“Лютий. дістати чорнила й плакати” (лірика)
Коли я утомлююся від базікання В усі століття підлесників, що вертілися. Мені хочеться, як сон, при світлі сонця, Пригадати життя і їй глянути в особу. Б. Пастернак.. Борис Леонідович Пастернак – поет, прозаїк, перекладач, теоретик літератури – незвичайно обдарована і яскрава людина. Поет лірико-філософського складу захоплено привітає революцію: вона бачиться йому справдженою мрією всіх страждальців і гуманістів миру, починаючи із Христа. Вірші пишуться вдохновленно й друкуються цикл за циклом, книга за книгою. Лютий. Дістати чорнила й
Тут звучить буйство молодості, радості буття у величезному світі. Емоції через край: Складаються вірші ридма. Пастернаку неодноразово обвинувачували в естетстві, у зайвому захопленні формою на шкоду змісту. Але це були безпідставні обвинувачення. Пастернак ніколи не був формалістом, ніколи не йшов від форми на шкоду змісту. Мені снилася осінь у напівсвітлі стекол, Друзі й ти в їхній блазнівській юрбі, И, як з небес сокіл, що добув крові, Спускалося серце на руку до
Епоха була яскрава, безкомпромісна, вона народжувала вірші під стать собі. Не поправити дня усильями светилен. Не підняти тіням водохресних покривал. На землі зима, і дим вогнів неспроможний Розпрямити будинку, що полягли вповал. Булки ліхтарів і пампушки дахів., і чорним По белу в снігу – Косяк особняка: Це – Панський будинок, і я в ньому гувернером. Я один – Я спати послав учня. Пастернаку обвинувачували в аполітичності, у зайвому захопленні формою. Малограмотні чиновники не розуміли високого мистецтва поета, Алл С о ч. Р У а виходить, воно було “не потрібним”.
Головною темою життя Бориса Леонідовича в цей період стає тема виживання. Але не тільки фізично, але й духовно. Він завзято й багато працює, його не друкують, але це не зупиняє поета. Для нього жити – значить писати, а писати – жити. Глуха пора листопаду. Останніх гусаків косяки. Розбудовуватися не треба: В Страху ока великі. Нехай вітер, горобину занянчив, Лякає її перед сном. Порядок створіння оманний. Як казка з гарним кінцем. Борис Леонідович відстоював “автономію” поета лише для того, щоб завжди, при всіх поворотах мати можливість говорити правду
Вокзал, неспаленний ящик Розлук моїх, зустрічей і розлук, Випробуваний друг і укажчик, Почати – Не обчислити заслуг”. Бувало, лише поруч сяду – И кришка. Припав і отник. Прощай же, пора, моя радість! Я зстрибну зараз, провідник… Будучи геніальним поетом, Пастернак був провидцем, він зміг побачити наше “далеко”. Він не просто дав точний діагноз часу, але й рекомендації до лікування. Але немає пророка у своїй Батьківщині
Хто буде прислухатися до опального поета? Тільки нащадки оцінили масштаб особистості поета, уже після його смерті. А поет – художник, небагато дитя, хоче при житті бути що читається, відомим
Усе було в Пастернаку: любов і обожнювання знавців, і абсолютне забуття з боку офіційної влади, і майже повна самітність. Я потрапив, як звір у загоні. Десь люди, воля, світло, А за мною шум погоні, Мені назовні ходу немає. Темний ліс і беріг ставка, Їли зваленої колода. Шлях відрізаний отовсюду. Будь що буде, однаково. Напередодні 1941 року поет у передчутті нової народної трагедії створює один із кращих віршів, переповнене болем і любов’ю до народу. Урочистий затишок, Вставлений у різьблення Схоже на четверостишье Про сплячу царівну в труні. І білому мертвому царству, Що Кидало подумки в тремтіння, Я тихо шепочу: “Дякуй, Ти більше, ніж просять, даєш”. За віру в країну і її народ, за любов до рідної культури й джерел “заслужив” Борис Леонідович згодом клеймо космополіта. Забуттю зрадили все: поїздки на фронт, цикл патріотичних віршів, геніальні нариси й есе
Одним з останніх і найбільш відомих є вірш “Зимова ніч”. Мело, мело по всій землі В усі межі. Свіча горіла на столі, Свіча горіла. Як улітку риємо мошкара Летить на полум’я, Зліталися пластівці знадвору До віконної рами. На жаль, занадто пізно прийшло визнання до поета. Він не дожив до цього. Його вірші оцінили нащадки. З кожним роком поезія Пастернаку стає усе популярніше.
Його вірші не старіють, а, як писала М. Цветаева: Моїм віршам, як дорогоцінним винам. Настане своя черга. Це цілком застосовно й до творів Бориса Леонідовича. Не спи, не спи, художник, Не віддавайся сну. Ти – Вічності заручник У часу в полоні.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)