Людина – герой п’єси Андрєєва “Життя людини”
“Бунтар, що стукається в залізні двері темниці життя” – так визначає історик театру й літератури С. А. Венгеров сутність Творчості Андрєєва. “Шукання нескінченного в кінцевих його проявах” настільки сильно в письменника, що навряд чи є хоча б один добуток, де б не ставилися основні питання буття людського: про смерть і безсмертя, про мету й сенс життя, про безсилля людини в боротьбі з долею, про природу добра й зла. Визнання об’єктивної безглуздості людського життя йде в Андрєєва поруч із усвідомленням її суб’єктивної цілеспрямованості.
А. А. Блок назвав андріївського Ч. “реальнейшим з реальних людей, без домішки незвичайного або фантастичного”. М. Горький, розбираючи в листі до автора “Життя людини”, писав: “У житті твоєї людини – майже немає людського життя, а те, що є,- занадто умовно, не реально. < …> Взагалі ти занадто оголив твоєї людини, віддаливши його від дійсності, і тим позбавив його трагізму, плоті,
Обравши своєрідну форму для своєї п’єси, що з’єднує “древню містерію” з “наївністю лубка”, Л. Андрєєв наполягав на тому, що “драми в житті людини ні”, що вся образна система п’єси лише “оповідання про життя, подання як живуть”. Різкі контрасти світла й тьми, бунту й смиренності, протесту й благання супроводжують Ч. від народження до смерті
Згущені до межі обставини всього його життя: юність, бідною й голодна, але пофарбована мерехтливою надією на щастя; визнання, багатство, зрілість, а з ними розуміння марності слави, підступництва підлих і заздрих ворогів; катастрофа ілюзій у старості, безглузда смерть сина; зміряй Ч. в убогості й безславності, серед п’яниць із “мертвими душами” у брудному й похмурому шинку
Із самого народження Ч. фінал його життя визначений: Хтось у сірому, “найманий читець”, з “суворою байдужністю” читає Книгу Доль; у його руках обпливає свіча – символ людського життя, що згоряє. У молодості Ч.-роман-тик кликав на бій Невідоме: “Агов ти, як тебе там кличуть: доля, диявол або життя, я кидаю тобі рукавичку…” Після смерті сина звучить люте проклятье Ч.: “Проклинаю моє серце, мою голову – і все кидаю назад, у твою жорстоку особу, божевільна Доля”. Апофеоз бунту – заключна сцена: Ч. встає, випрямлюється й кричить зненацька голосно, закличним голосом, повним туги й гніву: “Де мій зброєносець? – Де мій меч? – Де мій щит? – Я обеззброєний! – Скоріше до мене! – Скоріше! – Будь прокля…” На цьому слові він умирає. Ч.- жертва й борець у надривної трагічної російської дійсності XX століття
(2 votes, average: 3.00 out of 5)