Марко Черемшина – Іван Юрійович Семанюк

Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк) народився 13 червня 1874 року в селі Кобаки, Косівського району, на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в селянській родині. Навчаючись у гімназії, у старших класах Марко Черемшина розпочав свою літературну діяльність. Влітку 1895 року він написав драму “Несамовиті” і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом “Зоря”. У драмі показано життя сільської молоді, яка боролося з соціальною несправедливістю, темрявою і забобонністю селян. Хоч драма й була оцінена рецензентом позитивно,

вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився.

На початку квітня 1896 року у чернівецькій українській газеті “Буковина” надруковано перше оповідання І. Семанюка “Керманич” під літературним ім’ям “Марко Черемшина”. В оповіданні оспівано гордість, високе почуття дружби, готовність на самопожертву – риси гірського населення, раніше опоетизовані Ю. Федьковичем. В романтично-захоплюючому дусі змалював автор сміливого плотогона-керманича Саїна, який, “рятуючи вижницького Майорка, оту п’явку, що хотіла його до криміналу всадити”, гине сам. Крім впливу Ю. Федьковича,

в оповіданні відчувається і поетика народних дум. Тут широко використана гуцульська говірка, зменшувально-пестливі форми, традиційні звертання, фольклорна система тропів. У творі правдиво передано і деякі елементи побуту, гуцульський діалект, що надає новелі реалістичних рис.

Після закінчення гімназії письменник виїжджає восени 1896 р. до Відня, щоб продовжити навчання в університеті. Він мав намір вступити на медичний факультет, але там була дуже висока плата за навчання, тому записався на юридичний, де плата була найнижчою. У Відні Марко Черемшина, крім навчання, займається культурно-громадською роботою, стає членом земляцьких студентських товариств “Січ”, “Товариство студентів з Росії”, робітничого товариства “Поступ”. Ці товариства влаштовували літературні вечори, дискусії, відзначали пам’ятні літературні дати. Про багатогранну громадську роботу Черемшини свідчить і організований за його участю великий мітинг у Відні (1897), спрямований проти розгнузданості і свавілля польської шляхти в Галичині. На нього був запрошений І. Франко.

1896-1898 роки – період напружених творчих шукань Марка Черемшини в галузі тематики, жанрів, зображувальних засобів. Ніколи згодом творчість митця не буде такою різноманітною, як у цей час. Він розробляє оповідання, байку, казку, пише поезії в прозі, перекладає. У 1898 році молодий автор друкує в журналі “Дзвінок” твори для дітей – дидактично-повчальну байку “Муха” та казку “Сльоза”. На окремих творах познача ється деякий вплив модернізму. Це стосується оповідання “Нечаяна смерть” та циклу поезій у прозі “Листки”. Вплив модернізму частково позначився і на доборі творів для перекладу. У травневій книзі “Літературно-наукового вісника” за 1899 р. було надруковано “два образки з гуцульського життя” – “Святий Миколай у гарті” і “Хіба даруймо воду”. Протягом 1900 та 1901 рр. у львівському “Літературно-науковому віснику” і чернівецькій “Буковині” надруковано ще ряд оповідань, які склали першу книгу письменника “Карби. Новели з гуцульського життя”, видану у 1901 р.

Диплом доктора права Черемшина одер жав 17 липня 1906 року, після чого виїхав у містечко Делятин, де зайняв посаду поміч ника адвоката. Пізніше за дорученням членів радикальної партії Черемшина переїжджає в Снятин (1912), де відкриває власну адвокатську канцеля рію. 1914 року почалася війна. Одержавши звільнення від військової служби, Черемшина з дружиною переїжджає до батьків у Кобаки. Міста і села Га личини, в тому числі і рідне село письмен ника, з перших днів і до кінця війни стали ареною запеклих боїв царських військ з цісарськими, а також з військами кайзерівсь кої Німеччини. Грабунки, примусові роботи, жорстоке поводження австрійського війська з місцевим населенням, нарешті, голод, епі демії вщент винищували західноукраїнське село. “Як терплять наші мужики…- писав у цей час Марко Черемшина.- Маємо те пер слово для них і то часами не можемо дати, бо те, що приходиться їм пережити, відбирає нам мову”.

Після тривалої творчої паузи Черемшина знову пише. З листопада 1914 по січень 1915 року веде “Щоденник”, у якому фіксує все бачене і почуте від односельців. Пізні ше звірства австро-угорських цісарських військ у західноукраїнських селах, страж дання гуцулів Черемшина відтворить у збірці новел “Село вигибає” (1925). У квітні 1927 року Черемшина з дружи ною їде в рідне село Кобаки, на могилу свого батька. Повертаючись з кладовища, на дорозі, недалеко від батькової могили, упав і раптово помер.

