ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 70-90-х років XIX століття

Упродовж XIX ст. нові суспільні реформи привертали до себе увагу населення Європи, і України зокрема. Паралельно з цим розвивався менш помітний, проте глибокий процес промислової революції. Втім на Україні індустріалізація спочатку відбувалася повільно, й величезна більшість її населення лишалася такою, якою вона була впродовж тисячоліть, – хліборобами. Але, нарешті розвинувшись наприкінці XIX століття в деяких регіонах України, індустріалізація почала швидко набирати широкого розвитку. Внаслідок цього несподівано виник конфлікт між модернізованим

містом (пролетаріатом і машинами) та традиційним селом (селянином і ручною працею). Суперечності, що виникали з цього протистояння, формували плин української історії впродовж не одного десятиліття XIX століття.
Хоч скасування кріпаччини у 1861 р. звільнило від поміщиків селян Російської імперії, у складі якої була Україна, воно не покращило їхнього економічного становища. Крім обтяжливих виплат за свої мізерні наділи, селяни були змушені платити подушний податок, а також безліч непрямих податків: на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу і т. ін. Під кінець XIX століття урядова комісія доповідала, що

з урахуванням компенсації за землю селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни. Селяни, як правило, опинялись у боргах і за надзвичайно низьку платню часто наймалися на роботу до своїх колишніх поміщиків чи багатих селян.
Більшість селян не могла дозволити собі купити ні додаткової землі для прирощення наділів, ні сучасного реманенту (вже не кажучи про машини) для підвищення продуктивності. Близько половини українських селян не мали навіть коней. Відсутність достатньої кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок України й перешкоджала розвиткові торгівлі, промисловості та міст. У другій половині XIX століття. Російська імперія, як і більшість країн Європи, переживала демографічний вибух. Оскільки більшість українців мешкала на селі, демографічне зростання найяскравіше відчувалося саме тут.
Наслідки цих проблем – перенаселення й нестачі землі – незабаром позначились підвищенням цін на землю. Іншим наслідком перенаселеності стало безробіття. Українці у величезній масі своїй були безробітними або не повністю зайнятими, практично ведучи напівголодне існування.
Пошук землі призводить селян до еміграції. Але на відміну від західних українців, яким у пошуках землі та роботи доводилося пливти за океан, східним українцям не треба було виїжджати за межі Російської імперії. Вони могли суходолом дістатися незайманих земель російського Далекого Сходу, особливо в басейні Амуру, у Приморському краї.
Наприкінці XIX століття, після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі умови змусили багатьох повернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сході постійно проживало близько 2 млн українців, До того ж на Схід у пошуках земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян.
Попри загальне безпросвітне становище селян деякі з них хазяйнували краще за інших. Наслідок цього – майнове розшарування між селянами – став помітнішим після реформи. Українське селянство згодом стало складатися з відносно багатших, яких називали куркулями, господарів середнього достатку (середняків) та бідних селян (бідняків).
Завдяки поєднанню потужної праці, ініціативності, землеробського таланту з експлуатацією односельців, близько 15-20 % селян удалося збільшити наділи й накопичити деякі багатства. І хоч куркулі й справді експлуатували бідніших земляків, а ті часто їх ненавиділи! заздрили їм, куркулі вважали себе й продовжували лишатися в очах інших селянами, які не мали жодного стосунку до міщан чи дворян. Середня верства селян була відносно великою і складала близько 30 % сільського населення. Середнякові звичайно вистачало землі на те, щоб прогодувати родину. До того ж середняки часто мали кілька коней та кілька голів худоби. Дуже рідко вони могли купити собі якусь сільськогосподарську техніку.
Але куди численнішими були бідняки, які наймалися до багатших селян та поміщиків чи вирушали на пошуки сезонної праці.
Дворянство також стрімко занепадало в період після 1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики не вміли перетворювати свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замість того щоб вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя.
Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і в усій імперії, поступово відходила у небуття.
Як не парадоксально, хоч українське село терпіло від застою і занепаду, його роль як “європейської житниці” продовжувала зростати. Це відбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом із підприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям, перетворити свої маєтки на великі агропідприємства, що постачали продукти на імперський та закордонний ринки.
