ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 40-60-х років ХІХ століття
Другий період розвитку нової української літератури припадає на 40-60-ті роки XIX століття. Початком його вважається вихід у світ “Кобзаря” Тараса Шевченка (1840 p.). Цей період характеризується наближенням літератури до суспільного життя й підвищенням її ролі у визвольному русі, адже саме ці роки характеризуються загостренням кризи феодально-кріпосницького суспільства, посиленням боротьби народу з кріпосним правом і самодержавством.
На цей період припадає значна активізація громадсько-політичного і культурного життя самодержавної
Навесні 1847 року царизмом було розгромлено Кирило-Мефодіївське товариство. Почалось переслідування української літератури, яке спричинило десятирічний застій у її розвитку. “Похмуре семиліття” (1848-1855 pp.) настало і для прогресивної російської літератури: у 1847 році О. Герцен емігрував за кордон, а у наступному році помер Бєлінський. Ще через рік було розгромлено гурток петрашевців.
У багатьох країнах Західної Європи в ці роки відбувається падіння монархій. Кримська війна 1853-1856 років показала гнилість самодержавно-кріпосницької системи Росії, а царизм, якому належала ганебна роль жандарма Європи, виявився безсилим врятувати кріпосний лад у власній країні. У 1859-1861 роках Росія опинилась перед загрозою народного повстання і царизм дійшов до висновку, що селян краще звільнити. В 1861 році була проведена селянська реформа, яка. юридично звільнила селян від кріпацтва, але фактично вони залишалися залежними від поміщиків.
Частина прогресивної інтелігенції, очолювана М. Г. Чернишевським і М. О. Добролюбовим, згуртувалась навколо журналу “Современник” і задовго до проголошення реформи викрила її антинародний характер. Члени Петербурзького таємного політичного товариства “Земля і воля” нелегально видавали листівки і прокламації з закликом до селянського повстання, повалення самодержавства, встановлення народної влади, передачі народу землі без викупу.
40-60-ті роки XIX століття ознаменувались появою в українській літературі найвизначнішої постаті – Т. Г. Шевченка. Поетична творчість геніального поета-революціонера і його громадська діяльність у цей час набирають найвищого злету. Подальший процес утвердження критичного реалізму, розвитку української літератури, зміцнення її демократичного спрямування відбуваються під могутнім впливом творчості Великого Кобзаря. Гідним продовжувачем творчості Шевченка стає Марко Вовчок, на злободенні явища суспільного життя влучно реагує Л. Глібов, збагачують українську літературу новими темами і жанрами С. Руданський та А. Свидницький. Національна тематика звучить у творчості П. Куліша, О. Стороженка, Г. Барвінок, П. Кузьменка.
Наприкінці 50-х років у багатьох містах України (Київ, Чернігів, Полтава, Одеса), а також у Петербурзі виникають так звані “громади” – культурно-просвітні організації, які своїм основним завданням вважали піднесення української культури та освіти. Активними діячами громад були письменники, вчені, фольклористи, етнографи, мовознавці (П. Житецький, М. Костомаров, Л. Глібов, М. Драгоманов, М. Рильський та ін.).
Українські письменники тривалий час не мали свого видавництва. Долаючи цензурні перешкоди, вони друкували свої твори в Петербурзі та Москві. Чимало українських творів було опубліковано в журналах “Отечественные записки” та “Современник”.
Значна роль у виданні українських творів належить Пантелеймонові Кулішу, завдяки якому в 1856-1857 pp. побачив світ двотомний збірник “Записки о Южной Руси”, у 1860 році – альманах “Хата”, які містили фольклорні, публіцистичні та літературно-критичні твори. Велику цінність мав виданий у Саратові Д. Мордовцевим та М. Костомаровим у 1859 році “Малорусский литературный сборник”, який містив літературні твори та понад 200 народних пісень.
Січень 1861 року ознаменувався виходом у Петербурзі першого українського щомісячного журналу “Основа”, який існував майже два роки. Найважливішим значенням журналу “Основа” стало те, що він згуртував навколо себе українське письменство. Багато уваги журнал приділяв питанням освіти: організації недільних шкіл, створенню підручників та загальноосвітніх книг українською мовою. З його сторінок звучали прогресивні виступи на захист національних прав роз’єднаного кордонами українського народу. У Чернігові за редакцією Леоніда Глібова виходив ще один український часопис – газета “Чернігівський листок”, позиції якої перегукувались із позиціями журналу “Основа”.
З 1862 року в самодержавній Росії почалась нова хвиля урядових репресій. Були закриті недільні школи, переслідувались “громади”. Цензурних утисків зазнавали літературні твори, закривались видавництва. Був заарештований і висланий на каторгу М. Чернишевський, припинила своє існування “Земля і воля” (1864 р.). А в 1863 році вийшов Валуєвський циркуляр, який заборонив будь-які українські видання.
Після заборони української мови Східна Україна тривалий час не мала жодного періодичного видання. Центр видавничої справи тимчасово перемістився на Галичину. В українській літературі почався новий спад, але він був тимчасовим, бо вже з 70-х років, незважаючи на переслідування і заборони, вона вступає в новий період свого розвитку.
У несприятливих умовах розвивалась українська література і на західноукраїнських землях, що теж перебували під соціальним та національним гнобленням цісарської Австрії (з 1867 р. – Австро-Угорська імперія).
Австрійський уряд, наляканий революційними подіями 1848 року, провів селянську реформу, яка не покращила становища селян. Поразка революції посилила реакцію: було скасовано конституцію, заборонено всі культурно-освітні гуртки і товариства, які виникли в роки революції.
Частина української інтелігенції, налякана реакцією, зовсім віддалилась від свого народу. У 50-60-х роках серед української інтелігенції Галичини і Буковини остаточно сформувалися дві основні партії: “москвофіли” і “народовці”. “Різниця між ними, – писав І. Франко, – чисто формальна. Чи одна має верх, чи друга – для народу з того користь однакова – ніяка”. Проте і “москвофіли”, і “народовці” велике значення приділяли видавничій справі. Серед численних “москвофільських” видань найпомітнішою була газета “Слово” (1861-1887 pp.), серед видань “народовців” найбільшою популярністю користувався журнал “Вечорниці” (1862-1863 pp.), який в усьому наслідував “Основу” . Своєрідним продовженням “Вечорниць” став журнал “Мета”. Чимало українських творів було опубліковано в журналах “Нива” (1865 р.), “Русалка” (1866 p.), “Правда” (1867 p.).
Визначним етапом розвитку української літератури Західної України після діяльності “Руської трійці” була творчість Ю. Федьковича, яка мала загальноукраїнське значення. Розпочинався літературний рух і на Закарпатті (організатори – О. Духнович, О. Павлович, О. Митрак), але широкого розвитку він не набув через відсутність талановитих письменників. ?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)