Маяковський-лірик ВОЛОДИМИР МАЯКОВСЬКИЙ
ТВОРИ З ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВОЛОДИМИР МАЯКОВСЬКИЙ
Маяковський-лірик
Після похорону В. Маяковського Марина Цвєтаєва напише: “Боюся, що, незважаючи на народний похорон, на всю пошану йому, весь плач по ньому Москви і Росії, Росія і дотепер не зрозуміла, хто їй був даний в особі Маяковського”. Маяковський залишився незбагненим. Передчуття цієї трагічної відчуженості, нерозуміння найглибшого і чистого, що було в ньому, тривожило поета ще за кілька років до смерті:
Я хочу быть понят
Моей страной.
А не буду понят,
Что
По родной стране
Пройду стороной,
Как проходит
Косой дождь.
Рання лірика Маяковського буяє образами, узятими поетом із навколишнього світу. І як по-різному трактуються вони в його творах!
Кожний штрих, кожна деталь, будь-яке слово – усе несе на собі відбиток особистості, настрою, почуття автора! Як неоднозначно, суперечливо сприймає він усе, про що пише! Наприклад, нерідко поет звертається в ліричних віршах до небесного свого друга – місяця. Він для нього може бути і “любовницей рыжеволосой”, і матір’ю його поезії. Він наділяє його рисами жінки – її теплотою, чуйністю,
Ведь это ж дочь твоя –
Моя песня…
Але настрій лагідної любові, якогось невловимого духовного єднання з навколишнім цвітом заміняється несподіваним прозрінням. Так само гостро і сильно, як раніше любив, тепер почуває поет усю мерзотність, слизьку і безвихідну ворожість цього світу. І місяць – той самий місяць – бачиться поету зовсім іншим:
…а за солнцами улиц
Где-то ковыляла
Никому не нужная дряблая луна.
Необхідний для кожної людської душі етап особистого, морального самоутвердження збігається в Маяковського з часом творчого його становлення. Звідси та суперечливість, безкомпромісність, яка притаманна його ранній ліриці. Відчуття припливу творчих сил, готовність до роботи, постійного духовного неспокою підводять Маяковського до розуміння його поетичного кредо: він повинен дати мову без’язикій вулиці. Він повинен віддати трактирам і площам цей свій крик, який рветься, непокірливий, непрожуваний. Ця роль не може не бути святою для поета. Він жадає визнання, він вірить, що гідний його. І знову іронічний, трохи глузливий голос юності, що живе в ньому, змушує Маяковського не тільки мучитися і любити, викривати і захоплюватися, але і просто жартувати над собою:
И бог заплачет над моею книжкой!
Не слова – судороги, слипшиеся комом,
И побежит по небу с моими стихами
Под мышкой
И будет, задыхаясь, читать их своим
Знакомым.
Але крім особистих протиріч, що існують в самого поета, заглиблюються і трагічні протиріччя епохи, сучасником якої йому довелося стати, часу, який характеризується тим, що ламається світовідчуття тисяч людей. Все це не може не відбитися на творчості поета, і в нього з’являються ноти безвір’я, спустошеності, обману, розчарування:
Я одинок, как последний глаз
У идущего к слепым человека!
Біль, самотність, які переживає поет, він не може відокремити від трагічної долі своєї батьківщини, свого часу, свого покоління:
Ты! Нас – двое,
Ораненных, загнанных ланями,
Вздыбилось ржанье оседланных
Смертью коней.
Дым из-за дома догонит нас длинными
Дланями,
Мутью озлобив глаза догниваюших
В ливнях огней!
“Сестра моя!” – так звертається Маяковський до землі у вірші “От усталости”.
У свідомості поета живуть не тільки глобальні, епохальні думки. Як здатний він відчувати, співчувати, як спроможний насолоджуватися земними людськими радощами!
Через багато років, коли юний лірик із пораненим серцем стане бійцем у робочий стрій, коли майже всі забудуть про його ранню, справжню поезію, поезію серця і любові, поезію, пройняту болем і самотністю, поезію колючих рим і рядків, які розлітаються, поезію, яка обурює і б’є навідмах, ніжну і співучу, ліричний мотив знову з’явиться у Маяковського.
Де вихід із безвиході, із нерозуміння, про яке писала Цвєтаєва? Можливо, майбутнє осягне поета, зрозуміє і прийме його справжнім, відкритим, щирим?
Грядущие люди!
Кто – вы?
Вот я,
Весь
Боль и ушиб.
Вам завещаю я сад фруктовый
Моей великой души.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)