Проте не пшениця була головною товарною культурою на Україні. Цю функцію виконували буряки – основна сировина для виробництва цукру для імперії та великої частини Європи. Цінною товарною культурою на Лівобережжі був тютюн, який покривав
50 % усього виробництва в імперії. З огляду на такий вирішальний вклад в економіку імперії не дивно, що Україну вважали її невіддільною частиною.
Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набагато більшу
Роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно. На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися у плуг, ледве животіючи на своїй землі, як і століття тому. Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала залізниця.
У період 1870-1900 pp. дуже швидко зросли нові II промислові центри імперії на південному сході України – Донецький басейн і Кривий Ріг. Донбас давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із зростанням кількості шахт зростало й число робітників. Цю галузь контролювали французькі і бельгійські інвестори, які вклали мільйони карбованців у розвиток шахт. Ці товариства утворили синдикати, що фактично заволоділи монополією на видобуток і продаж вугілля. Цим пояснюються, що капіталізм з’явився 1 на Україні у цілком розвиненій формі.
У 1880-х роках розвиток металургії, зосередженої в районі Кривого Рога, був ще більш вражаючим, ніж і вугільної промисловості. На зламі століть єдиними на Україні галузями, що зробили в цьому відчутний крок, були, цілком природно, заводи сільськогосподарських машин і меншою мірою – локомотивів. За величезною більшістю готових продуктів Україна залежала від Росії. Так, у 1913 р. на Україну припадало 70 % усього видобутку сировини імперії та лише 15 % її потужностей у виробництві готових товарів. Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали більші прибутки, ніж кампанії з видобутку вугілля та залізної руди на Україні, капітал же накопичувався на російській Півночі, а не на українському Півдні. Так економіку України позбавляли потенційних прибутків і змушували слугувати інтересам російського центру імперії.
Між 1870 та 1900 pp. різко зросли темпи розбудови міст. У1900 р. на Україні виділялося чотири великих центри: Одеса, Київ, Харків і Катеринослав.
Цьому зростанню сприяли розвиток промисловості й торгівлі та будівництво залізниць. Із розвитком великих міст стали занепадати менші, й на зламі століть міське населення зосереджувалося переважно у великих центрах. Разом із населенням міст множилося число сільських мешканців. У 1900 р. лише 13 % усього населення України було міським.
Прискорення економічного розвитку сприяло появі нового й ще відносно нечисленного класу – пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (або ж промислові робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали не свої вироби, а власну робочу силу. Справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості, тобто шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога. Однак промислові робітники все ще складали лише 7 % робочої сили, а пролетаріат лишався у селянському морі невеликою меншістю.
Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії, були, за європейськими стандартами, просто жахливими. Робочий день тривав по 10-15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично не існувало. А платня (що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло) середнього робітника на У країні становила лише малу частку того, що отримував його європейський колега. Не дивно, що дедалі частішими ставали страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями.
Великі зрушення відбулися і в середовищі інтелігенції. У 1897 р. в Російській імперії налічувалося близько 24 тис. осіб, що мали вищу освіту. Змінилося також соціальне походження інтелігенції. На початку століття величезну її більшість становили дворяни. Але у 1900 р. 75-80 % складали сини міщан, священиків і різночинців. Проте вихідці з селян і робітників усе ще рідко траплялися в університетах, в основному через брак належної підготовки.
Із 127 тисяч осіб, зайнятих “розумовою працею”, українці становили третину. А у 1917 р. лише 11 % студентів Київського університету були українцями за походженням. Вражала відсутність українців у містах. На зламі століть вони складали менше третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв. Як правило, що більшим було місто, то менше мешкало в ньому українців. У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60 % населення, у 1897 р. цей показник зменшився до 22 %, а в 1917 р. – до 16 %.
Осередками культури, а відтак і домівкою для більшості інтелігенції, стали міста. Оскільки неукраїнські мешканці міст мали найкращий доступ до освіти й можливості здобути фахову підготовку, то вони переважали серед інтелігенції на Україні. Представники власне української інтелігенції переважно мешкали на селі чи в невеликих містах, де працювали в земствах лікарями, агрономами, статистами, сільськими вчителями. Серед інтелектуальної еліти, що зосереджувалася в університетах та видавництвах великих міст, українці траплялися нечасто.