Марко Черемшина – один із найбільших фольклорних українських письменників. Усна народна поезія відчутна і у виборі сюжету, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інтонації розповіді. Трагізм народного життя у конкретно-історичних обставинах того часу, узагальнений в усній літературі народу, знайшов своє відображення у трагічних образах і життєвих колізіях оповідань, малих фейлетонів, новел, образків і ескізів Марка Черемшини. Літературно-фольклорний симбіоз – характерна риса самобутнього таланту. Як і В. Стефаник, він став поетом мужицької розпуки, не шукав на селі ні етнографічної екзотики, ні поетичної ідилії, а сприймав його таким, як воно було, – темним, забобонним, убогим, знедоленим, прибитим віками безпросвітної нужди і зневаги, що не бачило ніякого виходу із своєї приреченості. Уся його творчість не вийшла за межі малої прози. Головним героєм став безземельний гуцул, який не може вилізти з нужди, борсається в тенетах, розставлених йому панами, жандармами, лихварями. Письменник змалював цілу галерею селянських типів, різних за своєю зовнішністю, вдачею, але однакових за долею – всіх їх тисне нужда, темрява і безправ’я.

У 1898 році в газеті “Буковина” під заголовком “З циклу “Листки” опубліковано дванадцять оригінальних поезій в прозі Черемшини та кілька його перекладів. А в наступному 1899 році у “Літературно-науковому віснику” Осип Маковей – редактор цього журналу – надрукував оглядову статтю “З життя і письменства. Про фейлетони українсько-руських політичних часописів в р. 1898”, у якій висловив критичні міркування і про згадані твори: “У тих поезіях намагався Черемшина підійти під лад теперішніх модерністів: він фантазує, символізує, старається словами описати такі ніжні речі, як ледові квітки, і часом попадає у надмірну, майже нездорову чутливість… Може бути, що в мене за грубі нерви, щоб я міг зрозуміти красу сего гердана і подібних поезій, але коли б мене хто спитав ся: “Чи тобі таке подобається?” – я сказав би просто: “Ні!” І самому авторові, що знає життя в Карпатах, я радив би заправляти свій талан на живих подіях, а не на заморожених фіалках та ледових квітах. Для молодого таланта це небезпечна дорога в початках письменського доробку. Легко попасти в манеру”.

Однак захоплення Марка Черемшини темами та літературною тех нікою модерністів не слід перебільшувати. У поезіях в прозі він акцентує увагу на соціальних процесах, що видно вже у першій поезії в прозі – “Весна”. Наявність сюжету, соціальна забарвле ність, чітка авторська позиція, засіб кон трасту, на якому побудований сюжет, який ще більше підкреслює трагедію одинокої літньої, приреченої на голодну смерть жін ки, зближують цей твір з народною піснею та поезією Шевченка. Дві наступні поезії “Заморожені фіалки” та “Ледові квіти” позбавлені соціального змісту, але й вони далекі від абсолютно модерністських. Від раннього морозу померзли розквітлі фі алки. Сонячне проміння не поверне їх біль ше до життя. Вони загинули. Як і заморожені фіалки, “погибають вранці життя свого дівчатонька від морозу парубоцької зради. Серце їх ледоватіє, а сльози мерзнуть кришталевими крапель ками, їх не розтопить уже ніякий огонь”. В обох поезіях Черемшина сам пояснює символіку, обидві закінчуються дидактични ми висновками. У поезії “Море” шум могутніх морських хвиль, то сердитих, смертоносних, то добрих, привітно-ласкавих, створює пісню-жалібницю, що нагадує письменнику країну, покриту морем горя й сліз, “із широкими степами, високими могилами, глибокими ярами-байраками, зеленими лугами”. В цілому в “Листках” звучить надія на краще майбутнє, висловлюється бажання допомогти народу обновити свій край, щоб почути веселу пісню-свободу, зустріти весну. “Ой весно-весно! Коли просвітаєш ти безталанну Русь-Україну своїм благодатним привітом “добридень”?” Безпросвітне сирітське життя зображує письменник у поезії “Симфонія”. Про блема еміграції – поезія “Осінь”. Безпросвітне, темне, злиденне життя гуцульської сіроми – поезія “Щоб не тії гори!”.

