Марко Кропивницький (1841 – 1910)
Справжнім батьком українського театру й виключно драматичним письменником був Марко Кропивницький (1841 – 1910), що написав першу свою п’єсу „Микита Старостенко” („Дай серцю волю”) ще 1863 року. Сильний сценічний талант, оригінальний і глибокий артист, Кропивницький знайшов природжену свою дорогу в сценічній діяльності, де разом з своїми славними товаришами (Заньковецька, Затиркевич-Карпинська, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) витворив цілу школу театральну й поклав у 80-х роках міцні підвалини під новий український театр.
Проте українського театру все ж не витворили вони, бо українські вистави були тоді спорадичним, випадковим, в усякому разі небуденним явищем. Українську
Як драматург, Кропивницький робить крок уперед, коли рівняти його п’єси до творів Старицького, хоч самими способами малювання вони належать ще цілком до старої етнографічної школи. Темами для своїх творів Кропивницький бере здебільшого події з народного життя; найбільш йому припадає до душі – обробляти окремі малюнки, давати поодинокі образи, так живо схоплені, що як давно вже зауважила критика, іноді здається, ніби задля них тільки й пише автор цілі сцени. Така манера вадить не трохи цілості п’єс, бо мало не всі зводить просто на „драматичні картини” без міцного внутрішнього вузла; але разом надає їм і ту принадну барвистість, що джерелом живим б’є особливо в перших творах Кропивницького. Звертаючи найбільшу увагу на окремі сцени, автор іноді зовсім ніби забуває про цілість і не дбає про те, щоб його п’єси були гарно збудовані, щоб частини їх пристосовані були одна до одної. Звідси деяка млявість дії, розтяглість п’єси – до того часу, поки прийде жива, блискуча сцена, що закрасить собою всю п’єсу й дихне на читача чимсь таким близьким, од чого одірватись не можна з цікавості. В цій мозаїчності творів Кропивницького і сила його, і слабість як письменника. Даючи гарні моменти, він не дає цілості; малюючи живі образи, не підіймається він до типів, до того широкого синтезу, що надавав би його п’єсам значення не скороминущих творів. Здебільшого у нього тільки нацятковано те, що в руках більш дисциплінованого письменника і з добрим почуттям художньої міри могло б перетворитися в зразки справжнього мистецтва.
Кропивницький звертає велику увагу на зміст своїх творів, у яких (опріч деяких пустеньких жартів, як „Пошились у дурні”) здебільшого пробує схопити й зафіксувати такі моменти з народного побуту, що і в самому житті на перший виступають план. Вже перша його п’єса „Дай серцю волю, заведе в неволю” вся заснована на факті насильства дужчих елементів нашого села, що користуються з свого становища, щоб гнітити беззахисних людей. „Глитай” ще виразніше ставить питання про грубу силу – силу влади й капіталу. Бичок Кропивницького не зважаючи на деяку свою схематичність, це вже спроба, перша в нашому драматичному письменстві, живої постаті з сфери тієї соціальної боротьби, ареною якої зробилось наше село після волі. Такий характер мають і жмикрут Балтиз („Олеся”), і дуже гарно змальований „самодур” на українському грунті Самрось („Дві сім’ї”). Розпад родинного життя намалював Кропивницький у гарній і з художнього погляду чи не найкращій своїй драмі „Зайдиголова”. Мало не універсальний образ сільського безладдя невмирущими рисами дав Кропивницький у драматичному етюді „По ревізії”: маємо тут влучну і дошкульну сатиру, в якій поза видимим комізмом ситуації аж проситься наверх сховане обурення та внутрішній драматизм. Пробував Кропивницький сфотографувати й події найновішого часу – визвольний рух, революційні настрої („Розгардіяш”, „Скрутна доба” та інші), але це вийшло у нього найслабше: чи чуття зрадило автора, чи бракувало йому розуміння нових подій, а тільки ці драми не перетворились у нього в широкі картини загального руху, та і з індивідуальної сфери не дали нічого, що варте було б глибшого інтересу.
Заслуга Кропивницького, як драматичного письменника, цілком уся в минулому: в час формування українського театру він постачав матеріал для репертуару, давав поживу ще молодій справі, і через те його літературна спадщина сходить на другий план, коли рівняти її до заслуг його в історії українського сценічного мистецтва. Тут він був справжнім творцем, ініціатором, зразком, – там тільки працьовитим трудівником, що боровся, скільки снаги було, з лихоліттям „лютого времени”. Артист переважив у Кропивницькому письменника. На сцені він жив, сцені він служив переважно, мало не на сцені й смерть його спобігла – і сцена зробила ім’я Кропивницького незабутнім в історії українського відродження. Але добру по собі пам’ять лишив він і своїми драматичними творами, ставлячи цікаві питання й шукаючи на них відповіді. Цим він підготовив грунт новим діячам на ниві драматичного нашого письменства. Першим з таких діячів був Тобілевич (Карпенко-Карий ).
(2 votes, average: 5.00 out of 5)