Оскільки міста й містечка були центрами імперської адміністрації, у них, як правило, переважали росіяни, їхня мова й культура. Водночас корінне українське населення або асимілювалося, або в деяких випадках витіснялося. Коли розпочалися промислове зростання та урбанізація, українці виявилися неготовими взяти в них участь.
Навіть Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла відстоювати інтереси національної культури. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.
Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культурної еліти нації. Національне питання й національні відносини в Україні загострювалися також тим, що тут трудящі, крім експлуатації й гніту царських урядовців, українських та російських поміщиків і буржуазії, зазнавали визиску й гноблення польських поміщиків (головним чином на Правобережжі), а з розвитком капіталізму й іноземних капіталістів – французьких, бельгійських, англійських, німецьких та ін.
Посилювалося національне гноблення, переслідувалася українська культура, мова, освіта, література, преса. Заборонялося дітям у школах навчатися рідною мовою. Сіялося недовір’я і ворожнеча між різними народами, що інколи призводило навіть до кривавих сутичок.
У XIX столітті Україна як політичний організм із самостійним внутрішнім життям перестала існувати, будучи остаточно прибраною до рук Росією. Усі особливості місцевого укладу, що відповідали народному характерові й становили кращий набуток національної культури – такі, як організація народної освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя, – поступилися місцем загальноросійському порядкові, який тримався на трьох китах: централізмі, абсолютизмі, бюрократизмі. Боротьба за політичні інтереси старої України закінчилась за відсутністю об’єкта цієї боротьби.
Урядова політика цього періоду прагнула певної мети – досягти остаточного злиття українців з панівною народністю і знищити шкідливе для останньої усвідомлення своєї національної особливості в українському населенні.
Проте національне життя на Україні не зникло: воно в цей час почало відроджуватись у нових формах, відповідно до нових умов. Завдяки зверненню українських письменників до живої народної мови набула значного розвитку і зробилась могутнім фактором національного українського руху оновлена література, близька широким масам українського населення.
Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одним словом, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя.
Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція.
У другій половині XIX століття в українському національному русі йшло розроблення проблем самобутності української мови й українського народу, спростування великодержавницьких теорій про їх національну меншовартість.
Важливе значення в національному русі в Україні мала діяльність громад-гуртків, до яких належали студенти, викладачі вищих навчальних закладів, учителі, письменники, урядовці, ліберально настроєні поміщики та інші представники інтелігенції. Перша громада виникла в Києві ще в 1859 р.
Члени громад вважали своїм покликанням і обов’язком ведення культурно-освітньої роботи, розгортання культурницької діяльності. Вони брали участь у створенні освітніх гуртків і недільних шкіл для неписьменних, працювали там учителями, готували і видавали підручники та популярні книжечки, зокрема українською мовою.
Видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 18 липня 1863 року циркуляру про заборону української мови фактично наклало заборону на видання українською мовою книг “як духовного змісту, так і навчальних посібників і взагалі призначених для початкового читання народу”. Дозволялося публікувати українською мовою лише твори “красного письменства”, але цензура, щоб догодити міністрові, не пропускала й художньої літератури.
На початку 70-х pp. цензурні утиски дещо зменшилися, поновили свою роботу громади. їх члени, збираючись переважно на квартирах, обговорювали різні питання національного руху, а також проводили роботу зі складання словника української мови, збирання фольклору, різних етнографічних та статистичних матеріалів, видавали книги українською мовою, перекладали українською мовою твори російських письменників, створювали освітні гуртки, тобто, як і раніше, займалися культурно-освітньою діяльністю.
У1873 р. членам Київської громади для розширення наукової діяльності вдалося добитися відкриття в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.
У середині і другій половині 70-х pp. під впливом розгортання революційної боротьби почали з’являтися молодіжні гуртки – молоді громади. До них входили здебільшого радикально настроєні студенти, гімназисти, вчителі, семінаристи.
Одночасно з тим, що молоді громадівці, переодягнені в простий одяг, йшли в села вивчати мову й звичаї селян, розповсюджувати серед них популярні книжечки, працювати вчителями, частина з них вважала необхідним вести більш рішучу, революційну діяльність і йшла на зближення з революційними народниками. Найбільш революційно настроєні члени молодих громад переходили в народницькі гуртки і, отже, вливалися до загальноросійського народницького руху.