Назву першій збірці дало перше оповідання автобіографічного характеру – “Карби”. До збірки ввійшло 15 творів: “Карби”, “Дід”, “Раз мати родила”, “Святий Николай у гарті”, “Хіба даруймо воду”, “Груш ка”, “Злодія зловили”, “Лік”, “Бабин хід”, “Зведениця”, “Основини”, “Більмо”, “Горнець”, “Чічка”, “На боже”. “Коли ви цікаві на людські злидні, на бу денне життя бідного гуцула,- писала того часна критика,- на той страшний трагізм, що розгортається щодня в хлопській душі і в хлопській хаті…- коли вас те займає – візьміть і прочитайте Семанюкові нариси. А побачите там гуцульське життя і гуцуль ську душу, його дрібку радощів і море горя, його погляди і вірування, і забобони… Це перлини нашої літератури наймолодшого покоління”. Кожна конкретна новела збірки відтворює певну характерну рису сільського побуту, людських взаємин, матеріального чи правового становища гуцула, його психології. Всі разом взяті, вони справедливо порівнюються з мозаїкою, елементами якої є новели-епізоди; кожна з них має свою тему-мотив.

Герої збірки – люди трагічної долі, за бобонні, безпорадні, беззахисні, приречені на безпросвітні злидні. Непосильна праця і страждання, рабська покірність і марні спроби знайти правду-захист у сильних сві ту цього, страх перед богом, панами, різни­ми чиновниками, стихійні вибухи ненависті проти гноблення. Середовище, з якого Черемшина бере своїх персонажів, в основному селянське. Лише чотири епізодичні постаті належать до інших суспільних верств: жандарм (“Раз мати родила”), лісни чий (“Більмо”), лікар (“Лік”), учителька (“Хіба даруймо во ду!”). Що ж до персонажів-селян, то це, як правило, трудова біднота, яка становить основну масу селян-гуцулів. Їхня доля хвилює автора насамперед; в їхнє життя, в їхню душу він уваж но вдивляється. Всі герої збірки – соціально-принижені селяни з їх думами, переживаннями, горем і розпачем. Це люди, які, втративши мізер не господарство, стали заробітчанами, “зай вими ротами” або стоять на порозі старцю вання. Герої в Черемшини невіддільні від світу полів, лісів, гір. Письменника незмінно при ваблювала тема правічних законів природи і життя людини, їх взаємодія. Тому приро да є своєрідною дійовою особою в новелах Черемшини. Своїм буйним кипінням життє вих сил, всією нев’янучою свіжістю і багат ством барв вона часто контрастує з життям людей, виснажених жорстокими ударами долі і щоденною боротьбою за існування.

Письменник любить своїх героїв. Та любов його ніколи не була сліпою і не заважала бачити як сильні, так і слабкі сторони селянського життя. Звідси – різне ставлення до народу – любляче і критичне. Страхітливу правду про злидні і темряву бідняків, про ті соціальні умови, які ведуть до деградації, здичавіння людини, Черем шина повістує в новелі “Дід”. Майже вся новела – монолог-звертання хворого старого діда до своїх дітей-кривдників (відсутніх). Автор тричі бере слово: констатує причину ночівлі діда надворі, дає його психологічний портрет, детально “ко ментує” вчинок діда. За допомогою внут рішнього мовлення Черемшина відтворює переживання скривдженої людини, її хво робливі думки – від визрівання задуму по віситися до реалізації його. Із додаткового засобу змалювання життя героя внутрішня мова перетворюється на основний. Не краща доля і в баби – “Бабин хід”. Після смерті чоловіка над нею також збиткуються діти. Тема немічної, скривдженої старості не випадкова в творчості письменника. Старі, хворі, каліки були майже в кожній хаті. Вони не могли на себе заробити. Проблема “зайвого рота” набула широкого звучання на зламі двох століть. Дикунська жорсто кість дітей до своїх батьків хвилювала ба­гатьох письменників-реалістів.

Якщо у новелі “Більмо” йдеться про со ціальний і матеріальний стан пана, по дається епізод договору його з батьками, говориться про його аморальність, то у “Зведениці” пан-кривдник – прихований персонаж. Черемшина часто використову­вав цей художній засіб: дружина Юсипа – “Раз мати родила”, багачі Приймаки – “Святий Николай у гарті”, дочка і зять – “Дід”, син – “Бабин хід”, тартачний під приємець Майорко – “Лік”, лихвар – “Більмо” та ін. Приховані герої зали шаються за кулісами, та читач ясно уявляє їх.

