хмарі, що дуже повільно й поважно затуляла собою світле небо. Ми з великим нетерпінням чекали на свою чергу, коли звільнимося від усього й полетимо безтурботно через небесний простір у розкриті обійми Землі. І ось ми вільні! Скільки різних почуттів оволодіває
Я відчула себе невагомою. Наче зі всього розбігу пірнаєш у найм’якіші перини. Потім кудись зникає відчуття м’якості і на зміну приходить нове. Змінюю форму і прискорюю рух. Тепер я подібна до птаха, що, розправивши крила, кружляє в небі. Переді мною розкриваються дивні краєвиди: світ – прекрасний і безмежний, як картини Миколи Реріха, насичені спокійними чудодійними фарбами… Я впала на землю, і та почала жадібно всотувати мене, щоб затамувати спрагу. Завершилася моя маленька місія на цій землі. Через деякий час знову повернусь у небо…
Сонце Прокинувшись вранці, зрозуміла, що якось змінилася:
Птах Коли я прокидаюся вранці, то почуваю себе чудово. І тому мені хочеться злетіти в небо, як птаху, що після довгої ночі зустрічає світанок у повітрі, купаючись у довгоочікуваних променях яскравого сонця. І ось я Птах! Птах, який розправляє свої сильні крила, злітаючи в повітря. Я б пролітав у піднебессі цілу вічність, насолоджуючись містом з висоти, але, на жаль, треба було повертатися додому. Повертаючись, почув музику сонячних променів, які були вже повсюди й грали якусь приємну мелодію, яка була настільки тихою, що ніхто не міг почути її, крім мене. Я заслухався і забув, що мені треба летіти додому. З подивом озирнувся: я у своїй кімнаті, у ліжку, на стіні годинник показує 6.00. Доброго ранку, новий день!
Синичка Сьогодні гуляла в лісі, спостерігаючи за лісовими пташками. Я закрила очі й уявила себе Синичкою. У цю зимову пору ліс стає порожнім, усі птахи перелітають ближче до людей: до їжі й тепла. І я лечу до міста. Внизу чую крики. Знов люди сваряться! Чому вони такі злі? Ось лаються дві жінки. Вони кричать щось одна одній, розмахуючи руками, а поруч стоїть маленький хлопчик і кличе свою маму. Чому вони навчать маленьку дитину? З сумом я полетіла далі. Ось біля вікна будинку прилаштовано саморобну годівничку з крихтами. Мабуть, не всі такі сварливі, якими здаються на перший погляд… Розплющивши очі, я вирішила виховувати в своїх дітях добро й повагу до ближнього.
Морська хвиля Я прокинулась і побачила, що я перетворилася на Морську хвилю і знаходжуся в океані, де зовсім спокійно і порожньо. Лише іноді з’являється легкий бриз і гойдає ніжно мене на поверхні. Мені дуже рідко вдається дістатися до берега. Та іноді з допомогою дужого вітру я добігаю до самісінького краю моря. Як тоді мені радісно! Я лащуся до берега, перебираю пісок та камінці, тихесенько викидаю на берег водорості, камінці та медуз. Коли я бачу людей біля води, то намагаюся скоріше до них наблизитися. Мені дуже хочеться, щоб вони зайшли у прохолодну воду. Тоді я починаю колисати їх на своїх долонях і гратися. Коли ж люди замерзають і виходять з води, мені стає дуже сумно, тому я повертаюся в морське безмежжя.
VI Я лечу в космічному просторі з шаленою швидкістю. Біля мене зірки й кам’яні брили. Я озирнувся й побачив величезну вогняну кулю, що віддалялася. Потім подивився на себе. Тіло моє стиснулося до незбагненних розмірів і втратило масу. Поруч із собою я побачив міліарди таких, як я, що неслись поруч зі мною. І зрозумів: я – Фотон, частка світла. Мчу я зі швидкістю світла через космос невідомо куди. Фотоном бути добре, не те що електроном: бігай по орбіті навколо ядра тільки тому, що в ядра позитивний заряд, поки інше ядро не відірве тебе від попереднього. Протоном бути ще гірше: сиди в ядрі – ні вирватися! Інша річ фотон: мчи собі по всьому Всесвіту зі швидкістю світла! Та є один недолік: якщо фотон зупинити, він щезне. Поки я розмірковував, відчув сильний поштовх: зіткнувся з чимось. Зіткнувся і… прокинувся. Як хороше знову бути вдома!
Ключ У той страшний день я не відразу збагнув, що трапилось. Мене взяла величезна людська рука, взяла й вставила у замочну щілину. Зрозумів: тепер я не був людиною, я був простим мідним Ключем. Довгий час я не міг до цього звикнути, та й досі ночами прокидаюся з надією, що це – лише сон. Але, як з’ясовується, лежу на столику в коридорі біля дзеркала на своєму звичайному місці. Живу я (якщо це можна назвати життям) так вже майже 3 місяці. Робота неважка, та й власник мій нікуди не ходить. Він старий пенсіонер. Іноді думаю: що трапилося з моїм справжнім тілом? Може, я помер чи просто щез? У будь-якому випадку знайти наукового пояснення я не можу, а в переселення душ не вірю. Одним словом, сумно мені…
Комп’ютер Трапилося це в грудні. Ще вчора я була ученицею, а ось тепер Комп’ютер. Мої руки тепер – блок живлення, ноги – клавіатура, моя голова – монітор. Озирнувшись довкола, я зрозуміла, що стою на столі в кабінеті головного бухгалтера. На стіні висить годинник і показує 8.30. Я з жахом подумала, що зараз почнеться робочий день… У кімнату ввійшла середніх років жінка і сіла переді мною. Все було б нічого, якби не ті величезні числа, які вона вводила до моєї пам’яті. Я починала божеволіти: цифри плуталися в голові. Але пізніше я пристосувалася до ритму роботи і все стало на свої місця. Комп’ютером я побула лише один день, та можу сказати: перевтілюватися мені більше не хочеться!
Згусток енергії Якось – був то сон чи реальність, не знаю – я відчула легкість і тепло. Здавалося, моє тіло, вірніше те, чим я стала, було сповнене рухом і енергією. Подивившись у дзеркало, здивувалася: я – Згусток енергії блідо-золотавого кольору, як промінь сонця. Радісно посміхнувшись, я стрімко злетіла в небо, розірвавши його весняну блакить. Немає нічого прекраснішого і дивнішого за політ! Гірко, що Природа прирекла людей на відсутність крил. Але все ж у багатьох тонких натур існують крила думки, фантазії, мрії, одним словом, є душі, що, як кам’яні атланти, тримають наш світ на сильних плечах. Мистецтво довговічне, а життя коротке… Опустившись на землю з білих кучерявих хмарок, я зрозуміла, що можу “читати” думки людей. Відразу ж відчула, що тремчу від жаху: моє тіло обплутали густі сутінки злості, відчаю, безнадії… Усі думки заполонили проблеми людини, такі ниці, але, на жаль, вічні. Я відчула себе старою, мудрою людиною. Небо вже не здавалося таким веселим. Набігли сірі хмари, загримів грім, небесне склепіння розколола блискавка, і пішов дош, лікуючи, наче живляче джерело, моє перше поранення в житті на імя Війна… Як хороше, що існують люди, чиї крила Краси Мистецтва покликані захистити й наповнити Світ новим змістом Любові й Творчості!
(2 votes, average: 4.00 out of 5)