ЦЕ ЦІКАВО
Хоча громади в Україні в основному мали дуже поміркований, культурницький характер, царський уряд вирішив заборонити їх діяльність. Спеціальна комісія “для припинення українофільської пропаганди”,яка оцінила громадівський рух як “польсько-австрійську інтригу” і “сепаратизм”, підготувала висновки, які й затвердив 18 травня 1876 р. цар Олександр II, будучи в Емсі (Німеччина). Цей урядовий указ, спрямований проти української культури, став відомий під назвою Емського акта 1876 р.
За цим актом було заборонено ввозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, переклади, тексти до нот і влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою. Адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання і щоб з бібліотек навчальних закладів були вилучені книги українською мовою. Було вирішено також закрити Південно-Західний відділ Російського географічного товариства й припинити видання газети “Киевский телеграф”.
Емський акт 1876 р. як один з проявів гнобительської політики царизму гальмував розвиток української культури і національного руху, хоча повністю його припинити й не міг.
Після видання Емського акта 1876 p., закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, із спадом революційної ситуації, що складалася в 1879-1881 pp., та з наростанням реакції на початку 80-х років українські гуртки – громади здебільшого, припинили свою роботу, а діяльність тих, що продовжували існувати, мала ще більш, ніж раніш, поміркований/аполітичний, безідейний культурницький характер.
Громадівці брали участь у роботі Історичного товариства Нестора-літописця, заснованого в Києві у 1873 p., а з 1882 р. групувалися навколо відкритого в Києві історико-етнографічного й літературного журналу “Киевская старина” (1882-1906). Цей журнал був заснований за ініціативи і при діяльній участі істориків О. Лазаревського, В. Антоновича, Ф. Лебединцева і видавався за матеріальної допомоги українського цукрозаводчика В. Симиренка та поміщика, громадського (.культурного діяча В. Тарновського. Журнал виходив до 1907 року, коли його було перетворено на і щомісячний журнал “Україна”.
У пореформений період ще більше загострилась боротьба між різними ідейними напрямами в українській національній культурі. Це було зумовлено новими соціально-економічними і політичними обставинами, що склалися у пореформений час.
Під час польського повстання 1863 р. і після нього царський уряд посилив боротьбу проти національного руху. Почалися арешти видатних революційних діячів. У 1864 р. був засланий на каторгу Чернишевський. Нова хвиля реакції прокотилася після замаху на Олександра II (1866 p.). Ще більше посилилось переслідування передової преси. У1866 р. були закриті журнали “Современник”, “Русское слово”.
Царський уряд жорстоко переслідував культуру пригноблених націй. У 70-х pp. ще більше посилились утиски української культури.
Царський уряд намагався задушити всякий прояв національної культури, проводив політику насильницького обрусіння народів. Найбільших утисків з боку царизму зазнавали представники національної культури.
На західноукраїнських землях прогресивна українська культура зазнавала жорстоких переслідувань з боку австро-угорського уряду. Передових діячів арештовували, конфісковували їх видання. Так, наприклад, Івана Франка арештовували тричі, а очолювані ним журнали закривали.
Панівна верхівка західноукраїнського суспільства, зраджуючи національні інтереси, намагалася догодити цісарському уряду. Душилося все передове, прогресивне в українській культур. Однак і в цих важких умовах переслідувань і утисків передова українська культура зміцнювалась і розвивалась.
У 70-90-х pp. виступає ряд талановитих українських письменників, які крім літературної творчості ведуть велику роботу в галузі фольклористики, історії, мовознавства. Розвивається прогресивна українська драматургія, театр, журналістика.
Однією з характерних ознак розвитку української культури і літератури в ці десятиріччя є поява великої кількості перекладів на українську мову творів світової літератури, особливо з російської та інших слов’янських літератур.
Майже всі українські письменники перекладали твори російської літератури. Найбільш плідно працювали в цій галузі Франко, Грабовський, Старицький. Перекладацька діяльність українських письменників збагачувала українську культуру. Разом з тим твори передових українських письменників перекладалися російською мовою.
Посилення зв’язків Західної України зі Східною відіграло велику роль у розвитку суспільного руху і літератури на західноукраїнських землях.