У “Зведениці” автор не тільки не називає імені героїні, а й зовнішнього вигляду не описує. Всі художні засоби “працюють” на розкриття внутрішнього світу збезчещеної дівчини, перейнятої несвітським болем, страхом, соромом, жалем. З її плутаних думок, поданих у формі діалогізованого внутрішнього монологу, ми довідуємося, що примусило її піти на службу і стати по­криткою. “Зведениця”-новела моногеройна. У ній відсутній опис подій. Сюжет розви вається за зміною почуттів дівчини-покритки. Але це не заважає авторові досягти своєрідної епічності оповіді. В основу новели покладено конфлікт між дійсністю і покаліченим нею материнством. Ситуація вкрай напружена і драматична. Молода мати-покритка мусить зазнати мо ральних і фізичних екзекуцій від батьків і села. Усвідомлення цього завдає їй неви мовних страждань. Будова сюжету заснована на часово-при чинному зв’язку трьох ситуацій, що відзна чаються певним внутрішнім розташуванням емоційно-експресивних акцентів. Перша – уявна зустріч із селом і виправдання перед ним; друга – уявна зустріч з парубками і дівчатами, їх звинувачення; третя – уявна зустріч з батьками і каяття-прохання. Пейзаж в новелі створює потрібний емоційний лад, окреслює почуття і настрій ге роїні. Через пейзаж героїня ніби приєднує ться до навколишньої дійсності, сама стає її частиною. Генезис цієї єдності – у фольк лорі.

Осуд несправедливості і жорстокості в доборі рекрутів, протест проти суспільного і державного ладу, який захищає інтереси пануючого класу, ненависть до цісаря, туга рекрутів за селом, нарікання на недолю в цісарському війську – ці домінуючі мотиви рекрутських пісень поклав Черемшина в ос нову новели “На боже”.

Для образного втілення життєвих явищ та їх узагальнення Черемшина знаходив свої оригінальні художні засоби. Робота над поезіями в прозі наклала від биток на манеру його письма в цілому. Це виявляється не лише у введенні “шматків” поезії в прозі до тексту новели (наприк лад, початок новели “Карби”), а й у тому, що автор широко користується настроєвою розповіддю (“Зведениця”). Письменник найчастіше прагне не стільки інформувати, скільки збуджу вати почуття (“На боже”, “Чічка”, “Зведениця”, “Раз мати ро дила”), викликати певну психологічну настроєність. Звідси – мен ша увага до детального, подійного, логічно чіткого сюжету. Для Черемшини не так уже й важливо простежити всі ланки історії, яку описує. З неї він часто бере лише окремі елементи, один епі зод – найхарактерніше, те, що дає змогу повідомити читачеві суть, основний смисл явища, події. У Черемшини знаходимо крім “прямих” спо собів розкриття внутрішнього, душевного стану (монолог, діа­лог, невласне пряма мова) значну увагу до зовнішніх описів, але звернених не стільки до логіки розуму, скільки до емоцій, від­чуттів. Іноді авторський виклад, характеристики, оцінки за емо ційною наснагою бувають наближеними до мови персонажа (“Зведениця”). У інших випадках об’єктивно розповідні засоби включаються ширше (“Святий Николай у гарті”), а, наприклад, в оповіданні “Основини” розповідь від митця є домінуючою. Та ким чином, письменник сполучає різні прийоми художнього ві­дображення дійсності, комбінуючи їх у кожному творі залежно від авторського задуму.

Впадає в око і багатство поетичного ладу збірки: лірико-патетична оповідь, що передає чарівну красу гуцульської природи; трагедійно-дра матична, коли йдеться про життя трударя; іронічно-саркастична у викритті хижацької натури різних п’явок народних. Інколи вони взаємодіють в одному творі. Тоді маємо своєрідну, неповторну жанрову форму. Так, новела “Чічка” відзначається сміливим поєднан ням різних наративних форм, об’єдна них однією творчою концепцією: це і епічна розповідь від автора, якою починається но вела; і голосіння гуцула над загиблим конем; і внутрішня мова коновкаря; і лірич ні відступи. Всі вони переплітаються і плавно, природно переходять одна в одну, ство рюючи вражаючу картину вселюдської біди. Черемшину, автора соціально-психологіч них новел, як і його сучасників, найбільше приваблював багатогранний світ людини, її душевні конфлікти, моральні колізії.

В новелах збірки майстерно застосований багато-фокусний, стереотипний спосіб відображення дійсності, коли одна і та ж подія, явище висвітлюється з різних позицій. У “Карбах” – це позиція соціальне пригнічених ві ками діда, баби, гуцулів; чистої і світлої, схильної до правди і добра, дитини – Петрика; представника влади з етикою завойовника-експлуататора. Для кожного з героїв характерний своєрідний психічний склад і світосприйняття. Письменник чутливий до побутового оточення, найтонших нюансів мови, етнографічних подробиць. У душі селянина Черемшина бачить ще багато темного, похмурого, сумного. Але його цікавить й інше – те, що йде від глибоких душевних сил, від здоро вої народної моралі, від поетичного світосприйняття, коріння якого сягає в народні повір’я, забобони, мальовничий звичай. Засвоєння народної фантастики і демонології з метою висвітлення характерних рис дійс ності і героя підкреслює, з одного боку, силу зв’язку письменника з життям, глибоке сприйняття різних його сторін, а з другого, багатогранність реалістичного мистецтва Черемшини.

У збірці “Карби” Марко Черемшина вживає різні прийоми побудови творів. Іноді це скомпоновані з фрагментів спогади (новела “Карби”), “протокольний” запис вчинків персонажа і обставин його життя, що завершується кульмінаційною сценою, яка несе на собі основну думку твору (“Злодія зловили”). Опо відання “Святий Николай у гарті”, “Лік” розпочинаються діалогами, що відразу вводять читача в суть справи. Зовсім по-іншо му будуються “Основини”, перша половина яких нагадує манеру Панаса Мирного або Нечуя-Левицького (повільно розгортувана авторська розповідь, детальний опис подробиць), а друга – по будована на діалогах: розповідь селянки Семенихи про шукан ня нею правди у Відні, розповідь раз у раз перебивається реплі ками слухачів. Автор не знає композиційного стандарту, кожна новела своєрідна. Є між ними і сюжетні (“Злодія зловили”, “Більмо”), і безсюжетні (“Зведениця”), і такі, що мають лише окремі елементи сюжету (“Дід”, “Бабин хід”, “Горнець”, “На боже”, “Грушка”). В одних випадках сюжет розвивається швид ко, енергійно (“Святий Николай у гарті”), в інших – повільно (“Основини”).

Загальновідома висока майстерність Че ремшини у створенні ритмізованої прози. Та ритм для нього не був ні самоціллю, ані простою прикрасою новели. Він є виразом емоційно-трепетного сприйняття світу. Ви сокий експресивний тон черемшинівських новел досягається за рахунок чергування питальних і окличних речень, що передають авторську схвильованість; вживання урочисто-величальної лексики, що складається із звукових епітетів, з’єднаних у синоніміч ні ряди (“Йде з міста шум, такий глухий, жалібний, прошиваючий”); відтворення специфічної черемшинівської інтонації, ос нованої на тричленнім поєднанні однорід них синтаксичних одиниць.

Мова збірки “Карби” щедро пересипана діалектизмами. Пи тома вага їх (лексико-фразеологічних, фонетичних, морфологіч­них) у різних новелах збірки неоднакова. Так, у новелі “Святий Николай у гарті” вони порівняно мало використані, а новела “Горнець” повністю написана мовою говірки. Вони допомагають письменникові глибше й яскравіше передати зображуване, не повторний колорит певної місцевості, оригінальні форми образ ного мислення.

Після тривалої перерви, на початку імперіалістичної війни, Марко Черемшина повертається до літературної творчості. В 1925 році в Києві у видавництві “Книгоспілка” вийшла друга збірка творів Марка Черемшини під назвою “Село вигибає. Новели з гуцульського життя”, куди ввійшли вибрані оригінальні твори і переклади, опубліковані в різних часописах. Основною темою стає село за війни. Відтворюючи картини війни та засуджую чи воєнний розбій, ведучи страшну розпо відь про винищення та вимирання гуцуль ського села, Черемшина у циклі новел “Село за війни” правдиво відображає всю складність життя на західноукраїнських землях. Скупе на людські радощі, сповнене горя селянське життя стало ще нестерпнішим, ще трагічнішим під час війни. Здавалось що у війну село вигибає. Письменник виступив з антимілітаристськими творами, у яких засудив війну, показав страхітливі її наслідки. В оповіданнях циклу “Село за війни” змальовано похмурі картини розправи цісарської армії над мирними жителями, яких звинувачували в зраді, в шпигунстві. У циклі увага письменника зосереджена на життєво достовірних, сюжетно значущих ситуаціях. Голосова активність оповідача – очевидця описуваних подій – величезна. Він так художньо достовірно відтворює їх, що читач заглиблюється в народне життя, гостріше відчуває його діалектику. Розповідаючи про конкретні події, письменник не подає широкого історичного тла, географічних подробиць. Читачеві нелегко буває встановити, про який етап війни йде мова.

У цикл “Село за війни” входить вісім тво рів: “Село потерпає”, “Перші стріли”, “Поменник”, “Бодай їм путь пропала!”, “Зрад ник”, “Після бою”, “Йордан”, “Село виги бає”. Органічна єдність сюжету, зумовлена від творенням цільного епічного художнього за думу, пройнята “наскрізною” ідеєю, загаль ним пафосом. Кожна з восьми новел має свій закінчений зміст, разом з тим всі вони зв’язані спільними героями, однією сюжет ною лінією. Композиція циклу теж дає підстави роз глядати його як новелістичну повість. Від повідно до конфлікту (а він у даному ви падку антагоністичний) згруповані персо нажі. З одного боку – село й окремі його жителі, з другого – ворожа вояччина і Дзельман як бридке породження війни. в циклі вза галі, можна говорити про образ автора – очевидця подій, який розповідає або пре бачене в минулому, або про те, що відбувається на його очах. Автор не тільки констатує хід думок і події, а й вболіває за долю героїв, що виражається через ліричну відступи – прямі звертання до людей. Черемшина застосовує різні способи від творення життя: принцип “прямої” автор ської розповіді з складними зіставленнями; форму оповіді героїв про себе, про своє життя (Митро Пужливий); зображення об’єктивної реальності з погляду тих чи ін ших персонажів. У “Поменнику” таким пер сонажем виступає село.