Суспільно-політична боротьба 70-90-х pp. знайшла свій широкий вияв у журналістиці. Незважаючи на тяжкі умови, у цей час у Львові виходить низка прогресивних журналів, які своїм змістом, ідейним спрямуванням протистояли реакційним утискам уряду.
Перші українські демократичні видання з’явилися в другій половині 70-х років. У 1874-1877 pp. виходить журнал “Друг”. Спочатку журнал має виразно “москвофільський” характер, але згодом, коли в ньому провідне місце посіли Франко, Павлик та їх однодумці, він перетворився на демократичний орган. На сторінках “Друга” були опубліковані ранні твори Франка – повість “Петрії і Довбущуки”, поезія “Наймит”, деякі оповідання з циклу “Борислав”, кілька літературно-критичних статей, рецензія на роман Тургенєва “Новь”, зроблені Франком переклади (з його передмовами) творів Салтикова-Щедріна, статті Павлика тощо.
У1877 р. журнал “Друг” був заборонений, а його керівники, у тому числі Франко, заарештовані. Після звільнення з в’язниці Франко взявся за видання нового журналу – “Громадський друг”. У1878 р. вийшов перший номер цього журналу. Другий номер був заборонений, а тираж конфіскований. Того ж року Франко двічі відновлював це видання під назвами “Дзвін” і “Молот”. Але й вони, вже після виходу перших номерів, були заборонені. “Громадський друг”, “Дзвін”, а особливо “Молот” – перші українські періодичні видання національно-демократичного напряму. Хоч вийшло лише чотири книжки згаданих журналів, все ж вони відіграли важливу роль у поширенні революційних ідей, у боротьбі проти реакційної ідеології завоювали популярність серед передових читачів. У цих журналах друкувались статті Франка та інших передових громадських діячів про становище робітників і селян у цісарській Австро-Угорщині; твори українських і російських письменників.
У “Молоті” були опубліковані цінні статті Франка – “Критичні письма о галицькій інтелігенції”, “Література, її завдання і найважніші ціхи” та ін. Тут вперше надрукована повість Франка “Boa constrictor”.
У 1881-1882 pp. видавався демократичний журнал “Світ”, у ньому брав активну участь Франко.
На сторінках журналу підносились загальні питання суспільного життя Галичини, питання розвитку робітничого руху. Журнал набув великої популярності завдяки опублікованим тут художнім творам і статтям Франка. На сторінках журналу “Світ” уперше були надруковані повість Франка “Борислав сміється”, поезії “Із галицьких образків”, цикл “Веснянки”, його статті “Промислові робітники в Східній Галичині”, “Дещо про Борислав”, статті про творчість російських письменників, зокрема про Салтикова-Щедріна, критична стаття на збірку поезій Куліша.
У 1894-1897 рр, під проводом Франка виходив найвизначніший український революційно-демократичний журнал “Житє і слово”. Журнал об’єднав навколо себе багатьох передових українських письменників і користувався популярністю як на Західній, так і на Східній Україні.
У журналі працювали, крім Франка, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні письменники.
Франко і його однодумці вклали багато сил у справу організації демократичних журналів. Журнали, очолювані Франком, пропагували національно-демократичні ідеї, твори передових письменників, боролись за високоідейне реалістичне мистецтво.
Ще одним популярним органом був журнал ” Правда”, що виходив у Львові з 1867 по 1898 р.
На буржуазно-ліберальних позиціях стояв журнал “Зоря”, що також видавався у Львові (1880-1897 pp.).
3 1882 р. впродовж 25 років у Києві виходив російською і частково українською мовою щомісячний ліберально-буржуазний журнал “Киевская старина”. На сторінках цього видання друкувались переважно художні твори і статті, а також матеріали з історії, фольклору, етнографії.
В умовах заборони українського друкованого слова діячі української літератури часто свідомо використовували буржуазні видання для поширення прогресивних ідей. Відомо, наприклад, що з цією метою Франко деякий час співробітничав з журналом “Зоря”, надрукувавши там чимало творів.
З початку 80-х pp. на Східній Україні видається ряд альманахів. Найвизначнішим серед них своїм прогресивним змістом, суспільним спрямуванням був альманах “Рада”, виданий М. Старицьким у двох випусках. Тут вперше було надруковано дві частини роману Панаса Мирного “Повія”, повість Нечуя-Левицького “Микола Джеря”, твори І. Карпенка-Карого і М. Старицького.