Напруга досягає кульмінації в новелах “Після бою” і “Село вигибає”. Село стікає кров’ю. Смерть стає масовою. Поле вкрите трупами (“Після бою”). Синонімічні вирази і евфемізми діалогу уточнюють головну думку новели: село ви гибає. І все ж своєрідна “відкрита” роз в’язка твору говорить про інше. Крім блу каючих по воєнних дорогах, у вимираючому селі залишилися живими баба, козак, мо лода дівчина. Життя продовжується. Надзвичайно цікавий, оригінальний і ба гатогранний метонімічний образ села – спільний для всіх новел циклу. Селу суди лося винести основний тягар війни – най страшнішої, найжорстокішої. Як справжній товариш пізнається в біді, так війна випро бовує характер всього народу, його мораль ну стійкість. Зміни обличчя села, його психології, зумовлених війною, Черемшина відтворює в найрізноманітніших відтінках. Ось воно стривожене, перестрашене, “як старі двері з виглоданих одвірків, за свій поріг упало”; “у личко пісніє і потерпає” (“Село потер пає”) ; робить “волю і хорватам, і пушка рям і поволі привикає до війни, гей до ярма” (“Перші стріли”); зазнає згубного впливу війни: “Гей, та ж бо то на світі пу сте село! Один одного в лижці води втопив би” (“Поменник”); “гудить і харчить, гейби за горло душене” (“Бодай їм путь пропала!”); недобите “чупер собі миче” (“Після бою”); вимирає (“Село ви гибає”).

Характерним є оповідання “Зрадник”, бо зрадником став селянин, котрого чорна корова у літню спеку перебігла лінію фронту. В оповіданні “Поменник” показано, як розстріляно цілий гурт селян тільки за те, що під час перебування в селі “москалів” піп поміняв їм старі поминальні книжки на нові з православним хрестом. Через цикл оповідань на теми війни проходить образ шинкаря Дзельмана, який уміє вислуговуватись. Він підступно позбавляється ненависних йому селян, беручи одночасно хабарі ніби для їхнього врятування від розстрілу, є звичайним мародером, який роздягає трупи вбитих вояків. Заключним акордом є оповідання “Село вигибає”. Письменник показав війну і всі її жахливі наслідки через призму сприймання селянина-гуцула, якому вона несла руїну і загибель. Він не міг розуміти справжніх причин, але добре бачив її наслідки, дивився на неї “знизу”, відчув її тягар на своїх плечах. Порівнюючи героїв новел “Карби” з ге роями циклу “Село за війни”, бачимо, що останні змальовані далеко повніше. Село загартоване, сильне, вольове, оптимістичне. У новелах довоєнного періоду село виступає як суб’єкт, що змушує прислухатись до свого голосу, у післявоєнний період цей суб’єкт наказує вірити у свою силу, бо ця сила здатна витримувати і найбільші удари, вона може подолати і найважчі труднощі та випробування. Якщо герої збірки “Карби” задихалися сплачуючи податки (“Святий Николай гарті”), просили смерті для себе (“Чічка” “Грушка”, “Бабин хід”), закінчували життя самогубством (“Дід”), слабо протестували (“Раз мати родила”), то герої циклу “Сел за війни” проклинають насильників (“Перші стріли”, “Зрадник”, “Бодай їм путь про пала!”). Для ко­мендантів, австрійських жовнірів, лихварів і панів Черемшина знаходить зовсім інші барви, інші слова. Тут лірик поступається перед сатириком у викритті жорстокості, цинізму, жадібності, безчестя. Дві домінуючі риси характеру неприятеля – жалюгідне боягузтво і жадобу до зба гачення – підкреслює Черемшина, викори стовуючи засіб контрасту не тільки в зма люванні дій, вчинків персонажів, а й у зов нішньому вигляді.

У збірці “Село вигибає” Марко Черемшина далі розвиває ті ж композиційні, жанрові, мовностилістичні засоби, які характе­ризували його першу збірку. Він часто вдається до ритмізованої мови, до поетики голосінь, дум та коломийок. Вибір ритмічної структури визначається змістом твору або його частин. У межах однієї новели ритм розповіді може змінюватися залежно від змісту. Так, у новелі “Зрадник” чергується ритмомелодика думи і голосіння. У новелі “Перші стріли” в коломийковому темпі по дано опис свята (“храму”) і ритм авторської розповіді передає ритм танцю. Характерною ознакою творчого почерку митця і в цей період є лірична настроєність, для створення якої письмен ник членує, як і в ряді творів збірки “Карби”, абзац на окремі речення. Сюжети мають фрагментарний характер. Є і безсюжет ні твори (“Село потерпає”). Образи персонажів окреслені по­біжно, як правило, без деталізації зовнішності, здебільшого без цілісної портретної характеристики; в центрі уваги – настрій людини (“Зрадник”).

У збірці “Село вигибає” помітнішим, ніж у перший період творчості, стає використання засобів комічного. В іронічно-сати­ричному ключі написана більша частина твору “Перші стріли”. Засоби іронії та сатири автор використовує, говорячи про “хо­робрість” австрійських вояк, про ставлення до них селян.

У другий період творчості Марко Черемшина крім творів про війну написав ряд оповідань на родинно-побутові та любовні те­ми. Упорядники тритомного видання творів Марка Черемшини (1937) вперше виділили сім новел (“Парасочка”, “Козак”, “Інвалідка”, “За мачуху молоденьку”, “За рікайся мід-горівку пити”, “Марічку голов ка болить”, “Парубоцька справа”) в окремий цикл під назвою “Парасочка”. Тон цих оповідань переважно гуморис тичний. Порівняно із загальною сумною тональністю поперед ніх творів цикл “Парасочка” відзначається життєрадісністю. Проте гумор, мажорність творів Черемшини на родинно-побуто ві теми – особливий. У комічні сцени та історії він, як правило, вплітає сумні мотиви, гумор іноді перемежовується з іронією, веселе супроводжується драматичним, а то й трагічним (“Інва лідка”, “Парубоцька справа”, “Марічку головка болить”, “Па расочка”). Слід сказати, що сюжет тут стає більш окресленим. Спосте рігається поява ледь відчутного пригодницького елемента, хоч про нього треба говорити досить умовно. Найвиразніший він в оповіданні “Марічку головка болить”. У цьому творі манера розповіді нагадує манеру Юрія Федьковича. Несподіваною для Черемшини є тут розповідь від першої особи, де оповідач – ді йова особа.

Цей цикл можна назвати книгою поем, напи саних білим віршем. Відсутність рими компенсується концентрованою гостротою ліричних переживань, багатосторонньою “розгалуженістю” асоціацій, метафоричніс тю, щедрістю “тропічної мови”, метризацією епічної розповіді. Лірична мова циклу – пишна, вишукана, яскраво забарвлена, з підвищеним експре сивним тонусом. Поетичний лад циклу ви значає лірико-патетична оповідь, що дає можливість передати чарівну красу гуцуль ської природи, побут, духовну обдарованість народу, його моральну чистоту і бла городство. Важливим засобом змалювання героя в циклі є його портрет. Кожний персонаж, навіть епізодичний, скульптурно окресле ний, має своє індивідуальне обличчя з ак­центованими визначальними рисами. Події, описані в новелах цього циклу, від буваються в час першої світової війни, або розкривають наслідки її. На відміну від по передніх новел, де переважають туга, горе, смерть, новели “Парасочки” переливаються веселкою сонячних барв, характеризуються життєрадісним мажорним тоном навіть у драматичних моментах. Голос життя – основний мотив циклу но вел “Парасочка”. Життєствердне, оптимістичне начало народу-трудівника, народу-творця найбільш яскраво проявлялось у родинних відносинах і в коханні. Коломийки обрамляють новелу, створюють живе натхненне тло, поетично наповнюють усю розповідь новел, звучать, як дифірамб безпосередній і чистій поезії, що володіє таємницею пробудження найкращих, найсвятіших почуттів у людській душі.

Гуцульський побут пройнятий особливо високою художністю. Вродливі, енергійні і сміливі гуцули оточують поезією красок її найбуденнішу річ. Письменник цінить кожну, навіть найменшу, деталь, але змалю вання побутових картин у нього не є етно­графічною самоціллю. Воно суворо підпо рядковане основній ідейно-художній тен денції новели і вводиться тільки як необхідний складовий компонент у загальну сюжетну тканину. Черемшинівські герої фізично і морально здорові. Володіючи гострим зором і природ но розвиненим поетичним чуттям, вони не можуть бути байдужо-сліпими до справж ньої краси. Цим пояснюється “відхилення” від моральних норм Дуця Петрового, без іменних героїв у “Парасочці”.