Крім того, у цей період видавались альманахи “Луна” (1881 p.), “Нива” (1885 р.) та інші.
Важливим чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидіючи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прищеплювати їм любов до української мови, пошану до національних культурних набутків. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення.
У цей період виступила група славнозвісних режисерів і артистів, які почали свою діяльність ще в аматорських гуртках, – М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, О. Саксаганський, М. Заньковецька та ін. Славетні майстри національного театру все своє життя присвятили великій справі народного реалістичного мистецтва.
Перша професійна трупа виникла на початку 80-х pp. Створена вона була з кількох розрізнених аматорських гуртків. Організатором її був видатний драматург, режисер і актор М. Л. Кропивницький. У 1883 р. під час гастролей у Києві до трупи Кропивницького приєднався аматорський гурток, яким керував видатний письменник і театральний діяч М. П. Старицький, після чого була створена нова професіональна трупа, де зібрались кращі артистичні і режисерські сили України. Тоді ж у деяких містах виникло кілька нових театральних колективів. Передові діячі українського театру ставили п’єси Котляревського, Шевченка, Грибоєдова, Гоголя, Островського, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького, Франка, Панаса Мирного. Кращі українські трупи виступали в містах України, а також у Москві, Казані, Саратові, Ростові, Тифлісі, Варшаві та інших містах. Особливо знаменними були вистави українських труп у Петербурзі в зимовий сезон 1886-1887 pp.
У 90-х pp. діяльність українського театру значно розширилась. У цей час на Україні виникли три визначні українські театральні колективи, якими керували Кропивницький, Саксаганський, Садовський.
Значний внесок у розвиток театрального мистецтва в Україні в цей період належить родині Тобілевичів. Четверо дітей Тобілевичів згодом стали видатними діячами українського театру. Іван під псевдонімом Карпенка-Карого виступав не тільки на сцені, а й у літературі як майстер реалістичних драм і комедій. Микола, взявши на честь матері прізвище Садовського, а Панас відомий під псевдонімом Саксаганського, були знаменитими акторами і режисерами, а сестра Марія Садовська належала до кращих співачок і артисток свого часу. Кожен з них своєю діяльністю вписав не одну славетну сторінку в історію українського театру, збагатив скарбницю культурних надбань українського народу.
Передові діячі українського театру пристрасно боролись за реалізм, глибоку народність у театральному мистецтві. Майстри української сцени відіграли значну роль у розвитку передового театру в Галичині.
Цілу епоху в розвитку української музичної культури складає творчість Миколи Лисенка
(1842-1912 pp.), талановитого композитора, піаніста, диригента, музикознавця, педагога та громадського діяча, творця національного напрямку української музики, який вивів її у коло світового музичного мистецтва. У 70-90-х pp. Лисенко створює найбільш відомі опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба” та інші, пройняті духом народної пісні.
Значну роботу провели представники української інтелігенції по збиранню і публікації фольклору. Поет І. Манжура впродовж багатьох років збирав зразки народної творчості і публікував їх у різних збірниках, журналах зі своїми змістовними коментарями.
Микола Лисенко видав відому книгу – “Збірник українських пісень” (з нотами) у трьох випусках (1869-1876 pp.). У цей же період виходять фольклорні збірники, укладені М. Павликом, В. Гнатюком, І. Рудченком, Я. Головацьким.
Велику роботу в галузі фольклору і етнографії, історії, мови проводили учасники “громад”. У Києві було засновано “Південно-Західний відділ Російського географічного товариства” (1873-1876), який організував етнографічну експедицію по Україні. Внаслідок роботи експедиції було здійснено видання багатої фактичним матеріалом праці “Труды этнографическо-статистйческой экепедиции в Западнорусский край” у семи томах за редакцією П. Чубинського. Значний фольклорно-етнографічний матеріал зібрав і опублікував М. Драгоманов.
Отже, українська культура XIX століття розвивалася у складних соціальних, економічних і політичних умовах. Але, незважаючи на це, вона виступала рушійною силою в боротьбі народу за соціальну свободу й національне визволення. ?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 70-90-х років XIX століття

Categories: Твори до ЗНО

Links