Повної життєвої втіхи не має (та й не до магається) жоден із героїв циклу (про новели інших збірок нема що й гово рити). Особиста доля соціально-приниженої дівчини-покритки змусила її використовувати свою вроду як засіб захисту і помсти (“Парасочка”). Бажання Калини (“Зарікайся мід-горівку пити!..”) і Петрихи (“Інвалід ка”) співзвучні з християнською мораллю, а не з “поганським світовідчуттям”. Про довжувати рід – найсвятіше призначення жінки і найвищий її обов’язок. І вже ніяк не єднається традиційний гедонізм з Єленкою (“За мачуху молоденьку”). Свої новели Черемшина створював, спи раючись на невичерпні багатства гуцульського фольклору.

Багато уваги в останній період творчості письменник приділяє зображенню гуцульського побуту. Війна залишила в свідомості людей глибокий слід, створила умови для вчинків, несумісних з поняттями здорової народної моралі (“Парубоцька справа”, “Інвалідка”, “Парасочка”, “Інвалідка”.

Ароматно-ніжний, свіжий колоритний верховинський пейзаж, що дає змогу Черемшині відтворити багатство нюансів, відтінків у композиції, будові твору, підсилити зміст образу, збудити у читача почуття добра і краси, шанобливе і любовне став­лення до героїв,- наскрізний і в останній збірці новел, яка вийшла в Києві у видав ництві “Книгоспілка” 1929 року під назвою “Верховина. Вибрані оповідання. Книга друга”. У збірку входило дванадцать новел (“Верховина”, “Писанки”, “Ласка”, “На Купала, на Івана”, “Коляда”, “Бо як дим підоймається”, “Колядникам науки” та ін.). П’ять із них згодом увійшли в цикл “Парасочка”, п’ять післявоєнних перекладів. Тут же була вміщена одна із посвят В. Стефаникові “Його кров”; а також “Моя автобі ографія” і “Фрагменти моїх споминів про Івана Франка”. Глибинні політичні і соціальні процеси, характерні для життя західноукраїнського села початку XX століття (зародження ка піталістичних відносин, антигуманізм бур жуазного приватновласницького суспільст ва, класове розшарування, пролетаризація селянства, поява сільської буржуазії), знайшли особливо яскраве відображення в останній збірці. Збірка “Верховина” пройнята ідеями відродження, прагненням письменника піддати художньому аналізу і синтезу навко лишній світ в його різноманітних проявах. Процеси соціальної дійсності найтісніше поєднані з глибоким розкриттям внутріш нього життя людини. В центрі уваги письменника знову ж та ки гуцульське село – Верховина, що стог не під новим гнітом панської Польщі, і з тими ж таки героями – гуцулами-бідняками, гнобленими соціально і національно. У післявоєнних творах, як слушно за значає М. Грицюта, “розширилась панора ма спостережуваної дійсності, поглибшало розуміння суспільних явищ, процесів, до соціального долучалось ще й національне”, яке іноді виступає на передній план. Герої збірки “Верховина”, порівняно з попередніми, мужніші, активніші. Правда, повністю позбутися забобонності, покірли вості, індивідуалізму їм поки що не вдало ся. І все ж, “розкріпачення” душі селяни-на-гуцула, зрушення в свідомості, зумовле ні змінами в економічно-виробничих під валинах, відзначаємо в усіх героїв “Вер­ховини”. Герої збірки виступають як соці альне активна сила, енергійна і бойова, сила, що протестує проти будь-якого гноб­лення.

Найповніше погляди на Україну відбито в оповіданні “Туга” (1925). Дівчинка Марічка тужить за своїм коханим “Юрійком золотим”, який пішов виборювати тоту Україну і не повернувся. Вона звертається до сил природи – просить допомогти. За жанром твір не має аналогів в українській літературі. Це – п’ять поетичних монологів, п’ять окремих надфразних одиниць, вкладених в уста героїні.

Критика не раз відзначала життєлюбний оптимізм Черемшини, той, за висловом Д. Донцова, “непоборний оптимізм життя, що тріумфує над зовнішніми перешкодами і над своїм сумнівом; що не бере трагічно ні власної безпорадності, ні нікчемності; свобідний і веселий”. Із оптимізмом поєднана, часом прихована, але всюди наявна органічна українська іронія, що не покидає автора при змалюванні найтемніших картин. Іронією забарвлений спокійний, літописний, за висловом Зерова, тон розповіді, рясно перетканий діалогічними й ліричними вставками. Ці музикальні вставки є майстерними стилізаціями народних голосінь і колядок, про що свідчить їх ритми, постійні анафори, симетрія і паралелізм будови. Таке використання усної словесності в’яжеться із особливою схильністю Черемшини вносити в новели етнографічний елемент – описи народних звичаїв, обрядів, що має чисто естетичну функцію. У творчості письменника знаходимо високо досконалу трансформацію етнографічного романтизму.